Міністерство освіти і науки України запропонувало для громадського обговорення проект Положення про акредитацію освітніх програм, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти, розроблений Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО). У коментарях МОН зазначається, що це Положення розроблене відповідно до Закону України «Про вищу освіту» 2014 року, в якому було закладено абсолютно іншу філософію оцінювання та забезпечення якості вищої освіти. Відповідно, проект документа закріплює перехід від акредитації як інструмента державного регулювання до акредитації як інструмента зовнішнього забезпечення якості освіти.

Пункт 4 загальної частини Положення визначає мету акредитації як «об’єктивне оцінювання та покращення якості освітньої програми, підвищення довіри до вищої освіти в Україні, сприяння інтеграції українських закладів вищої освіти до Європейського простору вищої освіти». Оцінка поліпшення і розвитку освітньої програми та університету має здійснюватись за 9 групами критеріїв. Тож аналіз змісту цих критеріїв та реальних можливостей їх застосування за наявної нормативної бази дасть змогу обґрунтовано прогнозувати міру їх ефективності, відповідно й міру досягнення поставлених завдань.

Базовий критерій оцінювання якості програми: реальний чи формальний?


У Положенні зазначається, що критерії, які є засобом оцінювання якості освітньої програми, застосовуються з урахуванням Стандартів і рекомендацій із забезпечення якості в Європейському просторі вищої освіти. Таке формулювання вже вказує на наближення до ключової мети – інтеграції до Європейського простору вищої освіти. Залишається з’ясувати, наскільки їх можна реально застосовувати. Дві перші групи критеріїв закладають основу для змістовного наповнення освітніх програм відповідно до визначеної мети. Однак ми зосередимо увагу на аналізі змісту та реальних можливостей застосування за чинної нормативної бази критерію 1.1: «Освітня програма має чітко сформульовані цілі, які відповідають місії та стратегії закладу вищої освіти». Ключові слова – місія та стратегія закладу, яким відповідають цілі освітньої програми. Це, дійсно, базовий критерій, відсутність якого зводить нанівець не лише процес оцінювання якості освітньої програми, а й сам освітній процес. Отже, місія та стратегія мають бути десь і якимось чином визначені.

Пошук визначення зумовлює необхідність звернутися до Закону України «Про освіту» та Закону України «Про вищу освіту», статутів та стратегій розвитку університетів. Оскільки університет – важливий соціальний інститут, а питання його місії та розвитку для європейських країн уже давно стало державно стратегічним, вочевидь, місія має бути визначена у законі. З огляду на впроваджувану автономію ВНЗ, вона може бути деталізована у статутах. Цілком логічним виглядає припущення, що стратегія також неодмінно має бути пов’язана із місією, обирати ту модель і ключові напрямки розвитку університету, які дають можливість ефективно реалізувати визначену місію.

Чинний Закон України «Про вищу освіту» визначає акредитацію освітньої програми як оцінювання на предмет відповідності 1) стандарту вищої освіти, 2) спроможності виконати вимоги стандарту та досягти заявлених у програмі результатів навчання, 3) досягнення заявлених у програмі результатів навчання. Як бачимо, про місію і стратегію не йдеться. У законі не визначений термін «місія закладу вищої освіти». Відповідно, відсутня і стаття, яка б визначала його місію в сучасному українському суспільстві та роль у реалізації державних стратегій. Зміни і доповнення, які вносилися в закон, не ліквідували цю «білу пляму». Визначена у базовому Законі України «Про освіту» мета освіти також не відображена у чинному Законі України «Про вищу освіту», а це відображення має відбутись саме у вигляді визначеної місії закладу вищої освіти в сучасних умовах.

Другим джерелом інформації є статути та інші нормативні документи університетів. Для з’ясування наявності в них визначеної університетами місії було відібрано статути 8 українських університетів зі статусом Національного, а також, переглянуто нормативні розділи на їхніх сайтах. Лише Національний університетет «Києво-Могилянська академія» визначає свою місію як класичного університету, «що створює, зберігає та поширює знання у природничій, суспільній, гуманітарній і технічній наукових сферах». Також зазначається, що Могилянка формує високоосвічену, національно свідому, чесну, небайдужу, творчу особистість, здатну незалежно мислити і відповідально діяти згідно з принципами добра та справедливості, для розвитку відкритого і демократичного суспільства.

Такі загальні формулювання навряд чи дають можливості провести чіткі паралелі між цілями освітньої програми та складовими місії. У Стратегії НаУКМА на 2015-2025 роки зазначається, що реалізуючи її, університет забезпечить високу якість освітнього процесу для надання студентам знань, умінь та навичок на рівні найкращих світових стандартів у відповідності до потреб суспільства та ринку. Однак Розділ 2 «Освіта» не стосується змістовного наповнення освітніх і навчальних програм. Про це згадується лише у п. 2.4, який передбачає покласти в основу навчальних програм інноваційні авторські курси. Тому встановлення відповідності між цілями освітньої програми та Стратегією також виглядає вкрай проблематичним.

Аналіз змісту статутів та стратегій розвитку інших університетів, з переліку обраних, показав відсутність визначеної в них місії. Здебільшого маємо загальні формулювання мети і цілей на зразок «підготовки висококваліфікованих та конкурентоспроможних на національному й міжнародному ринках праці фахівців для галузей освіти, бізнесу та ін., утвердження національних, культурних і загальнолюдських цінностей». Далі дається перелік завдань із 16 - 20 пунктів у такому ж стилі: «утвердження в учасників освітнього процесу моральних цінностей, соціальної активності, громадянської позиції та відповідальності, здорового способу життя, вміння вільно мислити…», без визначення засобів їх реалізації через освітню діяльність, лише із зауваженнями, що вона «відповідає сучасним світовим стандартам якості».

Отже аналіз змісту базових нормативних документів показав відсутність можливості для реального застосування критерію 1.1. За таких умов воно може бути лише суто суб’єктивним, а відповідність йому можуть встановлювати представники НАЗЯВО на власний розсуд. Таким чином, це Положення загострює необхідність визначення місії українського закладу вищої освіти.

Обговорення змін до Закону України «Про вищу освіту» стало фактично перманентним, але мало результативним процесом. МОН України виносило на громадське обговорення Проект Закону України «Про внесення змін та доповнень до ЗУ «Про вищу освіту» та надало Звіт про результати громадського обговорення. Аналіз змісту Звіту показав, що проблема визначення місії українського університету взагалі не піднімається. Представники громадськості, експертного середовища не запропонували ані визначити сам термін «місія закладу вищої освіти», ані внести у закон доповнення, яке б визначало цю місію та її головні складові.

Згідно статті 3 Закону «Державну політику у сфері вищої освіти визначає Верховна Рада України». Виникає запитання: Чи має відношення визначення місії закладу вищої освіти до державної політики у сфері вищої освіти? Вочевидь, так. Адже вища освіта – ключовий соціальний інститут, від якого чи не найбільшою мірою залежить реалізація усіх державних стратегій, чи то у сфері інноваційного розвитку, чи то у вирішенні проблеми демократичної трансформації українського суспільства. Тому визначення місії у законі виглядає необхідним.

У цій статті також визначаються принципи, на яких ґрунтується державна політика у сфері вищої освіти. Принципи 1, 4, 6, 7, 9 безпосередньо стосуються місії і тих якостей та компетенцій випускника, які необхідні на сучасному етапі. Однак серед внесених до розгляду поправок про визначення місії також не йдеться.

Пропонується лише внести 10-й принцип: «Гуманізації, гуманітаризації та демократизації освітньої діяльності, що передбачають гарантування закладом вищої освіти створення належних умов для здобуття повноцінної соціогуманітарної освіти». З огляду на те, що гуманітарна освіта у заклкдах вищої освіти сьогодні знищена, пропозиція виглядає доцільною, але не достатньою, бо створення належних умов покладається лише на освітні заклади, а сама «належність» може оцінюватись ним суб’єктивно. В той же час, соціогуманітарна освіта – це ключовий засіб формування не лише громадянської компетентності, а й низки фахових компетентностей, пов’язаних із вміннями мислити, аналізувати, бачити шляхи вирішення проблем. Цей процес відбувається протягом усього життя, що відповідає принципам 1, 4. Тож формування компетентностей елітарного рівня має бути однією із головних складових місії ЗВО. Тоді закріплення відповідного положення у статті закону стане свідченням визначення державної політики у сфері вищої освіти, залучить навчальні заклади до реалізації стратегії побудови демократичного суспільства.

Отже, аналіз нормативної бази показав відсутність визначення місії закладів вищої освіти як на державному рівні, так і на рівні університетів. Навіть у випадку незначних виключень, сформульовані у нормативних документах університетів місія чи мета не дають можливості встановити відповідність між наявними загально-абстрактними формулюваннями та змістом освітніх програм.

Місія університету: європейські орієнтири

Курс на входження до європейського освітнього простору беззаперечно передбачає в якості ключового орієнтиру місію європейського університету. Проблеми, які стоять перед сучасним українським суспільством, також вже вирішувались на різних етапах розвитку європейських країн за участю університетів. Сучасні глобальні та регіональні трансформації, перехід до нової парадигми економічного розвитку, орієнтація на модель сталого розвитку призводять до постійного переосмислення ролі університетів і пошуку нових шляхів їх включення у вирішення проблем сучасності. Тому напрацювання європейських мислителів та університетської спільноти у цій галузі мають бути головним підґрунтям для визначення місії українського університету.

Відомий іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет назвав свою роботу «Місія університету». Це поняття стало загальновживаним у західному університетському середовищі, отримало нормативне визначення. Для розуміння того, якою бачать роль університетів найбільш відомі дослідники та університетські співтовариства, виділимо ключові положення наукових робіт і угод між університетами, які відображають бачення місії університетів.

Оскільки сучасне розуміння ролі університетів значною мірою базується на висновках, які сформулював Хосе Ортега-і-Гассет у згаданій роботі, з них і почнемо.

Університет – центр фундаментальної науки і гуманітарного знання, центр культури. Головна ідея – єдність у багатоманітності. Фундаментальні науки поєднують галузеві і прикладні. Університетські програми – єдине дерево, фундаментальні науки – його коріння. Особливу роль відіграє філософія.

• Університет дає сучасну наукову цілісну картину світу.

• Вчений, дослідник, фахівець, підготовлений в умовах замкнутості дисциплін лише на фахових, не здатний бачити багатоманітність шляхів вирішення проблеми, бо вони часто перебувають у полі інших наук.

• Університет – центр виховання інтелектуальної еліти. Ключова ідея – елітаризація суб’єкта освіти.

• Місія університету: виховувати «аристократію талантів»; зробити кожного «внутрішнім європейцем; залучити кожного до повноти культури своєї епохи; поставити людину на рівень свого часу і навчити орієнтуватися у ньому.

В руслі такого розуміння ролі і місії університетів викладені й ідеї інших відомих науковців:

• В університеті повинні навчати універсальним знанням. Університети репродукують процес селекції еліт (Джон Генрі Ньюмен. Ідея університету)

• Роль університету – культивування самосвідомості епохи і формування людини. Місія університету триєдина: дослідження, передача знань і формування культури. (Карл Ясперс. Ідея університету).

• Університет повинен сприяти «народженню лідерів думки», здатних керувати масами і вселяти в маси духовні цінності. Місія університетів – реалізувати єдність інтелектуальної, соціальної та освітньої функцій. Підготовка фахівців нерозривно пов’язана із збереженням, розвитком і передачею культури. (Габріель Тард. Громадська думка і натовп).

• Місія університету полягає у забезпеченні єдності інтелектуальної, соціальної та освітньої функцій. Вона реалізується через формування інтелектуальних здібностей та розуміння фундаментальних цінностей цивілізацій і людства. (Люсьєн Мішед. Університети Європи).

• Університети виробляють не тільки приватне благо у вигляді капіталізованого знання, а ще й суспільне благо – створення і поширення культури. Вони виробляють неформальні інститути, системи цінностей і поведінкових установок, які через певний проміжок часу перетворюються у формалізовані інститути в системі економіки, політики та ін. (Олександр Аузан. Місія університету: погляд економіста).

Сучасні науковці значну увагу приділяють обґрунтуванню «третьої місії», «соціальної функції» університету. Вона трактується як соціальна залученість, служіння суспільству. Тому місія університету суттєво розширюється, включає реалізацію соціально значимих цілей – виховання культури громадянськості і громадянської позиції, формування навичок відповідальної поведінки в суспільстві і досвіду соціального партнерства. Закладаючи цю складову місії, держава реалізує стратегію зміцнення соціальної стабільності, а університет стає активним учасником відповідних процесів.

Головна ідея концепції Civic Engagement, що належить до найбільш впливових у справі визначення місії сучасного університету у європейських країнах та у США, полягає в тому, що університети відіграють ключову роль у поширенні демократії та становленні/зміцненні демократичного суспільства через впровадження академічних знань та їх актуалізацію в реальних життєвих умовах. Таким чином, соціальна залученість університетів на місцевому, регіональному та національному рівнях стає їх реальним внеском у становлення демократії. Чи актуальна ця ідея та відповідна складова місії університету для сучасного українського суспільства?

Під час святкування 900-ліття Болонського університету 430 університетів підписали спільний документ із назвою «Велика Хартія Університетів» (Маgnа Сhаrtа Unиvеrsitatum), у якому визначили роль вищої освіти та університетів на сучасному етапі розвитку європейського співтовариства. Факт підписання Хартії у присутності представників влади і громадських інститутів, економічної еліти і духовенства засвідчили наявність спільного бачення напрямку перетворень всього Європейського Союзу і ролі університетів у цьому процесі.

У Преамбулі зазначається, що «народи і держави мають, як ніколи раніше, усвідомити роль, яку університети будуть покликані зіграти у суспільстві, що змінюється». Четвертий із основоположних принципів сформульований так: «Університет є хоронителем традицій європейського гуманізму. У здійсненні свого покликання він постійно прагне до досягнення універсального знання, перетинає географічні і політичні кордони і затверджує нагальну потребу взаємного пізнання і взаємодії різних культур».

Незважаючи на наміри щодо входження до європейського освітнього простору та ґрунтовні напрацювання європейської наукової спільноти у питаннях визначення місії університету, ця проблема навіть не обговорюється в Україні. Невизначеність місії не лише унеможливлює підвищення якості освіти, а й залишає заклади вищої освіти на узбіччі суспільного розвитку. Україна декларує стратегії демократизації, європейської інтеграції та входження до НАТО, при цьому університети не дають знань ані про демократію, ані про європейську культуру і цінності, ані про НАТО. У Харківському регіоні найнижчий рівень підтримки цих стратегій, найбільша питома вага «совкової складової» у свідомості громадян. При цьому, у Харкові більше 40 ЗВО і близько 70% мешканців мають вищу освіту. То чи повинні бути залучені університети й інститути до реалізації цих стратегій і виконувати відповідну соціальну місію на регіональному рівні? Вочевидь, так. В реаліях – місія відсутня. Два роки тому МОН України надсилало на університети лист із рекомендаціями щодо впровадження спецкурсів, які б давали студентам знання про НАТО. Оскільки лист мав рекомендаційний характер, виші його проігнорували. Ані Стратегія інноваційного розвитку України на період до 2030 року, ані Стратегія сталого розвитку України до 2030 року також не визначають ролі університетів у їх реалізації. Перелік прикладів можна продовжити. Всі вони підтверджують відсутність бачення державою місця і ролі ЗВО в сучасних трансформаційних процесах.

З огляду на європейський досвід та потреби розвитку українського суспільства і держави на сучасному етапі, місія українського університету має включати освітню і соціальну складові.



Висновки та рекомендації

Місія українських закладів вищої освіти не визначена ані на рівні держави, ані на рівні самих навчальних закладів. Такий стан не відповідає як стратегії входження до європейського освітнього простору, так і іншим державним стратегіям у різних галузях.

За невизначеності місії базовий критерій оцінювання якості освітньої програми, згідно якого її чітко сформульовані цілі мають відповідати місії та стратегії ЗВО, не може бути застосований. Відповідно, значна частина інших критеріїв також втрачають сенс, оскільки безпосередньо пов’язані з ним. Зокрема, без визначеної місії не можливо встановити, наскільки цілі освітньої програми та очікувані результати навчання сформульовані з урахуванням потреб та інтересів суспільства. Адже інтереси суспільства і виражаються саме шляхом формулювання місії ЗВО на законодавчому рівні. Тому запропонований Проект Положення виглядає як солідна надбудова над порожнечею.

Невизначеність місії не дає можливості чітко сформулювати компетенції майбутніх випускників ЗВО у різних сферах. Адже складові місії – головне підґрунтя для визначення переліку компетенцій у професійній, громадянській та інших сферах.

Проблема визначення місії закладу вищої освіти до цього часу не піднімається ані державою, ані університетською спільнотою. Незважаючи на актуальність, вона не стала предметом публічної дискусії.

Перший крок на шляху реального, а не імітаційного підвищення якості вищої освіти – визначення її філософії та головних цілей. Це передбачає відповідь на три питання: кого, для чого і яким чином будемо навчати? Ця відповідь має стати результатом широкої дискусії і знайти відображення у формулюванні місії українського ЗВО.

Базове визначення місії ЗВО залежно від рівня акредитації має давати Закон України «Про вищу освіту». Це стане свідченням наявності державної політики у галузі вищої освіти та її нормативного закріплення. Ключові орієнтири – нормативна база ЄС та місія європейських ЗВО, проблеми сучасного етапу становлення української державності та розвитку суспільства, вирішення яких потребує кардинальних змін у системі вищої освіти.

Нормативні документи ЗВО мають закріплювати скориговане визначення місії. Залежно від того, яку модель обрали для себе конкретні університети – класичного, академічного інноваційного, технічного чи іншу, вони уточнюють цю місію, зі збереженням основних складових і доповненнями відповідно до своєї моделі, мети і цілей, закріплюють її у своїх нормативних документах. Якщо це університет, то його місія не може обмежуватись підготовкою висококваліфікованих фахівців у відповідній галузі. Він має давати фундаментальне універсальне знання. З іншого боку, жоден ЗВО не може бути усунутим від реалізації задекларованих державних стратегій, замикатись на підготовці інженера, менеджера чи лікаря, не формуючи його як компетентного громадянина, «внутрішнього європейця». Чітко сформульована місія дає можливість розробити освітні програми, у яких цілі відповідатимуть місії.

Формулювання мети, цілей і завдань у нормативних документах ЗВО має включати конкретні засоби їх реалізації. Завдання «формування в учасників освітнього процесу демократичної культури, моральних цінностей, соціальної активності, громадянської позиції» не дає уявлення про те, як воно вирішується. Тому необхідні доповнення на зразок: «…шляхом включення до освітньої програми дисциплін (вказаний перелік), спецкурсів (вказаний перелік)…». Тоді стає зрозуміло, де шукати відповідність між цілями та місією.