«ДТ» вже неодноразово публікувало матеріали про процедуру підтвердження в Україні документів про освіту, виданих в інших країнах (№45, 2003 р., №48, 2004 р., №18, 2007 р.).

На жаль, жодних змін на краще в цій процедурі, яка, фактично, перешкоджає приїздові в Україну освічених і кваліфікованих спеціалістів, не відбулося.

Ознайомившись із переліком документів, яких вимагає Міністерство освіти і науки (МОН) (а в нас тільки воно займається нострифікацією дипломів), я зрозумів, що пройти цю процедуру практично нереально. Лейтмотив списку необхідних для цього документів — глибочезна недовіра до людини, котра вирішила навчатися або працювати в Україні, і очевидне прагнення максимально ускладнити підтвердження документів про освіту. Я особисто відразу б відмовився навчатися або працювати в Україні, навіть якби був випускником не Прінстона, Оксфорда чи Сорбонни, а заштатного університету в Центральній Африці.

Нижче наведу кілька цитат із переліку документів, необхідних для нострифікації, із яких стане очевидно, що я, на жаль, не перебільшую. Але спочатку кілька прикладів того, як це робиться в інших країнах.

У Росії потрібно особисто пред’явити паспорт, оригінал диплома з додатками до нього та їх нотаріально засвідчені переклади. Займається цим спеціальна федеральна установа «Інтеросвіта», що діє під егідою міністерства освіти. Офіційна вартість процедури 2500 руб., але, за відгуками на форумах, реальна ціна приблизно 4000 руб. (тисяча з гаком гривень).

У Чехії подаються (особисто або за дорученням) заява на спеціальному бланку і засвідчені переклади диплома та вкладиша. Займаються цим факультети університетів, які відповідають профілеві освіти, або міністерство освіти (у складних випадках), або міністерства оборони і внутрішніх справ (якщо освіта за цим профілем). Інформації про вартість процедури я не знайшов.

У Німеччині — нотаріально засвідчені копії диплома та його перекладу подаються в установу з визнання іноземних дипломів у землі проживання. (Даних про вартість не знайшов.)

У США потрібна заповнена форма (її можна знайти в Інтернеті і скачати), яку разом із копіями диплома (можна і без перекладу — якщо потрібно, вони самі перекладуть) надсилають поштою в ліцензовану приватну фірму, їх багато. Природно, це коштує грошей. За все можуть накрутити доларів 300 (за переклади, примірники копій, рівень претензій; скажімо, підтвердити атестат про середню освіту коштує дешевше, ніж докторський ступінь).

Із наведених прикладів видно, що, попри деякі відмінності, у всіх країнах перелік документів, необхідних для початку процесу нострифікації, можна сказати, природний. У жодній країні з тих, із чиїми правилами я ознайомився, немає й натяку на те, що заявника підозрюють у чомусь нехорошому, хоча якась перевірка, напевно, проводиться. Швидше за все, суто формальна, оскільки всі чудово розуміють, що сам по собі диплом нічого не вирішує. Це лише точка відліку, яка дозволяє претендувати, скажімо, на вступ до аспірантури чи певну посаду у фірмі. Якщо на навчання чи роботу прийняли, а необхідних знань і умінь нема, то жоден диплом не врятує.

А ось тепер про те, як це робиться в Україні. У списку відповідних документів, вивішеному на сайті МОН, 10 (!) пунктів для Росії і 11(!) для інших країн. Подавати документи можна тільки особисто, коштує це 1800 грн. плюс, природно, транспортні витрати на поїздки до Києва і чималі (це очевидно) поштові витрати на листування з урядовими організаціями інших країн.

Відкриємо, наприклад, список для Великобританії. Перші чотири пункти можна вважати природними (заява, легалізовані оригінали документа про освіту та додатки до нього, нотаріально засвідчені копії і переклади). Далі починається. Пункт п’ятий: «Документ, виданий державним центральним органом управління освітою (Міністерством освіти або відповідною структурою) іноземної країни про визнання (акредитацію) навчального закладу та навчальної програми (плану), за котрими здійснювалося Ваше навчання протягом усього його періоду». А якщо ви, не дай Боже, навчалися у філіалі на території іншої країни, то такий самий документ і з країни, в якій цей філіал розміщується (наше МОН все передбачило!). А якщо ви «пройшлися» по кількох університетах, то вам доведеться добувати підтвердження акредитації в урядових установах усіх цих країн. Уявляєте, вам, приватній особі, доведеться листуватися з урядовими установами Сполученого Королівства, просячи підтвердження акредитації, скажімо, Оксфорда. А якщо ви закінчили британський університет на Кіпрі, то ще й із урядом Кіпру. І якщо вже вони не впадуть у ступор від такого дивного інтересу й дадуть відповідь, то неодмінно поцікавляться, чи читали чиновники, котрі примусили вас цим займатися, текст Лісабонської конвенції 1997 р., в якій чорним по білому написано, що оцінку свого навчального закладу визначає сама країна, і їй повністю довіряють інші країни — учасниці конвенції. Тобто не справа чиновників з інших країн перевіряти, чи все гаразд із акредитацією у Оксфорда. Максимум, що можна собі дозволити, — це зазирнути на сайт ЮНЕСКО й перевірити, чи є конкретна країна підписантом конвенції. Між іншим, Україна ратифікувала конвенцію 1999 року.

Сьомий пункт переліку — це справжній шедевр чиновницької винахідливості: «Документ, що засвідчує законодавчі підстави Вашого перебування на території країни, де відбувалося навчання, за увесь період отримання освітніх послуг (паспорт іноземного громадянина, довідка з ОВІР, документи про реєстрацію, карти побуту тощо)». Тобто наш МОН намагається привласнити собі функції спецслужб. Який, власне кажучи, стосунок до оцінювання рівня кваліфікації має питання про «законодавчі підстави перебування на території країни, де відбувалося навчання»? Ловимо нелегалів в інших країнах? При цьому сама собою постановка питання про «законодавчі підстави» абсолютно безглузда. Нагадаю, що МОН вимагає подавати документи ОСОБИСТО, тобто вже відомо, що здобувач нострифікації в’їхав у країну легально і всі необхідні перевірки вже були виконані на кордоні в повному обсязі, який становить інтерес для служб паспортного контролю. Хіба цього недостатньо?

Пропустимо решту пунктів і прочитаємо останній рядок переліку, набраний великими жирними літерами: «Відповідальність за оформлені та надіслані документи покладається на заявника!». Яка «відповідальність», не написано. І вже, у кожному разі, зрозуміло, що саме міністерство відповідає тільки за те, аби гроші не пролетіли повз їхню касу.

Україна, як будь-яка інша держава, зацікавлена в тому, щоб якнайбільше спеціалістів приїжджали навчатися, працювати, жити, зрештою. Зрозуміло, система нострифікації має бути максимально спрощена і, по суті, зведена до реєстраційної, тоді як тепер вона навіть не дозвільна, а фактично заборонна. Більше того, питання про необхідність нострифікації має вирішувати роботодавець або «освітодавець», а не МОН. Не сумніваюся, що в 99 випадках зі 100 засвідчених перекладів дипломів буде досить. Саме так є в інших країнах. Мені відомий лише один випадок, коли така нострифікація знадобилася у США: мій давній приятель після кількох років праці вирішив почати викладати. Для цього необхідно пройти процедуру evaluation і підтвердити докторський рівень, що він і зробив, звернувшись у відповідну фірму. У решті відомих мені випадків, серед яких є, наприклад, вступ до аспірантури у Прінстоні або на роботу у велику фірму в Німеччині, питання про офіційне підтвердження диплома навіть не виникало. Для окремих спеціальностей, наприклад медичних або фармацевтичних, де переконатися у кваліфікації роботодавець повинен до зарахування на роботу, нострифікація все одно нічого не вирішує, і можна, як в інших країнах, вимагати складання відповідних іспитів. У дуже неясних випадках можна на рівні електронної пошти зажадати підтвердження видачі диплома у відповідному навчальному закладі іншої країни. Але робити це мають чиновники, а не сам претендент. Немає, звісно, жодної необхідності і в особистій подачі документів. Нотаріально засвідчених копій, відправлених поштою, цілком досить. Терміни розгляду мають бути жорстко обмежені і незаперечно дотримуватися, аж до автоматичного позитивного рішення у разі їх порушення. Справжня вигода країни полягає в «припливі мізків», а не в тих 1800 грн., які платяться за малокорисний папір.

На цей час ситуація в Україні така, що, не пройшовши описаної безглуздо складної процедури, неможливо ні вступити в аспірантуру чи на роботу, ні захищати дисертацію. Повернутися до здорового глузду можна одним розчерком пера міністра на папері, який скасує «Положення про визнання іноземних документів про освіту» (наказ МОН України від 20.08.2003 №563) і тимчасово (до вироблення нормальних правил гри) встановить найпростіший варіант — подачу за місцем навчання чи роботи тільки нотаріально засвідчених копій документів про освіту та їх перекладів.


Автор: Яків ХАЗАН (доктор фізико-математичних наук (Інститут геофізики НАН України))


Додатково:

PhD в Україні – науковці, яких формально не існує