Українсько-польський Європейський університет відкриється з нового року. Відповідну угоду прем’єр-міністри України та Польщі планують підписати найближчим часом, про що вже оголошено на сайтах міністерств освіти обох країн. Що це — чергова політична декларація чи реальна спроба польських і українських учених створити конкурентоспроможний сучасний вищий навчальний заклад?

Історія цього проекту бере початок ще з 2000 року, коли з ініціативи академічного середовища обох країн було створено Європейський колегіум польських і українських університетів. Його співзасновниками стали декілька відомих українських і польських університетів. Згодом колегіум мав трансформуватися в самостійний міжнародний вищий навчальний заклад. Угоду про створення колегіуму підписали глави урядів обох країн, передбачалося паритетне фінансування проекту. На жаль, Україна слова не дотримала — впродовж восьми років існування колегіуму його фінансування, організаційне й академічне забезпечення здійснювала лише польська сторона, попри те, що 80 відсотків студентів (а це — 744 особи) — громадяни нашої країни. Через таку бездіяльність з боку України в 2007 році Польща готова була відмовитися від участі у цьому проекті. Зрештою 5 березня 2008 року відбулося засідання Комітету з питань науки і освіти Верховної Ради України з участю членів Комісії з питань освіти, науки і молоді Сейму Республіки Польща. Результатом спільної роботи стало напрацювання низки невідкладних заходів, необхідних для відновлення проекту. 28 березня 2008 року прем’єр-міністри України та Польщі Юлія Тимошенко і Дональд Туск підписали Декларацію, в якій проголосили створення університету «у найкоротший термін». 19 листопада 2009 року відбувся візит голови Комітету з питань науки і освіти ВР України В.Полохала та міністра освіти і науки України І.Вакарчука до Варшави, де вони погодили з польським міністерством науки і вищої школи всі головні положення майбутньої міждержавної угоди, яка регламентуватиме статус і завдання університету. Більше того, польська сторона очікує, що підписання угоди відбудеться до 25 грудня 2009 року. Тобто поляки сприймають цей крок як своєрідний подарунок до Різдва.

— Відомо, що багато вищих навчальних закладів України і Польщі давно активно й плідно співпрацюють, так само як і польські та українські науковці. Який сенс у створенні нового університету? Що означає цей проект для української освіти і науки? — Відповісти на ці та інші запитання ми попросили одного з головних ініціаторів проекту, голову парламентського Комітету з питань науки і освіти ВРУ, співголову міжпарламентської групи «Україна — Польща», професора Володимира ПОЛОХАЛА.

— Так, між Україною і Польщею давно існує стале співробітництво в науковому просторі. Наприклад, мій рідний Київський національний університет імені Шевченка має багаторічні зв’язки з Краківським університетом, іншими навчальними закладами. З українсько-польським колегіумом (Люблін) співпрацюють три місцеві університети. Але все ж таки потрібно мати не спорадичні наукові контакти, а системні. Є принципова різниця між контактами окремих науковців, стажуванням «в гостях» одне в одного студентів й аспірантів і навчанням за спільними міжнародними магістерськими та докторськими програмами, розробленими найкращими фахівцями України і Польщі відповідно до європейських стандартів вищої освіти. Якщо інші університети України лише розпочинають входження у цей європейський освітній простір, і для повноцінної євроінтеграції їм ще слід пройти великий шлях реформ, то українсько-польський університет одразу створюється за «євростандартом», і тому є, можна сказати, «проривним» проектом для обох наших країн. Співпраця з Польщею для України особливо цікава, адже обидві країни тісно поєднані історично, у них схожі системи вищої освіти і науки, але водночас Польща вже є членом Європейського Союзу. Отже, через спільні українсько-польські проекти, першим з яких має стати університет, ми маємо змогу увійти в європейський освітній простір. Навчальні плани та програми нового університету розроблятимуться й апробовуватимуться на базі найкращих університетів — Київського національного імені Шевченка і Люблінського Марії Склодовської-Кюрі; у проекті також візьмуть участь Львівський національний університет, Люблінський католицький університет, Ягеллонський університет у Кракові... Ми зможемо залучити до праці найкращих польських та українських професорів. Студенти українсько-польського Європейського університету отримуватимуть дипломи європейського зразка. Цей навчальний заклад має всі шанси через декілька років потрапити в рейтинги найкращих європейських навчальних закладів. На жаль, поки що навіть провідні наші освітні заклади не потрапляють до міжнародних рейтингів насамперед через застарілу систему адміністрування вищої освіти.

— Які реформи слід нам здійснити, аби все ж таки вийти на європейський рівень?

— Насамперед необхідно ухвалити у якісно новій редакції Закон «Про вищу освіту». Потрібно дати автономію вищим навчальним закладам. Вони мають конкурувати між собою. Те, що ми втрачаємо свої позиції, мене як науковця дуже непокоїть. Вважаю, слід взагалі змінити психологію та світогляд усього політикуму в підході до вищої освіти. Сьогодні потрібне комплексне мислення: освіта—наука—інновації. Подальше існування України, особливо в посткризовому світі, залежить від того, наскільки ми зможемо розробити і втілити стратегію саме інноваційного розвитку. Треба думати над інноваційними, науково-технічними пріоритетами та їх забезпеченням. Наприклад, подивіться — США в цьому році збільшили фінансування фундаментальної науки на 18 мільярдів доларів і визначили чіткий технологічний пріоритет — на чверть скоротити за десятиріччя споживання нафти. Європа переймається «зеленою» економікою й енергетикою, зокрема бюджет фінського агентства технологій та інновацій у нинішньому році збільшений майже на чотирнадцять відсотків, з чіткою розстановкою пріоритетів. Світовий досвід переконливо засвідчує: перехід до інноваційної економіки можливий тільки за умови ефективного використання інтелектуального потенціалу нації. Отже, наука й освіта — не останні ланки в цьому процесі, а навпаки, — необхідний базис, без якого жодні вливання коштів не врятують; без конкурентоспроможної системи підготовки кадрів ми приречені лише купувати у розвинених країн готові патенти, як це сьогодні роблять багаті, але неосвічені арабські країни. Україна ще може уникнути такої долі, але для цього конче потрібна невідкладна й ефективна реформа вищої школи.

— Повернімося до проекту спільного українсько-польського університету. Що отримає Україна, більш-менш зрозуміло. А який інтерес у цьому проекті має польська сторона? Чому поляки так наполегливо прагнуть його реалізації?

— По-перше, в Україні все ж таки залишилися певні сильні позиції у фундаментальній науці. Поляки добре знають, що в українських вищих навчальних закладах є вагомий науковий потенціал. Разом Україна і Польща спроможні виробити науковий і освітній продукт, конкурентний на ринку Євросоюзу, на що у кожної окремо бракує сил. Тут кооперація та об’єднання зусиль цілком логічні й виправдані.

По-друге, Польща — перша країна, яка у 1991-му визнала нашу незалежність, а зараз — ледь не єдина з усіх посткомуністичних країн, яка ще не втратила до нас інтересу. Давайте чесно визнаємо прикрий факт: сьогодні ми вже не цікавимо ні Словаччину, ні Чехію, ні Угорщину. Ці країни, кожна з яких пройшла свій шлях посткомуністичних реформ і органічно інтегрувалася до ЄС, фактично визнали нас країною, нездатною реформувати економіку, з тотальною корупцією та неефективною владою. Польща в нас ще не зневірилася і готова докласти зусиль, аби сприяти євроінтеграції України. Створення українсько-польського університету може стати першим серйозним успіхом у співробітництві. Заснування такого університету в Польщі підтримують і влада і опозиція. В Любліні міська влада вже навіть виділила для нього приміщення.

— На яких засадах функціонуватиме навчальний заклад?

— Університет розміщуватиметься у двох «симетричних» кампусах — польський розташується у Любліні, а український — у Києві. Вибір Любліна пов’язаний як з історією цього міста, починаючи від Люблінської унії і закінчуючи сучасною історією українсько-польського колегіуму, так і з активним сприянням місцевої влади. Принагідно хочу відзначити велику роль мера Любліна та депутатів Сейму Польщі, обраних від цього міста, у політичній підтримці та лобіюванні проекту та щиро подякувати їм. Вибір Києва обґрунтований як політично, так і з погляду навчального процесу: саме у столиці України є достатній потенціал для створення спільних магістерських і докторських програм у галузі фундаментальних наук, зокрема точних та природничих. З метою розвитку транскордонної співпраці у прикордонному регіоні заплановано також відкрити філію українського кампусу у Львові.

Викладання в університеті вестиметься трьома мовами — українською, польською та англійською. Для українських громадян, які забажають вступати до цього ВНЗ, знання української й англійської буде обов’язковим, а польську вони вивчатимуть одразу після вступу; так само студенти-поляки мусять знати англійську, а в першому семестрі обов’язково вивчатимуть українську. Керівництво закладом вібуватиметься на паритетних засадах. У статуті зазначено, що ректор буде змінюватися кожні чотири роки: один термін керівництво університетом здійснюватиметься з української сторони, наступний — з польської. Так само відбуватиметься ротація і голови наглядової ради, причому, коли ректором буде українець, раду очолюватиме поляк, і навпаки, коли ректором буде поляк — раду очолить українець. Що стосується студентів, то, крім поляків та українців, десять відсотків їх будуть вихідцями з інших країн. Тож у перспективі університет може стати не лише двостороннім, а й міжнародним. У розвитку цього проекту як міжнародного вже тепер зацікавлений Європейський Союз. У майбутньому ЄС може надати університету вагому підтримку, як фінансову, так і науково-методичну. Навчальні програми університету розроблятимуться на основі вимог єдиного європейського простору вищої освіти. Звичайно, при цьому виникне певне протиріччя із застарілим українським (і так само польським) національним законодавством. Згодом цей конфлікт буде вирішено просто — у проекті нового Закону «Про вищу освіту» враховано більшість європейських підходів і вимог та скасовано низку застарілих, таких, що гальмують розвиток вищої школи. Але поки новий закон не ухвалено, будемо виходити з того, що міжнародні угоди, ратифіковані Україною, мають пріоритет перед національним законодавством.

Міжнародно-політичні аспекти проекту ми попросили прокоментувати відомого українського політолога і соціолога Сергія ТАРАНА.

— Сергію Вікторовичу, чому Польща так зацікавлена у створенні університету? Загалом — чому Польща досі так активно підтримує будь-які спільні проекти з Україною, хоч наша країна, на жаль, далеко не завжди є надійним партнером?

— Колись відомий польський політик, один із лідерів «Солідарності» Адам Міхнек розповідав, що ставлення поляків до України демонструє анекдот. У школяра питають: «Який птах найбільший у світі?» — «Слон» — відповідає той. Учитель здивований: «Але ж слони не літають». — «Зате уявляєте, що буде, коли він уже нарешті злетить?!» — каже учень. Так от, Польща досі плекає сподівання, що український слон ще злетить, і в такому разі реформована й інтегрована до ЄС Україна стане далеко не останнім чинником у політичному й економічному житті Європи, як мінімум — Центрально-Східної, а швидше — всієї. І Польща, яка сьогодні демонструє амбіцію стати реальним серйозним гравцем у європейській політиці та починає поводитися в ЄС дедалі самостійніше, дуже потребує собі такого потенційно потужного союзника, тим більше — союзника, вдячного Польщі за допомогу в інтеграції до Європи. Тому Польща і готова докладати реальних зусиль у євроінтеграційних проектах за нашої участі. Також слід розуміти давню політичну амбіцію Варшави стати визнаним лідером серед країн Центрально-Східної Європи.

Нарешті, слід розуміти і певну природну ностальгію поляків, які досі бачать колишню Жеч Посполиту «від моря до моря», але вже не як єдину державу — на відміну від російських геополітиків, поляки реалісти, — а як певну культурну спільноту, такий собі ментальний простір спільної історії та цінностей. У цьому контексті проекти з Україною, зокрема спільний університет, також несуть дуже істотне навантаження в контексті історичного порозуміння народів, які мали багато спільного. Спільне осмислення складної й жорстокої історії, спільне подолання взаємних історичних комплексів задля сучасної спільної мети — об’єднаної Європи, — це, мабуть, одне з головних завдань більшості українсько-польських проектів. І університет — не виняток, навпаки: я уявляю, як під його дахом історики обох країн зберуться обговорювати давнє минуле — те, наприклад, що ми зі школи знаємо як «визвольна війна під проводом Хмельницького», а поляки, так само зі школи, як «войну домову», тобто громадянську війну, або ж «рокош козацький», тобто просто «козацький бунт». А ще попереду обговорення ближчого минулого — і «Берези Картузької», і пацифікацій, і Волинської трагедії… Це буде складно, але це потрібно обом нашим народам — критично переосмислити спільне минуле, щоб допомогти одне одному будувати майбутнє. У Польщі давно визріло розуміння цієї потреби, і університет — дуже вагома складова процесу українсько-польського порозуміння. Саме тому проект має там таку потужну політичну підтримку і від нинішньої влади, і з боку опозиції.

Приємно відзначити, що, здається, Україна також зрозуміла спільність інтересів з Польщею як у питанні історичного порозуміння, так і у питанні спільної дороги до Євросоюзу — для Польщі цей шлях уже пройдено, для нас він лише розпочинається, і пройти його з допомогою досвідченішого сусіда буде простіше. Під час розгляду питання про університет на засіданні парламентського комітету з науки і освіти за підтримку проекту проголосували представники всіх п’яти фракцій, представлених нині у Верховній Раді. Це дає надію, що доля проекту не залежатиме від близьких виборів та можливої зміни влади в Україні, що українсько-польський університет виконає свою історичну місію — допомогти українцям і полякам по-справжньому зрозуміти одне одного, стати містком до Євросоюзу для української освіти і науки.

Автор: Радміла КОРЖ