Останнім часом частина освітянської громадськості, окремі народні депутати та урядовці активно обговорюють проблеми початку роботи Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО). Це агентство є новою для України структурою, яка мала б сприяти підвищенню якості української вищої освіти. Воно повинно було почати роботу майже рік тому, але з різних політичних, юридичних, організаційних та інших причин не працює і досі.

Чи не головною серед них вважають те, що до складу агентства через недосконалу процедуру його формування потрапили люди, стосовно яких освітянська громадськість має, м’яко кажучи, негативне ставлення.

По-перше, через звинувачення декого з них в участі у корупційних схемах минулої влади, а по-друге – через звинувачення у плагіаті та інших проявах академічної недоброчесності.

 Ці звинувачення юридично не доведені, але визначення і процедури доведення в нашому законодавстві виписані таким чином, що офіційне визнання плагіату і корупції є майже неможливим. Точніше, можливим, за наявності політичного або іншого замовлення стосовно конкретних осіб. Тому громадськість в подібних випадках не довіряє офіційним оцінкам і виносить свої вироки. Часто справедливі, іноді – ні. Не буду коментувати ці вироки, бо ця стаття про інше. Але за будь-яких умов навіть найменші сумніви стосовно академічної доброчесності окремих членів НАЗЯВО об’єктивно роблять агентство слабким органом і зменшують можливості його ефективної роботи із забезпечення якості вищої освіти. 

Суттєвою юридичною проблемою є не зовсім зрозумілий правовий статус НАЗЯВО, на що постійно звертає увагу Головне юридичне управління Верховної Ради України. Зокрема в його висновку на підсумковий варіант законопроекту 1187-2 зазначалося, що «агентство одночасно наділяється владними повноваженнями, притаманними органу влади та консультативно-дорадчими функціями (статті 17-19 проекту, питання акредитації та ліцензування), а його діяльність ґрунтується на прийнятті колегіальних  (у складі делегованих 25 представників закладів науки і освіти) рішень як представницького громадського органу.

 Відтак, реалізацію повноважень органу державної влади – центрального органу виконавчої влади у сфері освіти і науки, - пропонується поставити у залежність від діяльності фактично консультативно-дорадчого органу ... Наприклад, статтею 13 законопроекту встановлюються повноваження центрального органу виконавчої влади у сфері освіти і науки, здійснення частини яких відбувається за погодженням Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти (зокрема, пункти 16-17 частини першої цієї статті - розробка та затвердження стандартів вищої освіти та освітньої діяльності, затвердження порядку визнання здобутих в іноземних вищих навчальних закладах ступенів вищої освіти та наукових ступенів, стаття 24 – ліцензування освітньої діяльності). Інакше кажучи, відповідальність держави за свою діяльність (стаття 3 Конституції України) в особі центральних органів виконавчої влади у сфері освіти і науки, та судів нівелюється неможливістю самостійного здійснення повноважень, та не гарантується належний захист прав осіб (стаття 124 Конституції України), у тому числі у разі оскарження діянь із здійснення «спільних» з агентством повноважень.

Аналогічний механізм реалізації владних повноважень передбачено і останнім абзацом частини четвертої цієї статті, частиною п’ятою статті 35, частиною сьомою статті 44 законопроекту» [1].

Про те саме йдеться і у висновках ГЮУ ВР стосовно нещодавно прийнятого законопроекту 2280а: «центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки фактично позбавляється безпосередньо (без участі агентства, яке не є органом державної влади) реалізації своїх повноважень. Це суперечить статтям 5 і 19 Конституції України, за якими народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України» [2]. 

У зв’язку з цим варто згадати історію питання.

Законопроект 1187-2 [3], який у підсумку після численних редагувань став чинним Законом про вищу освіту, був підготовлений великою групою фахівців під керівництвом М.З. Згуровського і внесений до Верховної Ради депутатом В.І. Балогою, як альтернатива основному законопроекту 1187 [4], депутатів С.В. Ківалова, Г.М. Калетніка та М.П. Сороки. Також розглядався ще один законопроект 1187-1 [5], підготовлений депутатами А.П. Яценюком, В.В. Кличко, О.Я. Тягнибоком, Л.М. Гриневич, Л.Ю. Оробець, Р.М. Павленко, П.В. Розенко, О.М. Сичом та І.Д. Фаріон. Від самого початку основний законопроект 1187 розглядався громадськістю як спроба законсервувати систему, що існувала на той час і значною мірою не тільки гальмувала розвиток вищої освіти, але й була однією з головних причин її поступової деградації. Законопроект 1187-1 вважали його демократичною альтернативою, а законопроект 1187-2 був певним компромісом між двома крайніми поглядами стосовно напряму розвитку вищої освіти. Важливим при його виборі за основу було і те, що багато деталей цього проекті були виписані більш докладно, тому він викликав менше запитань щодо розуміння ключових новацій.

Хід дискусії можна частково прослідкувати за порівняльною таблицею поправок депутатів до другого читання [6]. Зокрема, при доопрацюванні законопроекту 1187-2 до другого читання депутат В. Немілостівий пропонував змінити назву «Національне агентство з якості вищої освіти» на «Державне агентство …», а депутат В. Пилипенко – вважати його «постійно діючим органом, підпорядкованим центральному органу виконавчої влади з формування державної політики у сфері освіти і науки, який діє на основі Положення про Національне агентство з якості вищої освіти, що розробляється центральним органом виконавчої влади з формування державної політики у сфері освіти і науки та затверджується Кабінетом Міністрів України». Депутат І. Фаріон вносила пропозицію про норму, за якою «Статус, повноваження, діяльність, склад та фінансування Національного агентства з якості вищої освіти визначає Кабінет Міністрів України».

Дуже різними були і пропозиції щодо порядку затвердження Статуту (чи Регламенту, Положення) НАЗЯВО. За вихідним проектом В. Балоги, регламент мало затверджувати само агентство, С. Соболєв запропонував передати це повноваження Кабінету Міністрів України, а О. Шевчук – Спілці ректорів України за погодженням з об’єднаннями роботодавців. На думку О. Медуниці Регламент мали б затверджувати загальні збори представників всіх ВНЗ України. 

Усі три законопроекти передбачали необхідність певного відокремлення функцій із забезпечення якості вищої освіти від Уряду та МОН і залучення громадськості до процедур оцінювання якості. Але коректно вирішити це завдання одночасно із збереженням державних зобов’язань стосовно гарантування якості (зокрема, через документи державного зразка) в жодному із законопроектів не вдалося, про що свідчать зауваження Головного юридичного управління та Головного науково-експертного управління Верховної Ради до всіх трьох проектів, а також до окремих законопроектів що подавалися вже після прийняття Закону про вищу освіту. Можливо, ключовою перепоною тут стала стаття 5 Конституції України, за якою «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». Таке формулювання не враховує, що самоорганізація громадян може і повинна відбуватися не лише за територіальною ознакою. Не менш важливою у сучасному суспільстві є галузева самоорганізація, яка дає можливість передавати владні повноваження в певних сферах відповідним органам самоврядування. 

Законопроект 1187 передбачав збереження основних повноважень із забезпечення якості вищої освіти за центральним органом виконавчої влади. Зокрема, цей орган мав би розробляти і затверджувати стандарти вищої освіти, приймати рішення з ліцензування і акредитації освітньої діяльності ВНЗ.

Разом з тим, пропонувалося створення Громадської ради із якості освіти, яку бачили постійно діючим органом при МОН, що «відповідає за забезпечення якості вищої освіти та забезпечує додержання вимог до ліцензування, атестації та акредитації вищих, професійно-технічних навчальних закладів і закладів післядипломної освіти, підприємств, установ та організацій … за напрямами (спеціальностями) та професіями підготовки і перепідготовки фахівців, післядипломної освіти» (стаття 19.1). До повноважень цього органу, зокрема належали б (стаття 20.1): підготовка висновків щодо можливості видачі ліцензії на здійснення освітньої діяльності; формування пропозицій до переліку спеціальностей; формування бази даних запроваджених вищими навчальними закладами спеціалізацій; підготовка висновків щодо акредитації спеціальностей; акредитація незалежних установ оцінювання та забезпечення якості вищої освіти. Тобто бачимо, що тут є багато функцій, які увійшли до повноважень НАЗЯВО у чинному Законі. Але є і ті самі суперечності статусу, про які говорить ГЮУ ВР. Зокрема, виконання повноважень центрального органу виконавчої влади стосовно ліцензування і акредитації поставлено в залежність від підготовки висновків консультативно-дорадчим громадським органом.

Передбачалося, що «до складу Громадської ради з якості освіти входять представники центрального органу виконавчої влади з формування державної політики у сфері освіти і науки, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади (за погодженням з їх керівниками), роботодавців та їх об’єднань, вищих навчальних закладів незалежно від форми власності та органів студентського самоврядування» (стаття 20.3). Але процедура її формування законопроектом не визначалася. Згадувалося лише, що персональний склад Громадської ради затверджується МОН (стаття 20.2).

Також у статті 21 передбачалося створення незалежних недержавних установ оцінювання та забезпечення якості вищої освіти, які акредитовані  Громадською радою і здійснюють ліцензійну та акредитаційну експертизу. Цим установам також пропонувалося надати право недержавної акредитації, яка не передбачала видачу документів про освіту державного зразка, але давала можливість здійснення освітньої діяльності не тільки в межах державних стандартів, але і за власними програмами. 

Ще далі у зміні структури органів і механізмів забезпечення якості освіти пішов законопроект 1187-1. Відповідно до нього, головні функції із забезпечення якості вищої освіти центральний орган виконавчої влади мав би здійснювати не безпосередньо, а через Експертний комітет, комісіям якого пропонувалося надати повноваження із розробки стандартів змісту освіти та освітньої діяльності, розробки рекомендацій щодо засобів оцінювання результатів навчання, підготовки експертних висновків про дотримання вищими навчальними закладами Державних стандартів освітньої діяльності та змісту вищої освіти і деякі інші (стаття 38.9).

Крім того, пропонувалося створення Національної комісії регулювання вищої освіти і науки – державного колегіального органу, підпорядкованого Президенту України та підзвітного Верховній Раді України і Кабінету Міністрів України. Її повноваженнями (стаття 40.1) мали б стати, зокрема, порядок формування Національної комісії передбачався близьким до порядку формування НАЗЯВО. Суттєвою відмінністю у пропонованому порядку її діяльності було те, що, відповідно до статті 46 повністю виключався вплив МОН на її поточну діяльність (призначення працівників апарату, фінансування, організація роботи тощо).

Ще одна важлива особливість полягала у тому, що акредитація не була умовою видачі документів державного зразка. Їх могли б отримати випускники будь-якого ВНЗ після проходження державної атестації (стаття 14.4). Форми державної атестації передбачалося встановлювати у стандартах змісту вищої освіти (стаття 19.3).

- ліцензування вищих навчальних закладів, а також наукових установ, які здійснюють підготовку за освітньо-науковим ступенем доктора філософії;

- затвердження переліку спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти;

- затвердження стандартів освітньої діяльності та стандартів вищої освіти, що розробляються Експертним комітетом;

- акредитація спеціальностей;

- надання ВНЗ статусу університету або академії за результатами акредитації;

- акредитація спеціалізованих вчених рад та контроль їх діяльності;

- розробка та затвердження критеріїв і порядку атестації осіб, які здобувають наукові ступені;

- акредитація агенцій зовнішнього забезпечення якості вищої освіти;

- затвердження порядку присвоєння вчених звань та інші. 

Норми законопроекту 1187-2 стосовно НАЗЯВО при його доопрацюванні зазнали суттєвих змін. Зокрема, вихідний законопроект передбачав (стаття 17.1), що «Національне агентство з якості вищої освіти є незалежною саморегулівною організацією, членами якої є всі вищі навчальні заклади України незалежно від форми власності». До повноважень НАЗЯВО, крім тих, що залишилися у кінцевому варіанті Закону, пропонувалося зарахувати затвердження методології та методичних рекомендацій щодо розроблення стандартів освітньої діяльності та стандартів вищої освіти; затвердження стандартів вищої освіти. Передбачалося (стаття 20.2), що члени Національного агентства з якості вищої освіти (без будь-яких виключень) здійснюють свої повноваження на громадських засадах.

Прикінцеві та перехідні положення цього законопроекту не передбачали будь-яких фіксованих термінів початку роботи НАЗЯВО, тому де-юре вони мали б набувати чинності відразу. Також там не були визначені правила акредитації та ліцензування і деякі інші необхідні на перехідний період норми, відсутність яких у кінцевому варіанті Закону сьогодні спричинила хвилю політично мотивованої критики на адресу МОН.

Реально, як вже зазначалося, ані в законопроектах, ані в Законі не вдалося чітко виписати положення, які б давали змогу створити дійсно незалежний орган. І саме це значною мірою перешкоджає сьогодні започаткуванню роботи НАЗЯВО. Зокрема, нечіткість норм Закону щодо статусу агентства, а також норм стосовно порядку його діяльності призвела до необхідності їх довизначення у Статуті [7]. 

Зокрема, єдине, що говорить Закон про голову НАЗЯВО і його заступників, це те, що вони обираються строком на три роки, призначаються на посади і звільняються з посад Кабінетом Міністрів України за поданням Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти та працюють на постійній основі (стаття 19.3). Така норма є нелогічною, якщо ці особи не мають якихось окремих повноважень. А Закон таких повноважень для них не передбачає. Що ж до Статуту, то він у п. 26 наводить великий перелік повноважень Голови Національного агентства. Зокрема, він:

Очевидно, що все це хтось має робити. Але якщо НАЗЯВО є органом державної влади, то згідно із статтею 19 Конституції України, повноваження Голови агентства мають бути визначені у Законі, а не в Статуті, що є підзаконним документом, норми якого можна змінювати набагато простіше, ніж норми Закону. Якщо ж НАЗЯВО не є органом держаної влади, то знов постає те саме питання про легітимність виконання ним окремих повноважень, що є сьогодні функціями державної влади.

- здійснює керівництво поточною діяльністю Національного агентства та вирішує питання його діяльності, крім тих, що належать до компетенції Національного агентства як колегіального органу;

- затверджує регламент Національного агентства;

- діє без довіреності від імені Національного агентства в межах повноважень, передбачених законодавством;

- організовує та контролює виконання секретаріатом Національного агентства Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших актів законодавства;

- приймає на роботу і звільняє з роботи працівників секретаріату Національного агентства;

- представляє Національне агентство у відносинах з іншими органами, підприємствами, установами та організаціями в Україні та за її межами;

- визначає розподіл обов’язків між своїми заступниками;

- видає обов’язкові для виконання членами Національного агентства та працівниками секретаріату Національного агентства накази та доручення тощо. 

Інша проблема полягає у повноваженнях секретаріату НАЗЯВО та його керівників. Закон згадує цей орган лише у статті 20.3, за якою «організаційне, фінансово-господарське, матеріально-технічне, інформаційно-довідкове та інше забезпечення діяльності Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти здійснює секретаріат. Положення про секретаріат, його структура і штатний розпис затверджуються Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти». Якби це була суто технічна структура, то дійсно на цьому можна було б і зупинитися. Але ж в умовах, коли переважна більшість членів НАЗЯВО працює на громадських засадах, роль секретаріату стає незовсім технічною. І це видно з його повноважень, визначених Статутом. Зокрема, згідно із п. 33, секретаріат:

- створює належні умови та сприяє ефективному здійсненню Головою, заступниками Голови та членами Національного агентства покладених на них повноважень;

- готує проекти рішень Національного агентства;

- вивчає та узагальнює питання, що порушуються у зверненнях громадян і вносить Голові Національного агентства пропозиції щодо їх вирішення;

- складає та подає на затвердження в установленому порядку паспорт бюджетної програми, а також готує звіт про його виконання;

- визначає напрями використання бюджетних коштів у рамках відповідної бюджетної програми.

Відповідно до п. 29 Статуту «секретаріат Національного агентства очолює керівник, який призначається на посаду та звільняється з посади Головою Національного агентства. Керівник секретаріату Національного агентства підзвітний і підконтрольний Голові Національного агентства. Керівник секретаріату Національного агентства має заступників, які призначаються на посаду та звільняються з посади Головою Національного агентства за поданням керівника секретаріату Національного агентства».

Таким чином закладається ситуація, коли Голова НАЗЯВО концентрує в себе не передбачені Законом занадто великі повноваження, які потенційно дають можливість суттєво впливати на вирішення всіх питань, що віднесені до компетенції НАЗЯВО. При тому, що Закон таких повноважень йому не надає. А інші обрані члени агентства фактично перетворюються на весільних генералів. 

Чинний Статут був затверджений Кабінетом Міністрів 15 квітня 2015 р. Імовірно, на той час його керівництво сподівалося отримати більш-менщ прийнятний для себе склад НАЗЯВО. Але ці сподівання виявилися марними. Не буду шукати винних у цьому. Зазначу лише, що Національне агентство від самого початку мислилося як певна противага впливу МОН на вищі навчальні заклади. Тому результат виборів представників від ВНЗ був прогнозованим. Яким би не був МОН – добрим чи поганим, реформаторським чи консервативним за процедури формування, яка прописана в Законі про вищу освіту, НАЗЯВО завжди буде в тій чи іншій мірі перебувати в опозиції до міністерства.

Цілком природним у цьому контексті став нещодавно прийнятий Верховною Радою законопроект 2280а[8], який висуває додаткові вимоги до членів НАЗЯВО та передбачає їх затвердження Кабінетом Міністрів. Проблема у тому, наскільки таке затвердження відповідає статусу агентства. Зокрема, Головне юридичне управління Верховної Ради вважає [9], що «сьогодні відповідно до Закону агентство неможливо належним чином віднести ані до органу виконавчої влади, ані до іншої установи чи громадської організації. Відтак, «посилення» повноважень Уряду України як вищого органу у системі органів виконавчої влади, зокрема щодо затвердження складу та припинення повноважень членів агентства, виглядає ще більш некоректно з огляду на «громадську» природу формування агентства (абзац перший-шостий частини першої статті 19 Закону). Функція Кабінету Міністрів України могла б полягати лише у затвердженні (як констатації факту) вже обраного (чи зміненого) складу агентства у зв’язку  з обставинами, визначеними частиною першою статті 19 Закону».

Таким чином, незалежно від того буде підписаний Президентом законопроект 2280а чи ні, залишається суперечність у статусі НАЗЯВО, яка постійно буде спричинювати все нові проблеми. Стратегічним напрямом її усунення, на мою думку, має бути поступове відокремлення певних функцій від держави і створення ефективних механізмів недержавного забезпечення якості вищої освіти. В основу таких механізмів, за аналогією з іншими європейськими країнами можна було б покласти самоорганізацію професійних співтовариств та взаємодію університетів із замовниками у широкому розумінні цього поняття.

Ми маємо відходити від документів про освіту «державного зразка», державних стандартів вищої освіти та освітньої діяльності, державної акредитації вищих навчальних закладів. Натомість має бути забезпечено врахування результатів акредитації визнаними державою недержавними чи міжнародними установами, зокрема, при розподілі бюджетного фінансування вищої освіти. Також потрібно створювати ефективну систему визнання кваліфікацій та/або перевірки компетентностей при прийомі на роботу співробітників державних і бюджетних установ, працівників окремих професій. За такого підходу НАЗЯВО могло б стати зародком майбутньої недержавної установи забезпечення якості вищої освіти. Але для цього потрібні більш суттєві зміни Закону про вищу освіту, ніж внесені законопроектом 2280а. До того ж це мають бути зміни у протилежному напрямі.

Можливий інший підхід – позбавлення НАЗЯВО функцій, притаманних органам державної влади і перетворення його на консультативно-дорадчий орган МОН чи Кабінету Міністрів. Ще один варіант – створення на базі НАЗЯВО окремого органу державної влади. Але ці два шляхи, на мою думку, були б ефективні лише, якби ми намагалися відновити централізовану планову економіку часів СРСР. Якщо ж такого наміру немає (а до того ж немає і ресурсів для державного впливу на всі процеси, що відбуваються у суспільстві), спроба реалізації цих підходів лише сприятиме продовженню деградації вищої освіти і зростанню корупції.

Природними у контексті створення запобіжників можливості монополізації повноважень Головою НАЗЯВО є підготовлені нещодавно пропозиції МОН до змін у Статуті, відповідно до яких, голову Секретаріату має призначати не Голова НАЗЯВО, а Кабінет Міністрів за поданням МОН. Це дає змогу не тільки збалансувати вплив Голови, але і вирішити технічні проблеми перехідного періоду, пов’язані з передачею повноважень від МОН до НАЗЯВО. Зокрема, з цією метою МОН змінив організаційну структуру і передав до окремого підрозділу всі питання, пов’язані з акредитацією [10]. Таке рішення можна розглядати як підготовчий етап до створення секретаріату НАЗЯВО. Цілком логічним було б робити це на базі вже існуючої установи. Звісно, що таку ідею досить негативно сприйняли обрані члени НАЗЯВО, які побачили у ній обмеження своїх повноважень. Формально, це дійсно так, але насправді, пропонований МОН варіант створює їм більше можливостей для реального впливу на рішення агентства через використання суперечностей між незалежними один від одного керівниками агентства і секретаріату.

Вирішенням цього конфлікту могло б стати обрання керівників секретаріату на відкритому конкурсі і поширення на них статусу державних службовців. В останньому випадку необхідність конкурсного призначення безпосередньо випливає із норм статті 21 Закону України «Про державну службу»[11]. При цьому роль органу, який буде оформлювати рішення, суттєво зменшиться. Але зросте роль органу, який визначатиме умови конкурсу. Запобігти перетягуванню канату між різними органами, може освітянська громадськість, якщо запропонує власний проект умов конкурсу і візьме активну участь у спостереженні за його проведенням. 

При передачі повноважень від МОН до НАЗЯВО в Законі про вищу освіту не була врахована інерційність освітньої системи. Через це ми опинилися у ситуації, коли деякі повноваження МОН вже не повинно виконувати, а НАЗЯВО не може виконувати. Не тільки через те, що агентство ще не почало свою роботу, але і через суттєву зміну змісту цих повноважень в новому Законі. Більш того, окремі необхідні на перехідному етапі повноваження взагалі випали із Закону. Зокрема, він передбачає, що НАЗЯВО має здійснювати акредитацію освітніх програм. При цьому акредитація розуміється як «оцінювання освітньої програми та/або освітньої діяльності вищого навчального закладу за цією програмою на предмет: відповідності стандарту вищої освіти; спроможності виконати вимоги стандарту та досягти заявлених у програмі результатів навчання; досягнення заявлених у програмі результатів навчання». Але набір за освітніми програмами вперше відбудеться лише у цьому році. Для того, щоб забезпечити студентам, які вже навчаються, можливість отримання дипломів державного зразка в окремих випадках може знадобиться акредитація старих напрямів і спеціальностей за зовсім іншими правилами, передбаченими попереднім Законом про вищу освіту. Це стосується, зокрема, освітньо-кваліфікаційого рівня «бакалавр», останній випуск якого за старими стандартами відбудеться у 2019 р., а також спеціалістів і магістрів, для яких останній випуск буде у 2017 р. Тому у прикінцевих та перехідних положеннях Закону потрібно визначити специфіку такої акредитації. Інша проблема стосується процедур захисту дисертацій і навчання аспірантів, які вступали на навчання за старими програмами. Ще одна проблема – це необхідність ліцензування підготовки аспірантів на третьому рівні вищої освіти за відсутності стандартів і НАЗЯВО, яке має здійснювати це ліцензування. 

Закон про вищу освіту передбачає можливість створення незалежних установ оцінювання і забезпечення якості вищої освіти (стаття 23). Але їх реальне місце в системі забезпечення якості чітко не визначено. Існує думка [11], що без них НАЗЯВО взагалі немає жодного сенсу. Але європейський досвід свідчить, що в багатьох країнах успішно працюють саме великі структури. І це не дивно, тому, що синергетичний масштабний ефект у цьому випадку дає змогу істотно покращити якість роботи самих інституцій із забезпечення якості, а також і суттєво знизити витрати на їх діяльність. Разом з тим, інші підходи теж можливі. Головне – приділити головну увагу функціям, механізмам та інструментам роботи, кадровому забезпеченню, а не кількості агентств. На мою думку, сьогодні зарано щось змінювати у законодавстві стосовно незалежних агентств, бо їх ще немає, немає досвіду і невідомо, якими будуть проблеми, що доведеться вирішувати у зв’язку із початком їх роботи. Невідомо також і наскільки цікавими для ВНЗ будуть оцінки і акредитації від цих агенцій. Бо витрати на ці процедури будуть великі, а визнання результатів державою та роботодавцями – сумнівним. Тому на цьому етапі, на мою думку, достатньо того, що створені правові підстави для їх започаткування. 

Відповідаючи на запитання заголовку, зазначу, що створення Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти є кроком у правильному напрямі. НАЗЯВО потрібно, але за умови, що воно буде ефективним. Для цього треба вирішити багато правових і організаційних питань. А також поступово перетворювати його у дійсно незалежний орган професійного громадського контролю за якістю вищої освіти. Такий орган стане ефективним лише за умови, що буде достатньо сильним і авторитетним. Тому він повинен складатися з людей, доброчесність яких ні в кого не викликає сумнівів. Бо як інакше вони зможуть вимагати цю доброчесність від когось іншого? Сьогодні потрібно припиняти політичні спекуляції навколо НАЗЯВО і починати виконувати великий обсяг непомітної але необхідної рутинної роботи, без якої агентство не зможе розпочати свою діяльність.



1. http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=45512&pf35401=304582.
2. http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=55887&pf35401=389587.
3. http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=45512.
4. http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=45287.
5. http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=45439.
6. http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=45512&pf35401=304451.
7. http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/244-2015-%D0%BF/paran15#n15.
8. http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=55887.
9. http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=55887&pf35401=389587.
10. http://ak.gov.ua/docs/Nakaz_MON_498_ACU.pdf.
11. http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/889-19
12. Ю. Федорченко. Про незалежні установи із забезпечення якості вищої освіти. http://education-ua.org/ua/articles/697-pro-nezalezhni-ustanovi-iz-zabezpechennya-yakosti-vishchoji-osviti

Додатково:

Створення Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО)

Законопроект №2280а - про внесення змін щодо Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти