Добре відомо, що в нашій країні мати науковий ступінь не тільки престижно, а й вигідно. Він дає певні, хоч і не особливо вражаючі, матеріальні дивіденди.


Але якби їх навіть не було, отримати диплом, освячений іменем держави, все ще вважається істотним, а частіше — необхідним додатком до суспільної «ваги» його носія, особливо серед чиновників держапарату, адміністрації президента України або народних депутатів. Утім, усі добре усвідомлюють, що переважна більшість їх має до справжньої науки такий самий стосунок, як, скажімо, кіно до кінології…

Проте мова піде не про це, а про реорганізацію центральних органів влади, у процесі якої серед іншого ліквідовано ВАК, а її функції покладено на новостворене Міністерство освіти і науки, молоді і спорту — МОНМС. (Про це, зокрема, йшлося у публікації „ВАКханалія-2“, — „ДТ“, №47, 2010 р.)

Здавалося б, типова адміністративна перебудова — ліквідовано одну установу і створено іншу. Проте ліквідація ВАК не видається випадковою, адже передача її функцій саме до МОНМС надзвичайно гармонує з новаціями, що вже закладені в Закон про вищу освіту, проект якого жваво обговорюють у зацікавлених колах. Згідно з цим проектом, зокрема, вводиться нове поняття — „доктор філософії“ (або PhD), і зберігається старе — „доктор наук“. При цьому обидва означення, що наводяться у ст. 6 проекту, починаються тотожно: „Доктор філософії — освітньо-науковий рівень вищої освіти…“ та „Доктор наук — освітньо-науковий рівень вищої освіти…“ І лише набагато нижче, у ст. 58, ці ступені виписані як наукові й трохи різні.

Проте зрозуміло, що точний зміст наукового ступеня відповідає тому, що написано у ст. 6 і 7, а найважливішим є п. 16 ст. 1, де подається узагальнююче визначення всіх ступенів як навчально-кваліфікаційних. Інакше кажучи, запропонований законопроект репрезентує учені ступені як виключно той чи інший рівень вищої освіти, а не власної наукової діяльності пошукувача. Саме тому у справі регуляції та присвоєння цих ступенів і оцінки власне рівня науковців головну роль має відігравати МОНМС, а єдиним виконувачем відповідних функцій має бути один із його департаментів (хоч би як він тепер називався — службою чи агенцією).

Очевидно, проблему підготовки кадрів вищої кваліфікації не можна розглядати виключно у контексті вищої освіти. Все ж таки в основі першої — підготовка PhD і докторів наук — має лежати, на наше переконання, насамперед наукова діяльність, за результатами якої й відбувається атестація. У новаціях, що пропонуються, наукова складова очевидно занижена (у кожному разі, на понятійному рівні) і робиться наголос на освітній стороні. Безумовно, у тому, що для отримання ступеню PhD, потрібно додатково навчатися, нічого поганого, особливо тепер, немає.

Але якщо набір в аспірантуру того чи іншого НДІ обмежений трьома-сімома особами (як це є в більшості установ НАНУ), та ще й відбувається за кількома спеціальностями, то організувати повноцінне профільне навчання у такому разі справді збитково. Якщо ж, наприклад, створити в НАНУ окремий навчальний центр для аспірантів, закріпивши їх за інститутами, — то юридично вони числитимуться в центрі, що теж незручно. Проблема профільного навчання, по суті, є і в університетах, де, як правило, кафедри зараховують не більше одного-двох аспірантів на рік.

Тим часом робота з підготовки наукових кадрів потребує ліцензування та акредитації для будь-яких установ, незалежно від їх підпорядкування, отже — і для НАНУ. А хто цим займається? Звісно, МОНМС, яке визначає кількість аспірантів і формулює вимоги до процедур. Тобто для підготовки PhD НАНУ має отримати певні дозволи, затвердити освітні програми, які, до речі, національні університети мають право приймати самостійно.

Зі сказаного випливає, що роль НАНУ у підготовці фахівців із науковими ступенями явно не відповідає місцю, яке сьогодні посідає академія у виробництві знань. І, доки закон про вищу освіту обговорюють, треба так організувати роботу нової інституції, котра виконуватиме функції ВАК, щоб вона враховувала можливості і статус НАНУ.

Що стосується самої системи наукової кваліфікації, то, мабуть, можна було послабити централізацію при присудженні ступеня PhD, поклавши це право на найвідоміші національні університети (гадаємо, таких в Україні не може бути більше, ніж кількість областей) і провідні установи НАНУ. При цьому робота спецрад мала б бути більш відкритою. Доктори ж наук (якщо їх залишать чи через захист, чи за процедурою габілітації) обов’язково мають проходити «сито» державної експертизи. І, загалом, ані PhD, ані докторські ступені, на відміну від магістерських, не можуть розглядатися як елемент освіти чи кваліфікаційної роботи і мають містити певний внесок в науку або створення технологій.

Нарешті, повернімося до початку, наголосивши ще на одній бажаній особливості майбутньої кваліфікаційної системи України, де безліч людей (бізнесмени, політики, управлінці), котрі не мають жодного стосунку ні до науки, ні до освіти, палко прагнуть бути атестованими як наукові або педагогічні кадри.

Кількість відповідних захистів упродовж останніх 10—15 років зростала експоненційно. Можна зрозуміти людей, що прагнуть суспільного визнання за успіхи у своїй роботі. Тоді чому б не ввести ступені типу PhD з бізнесу (а не економічних наук), юриспруденції (а не юридичних наук), політології (а не політичних наук) тощо. Це могло б хоч трохи нормалізувати ситуацію і не викликати напруження в середовищі фахівців, які присвячують життя науці та освіті.



Віктор Калита, Вадим Локтєв