До Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини періодично надходять звернення батьків щодо сприяння у захисті прав дітей на освіту у зв’язку з відмовою батьків від їх обов’язкової вакцинації.

Уповноважений дотримується позиції, що заборона відвідувати заклади освіти дітям, у яких відсутні профілактичні щеплення згідно з календарем щеплень, не порушує їх право на освіту, оскільки чинним законодавством передбачені різні форми здобуття освіти, окремі з яких можна реалізувати без відвідування закладу освіти. Разом з тим, обов’язкова вакцинація створює колективний імунітет та захищає не лише щеплених дітей, але й тих, які не можуть бути вакцинованими через медичні протипоказання.

Крім того, Верховний Суд у своїй постанові від 17.04.2019 по справі № 682/1692/17 зазначив, що вимога про обов’язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров’я, а також здоров’я зацікавлених осіб, є виправданою. У цій справі Верховний Суд звернув увагу, що завданням держави є забезпечення дотримання оптимального балансу між реалізацією права дитини на освіту та інтересами інших дітей.

Однак, проблема незгоди деяких батьків на обов’язкову вакцинацію дітей та подальші труднощі із реалізацією права таких дітей на освіту, продовжувала гостро обговорюватись в українському суспільстві.

Утім, крапку у цій суперечці поставила Велика Палата Європейського суду з прав людини, оприлюднивши 8 квітня 2021 року своє рішення у справі Vavřička and Others v. the Czech Republic (№ 47621/13).

Європейський суд визначив, що обов’язкова вакцинація, на яку скаржилися заявники, має розумне співвідношення пропорційності до легітимної мети держави-відповідача, яка відповідає цілям охорони здоров’я та захисту прав інших осіб. Відповідно, Європейський суд встановив, що порушення статті 8 Конвенції з боку держави у цій справі не було.

Принагідно нагадуємо, що відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справ національні суди застосовують практику Європейського суду з прав людини як джерело права.