У кланово-корупційному соціумі ВНЗ стають ректорськими вотчинами, спаяними підбором персоналу за ознакою особистої відданості патрону. У нас немає основи справжніх університетів — вільного викладача, бо у псевдоконкурсі обирають не найкращого, а протеже завідувача або ректора, мета яких — довічне самозбереження на посаді для власної вигоди. Така селекція приводить на кафедри залежних і бездарних. Ще десять років тому писав про це міністру, але й дотепер конкурси — театр абсурду. Члени кафедр і вчених рад, прийняті переважно без конкурсу, гарантовано обирають людину шефа і не пускають «чужого». Отримати роботу в цій закритій клановій зоні незалежному викладачу неможливо.


Переплюнули епоху сталінізму

Класика соціології: у правовій системі і чорти змушені поводитися пристойно, а в порочній і ангели стають чортами. Без верховенства права стосунки людей нагадують «соціум» плазунів чи павуків у банці, деградуючи до кримінальних. Мораль занепала ще більше: морально те, що вигідно. Згадаймо Задорнова: замість «рятуйте наші душі!» — «рятуймо свої сідниці!».

МОН своєю бездіяльністю оберігає цей ганебний стан, саботуючи зміну карикатурного «Положення про обрання та прийняття на роботу науково-педагогічних працівників…» (наказ МОН від 24.12.02, зареєстрований Мін’юстом 15.07.03). Чиновники вдають, наче не існує блату та корупції при найманні викладачів. Звісно, покірності та послуг не вимагають з відвертістю вуличного грабіжника. Ослячі вуха хабарника — не розписка про отримання хабара, а порушення закону, відписка замість припинення беззаконня. Гоголівські акакії акакійовичі бояться втратити шинель-годівницю — корупційну систему добору кадрів.

Згадане положення МОН своєю суттю перевершує подібний циркуляр епохи сталінізму — «Инструкцию о порядке проведения конкурсов на замещение штатных должностей (...) в вузах». На відміну від документа 55-річної давності, папірець, запроваджений свого часу В.Кременем, не містить норми про обрання за конкурсом на п’ятирічний строк (коротка мотузка річного контракту); «загублено» місячний термін для заяв, вимоги про оголошення списку претендентів з анкетними даними; немає норми про обґрунтованість висновків щодо професійності, — завідувач без аргументів нав’язує кафедрі свого протеже.

Відсутність очевидних норм у теперішньому положенні свідчить про деградацію нормотворчої роботи МОН. Найбільший недолік чинного положення — у ньому немає й натяку на змагальність та критерії визначення переможця. Воно оберігає ВНЗ від науковців із критичним ставленням до кланово-мафіозної системи надійніше, ніж колись КДБ, і є інструментом заборони на професії для незалежних осіб.


Пропозиції і аргументи

Мета конкурсу — відбір найкваліфікованішого за такими критеріями: 1) відповідність вищої освіти дисциплінам, які треба викладати; при рівності за цим пунктом переважає середня оцінка в дипломі; 2) науковий ступінь; 3) вчене звання; 4) кількість наукових праць за останні 10 років; 5) науково-педагогічний стаж; 6) оцінка студентами шляхом анкетування відкритих лекцій претендентів, які мають проводитися на рівних умовах державною мовою. Виняток — якщо кандидат має переваги щонайменше за трьома з перших п’яти пунктів, тоді він переможець без лекцій.

Порівняльна таблиця професійності претендентів має бути вивішена на дошці оголошень і надана кожному члену вченої ради. Рада зобов’язана обрати переможцем того, хто відповідатиме більшості критеріїв. У разі порушення зазначених вимог голова вченої ради не може вводити в дію її рішення, а керівник ВНЗ, відповідальний за порушення положення, повинен зарахувати на посаду найкваліфікованішого з претендентів на п’ять років, сумісника чи пенсіонера — на один рік. Контроль за проведенням конкурсу здійснюють заступник міністра, директор департаменту МОН, керівники управлінь освіти ОДА.

Терміни «найкваліфікованіший», «зобов’язаний» — не емоційні. Вони є у чинному законодавстві: «Завданнями конкурсу є:
виявлення та заохочення найбільш професійно підготовлених державних службовців» (постанова Кабміну від 19.09.07 №1152). «Переможцем конкурсу визнається учасник, який запропонував найкращі…» («Про проведення конкурсу з відбору інвестора», — зареєстровано Мін’юстом 10.08.06). «При всіх інших варіантах голосування бюлетені вважаються недійсними» (положення МОН від 24.12.02). Обмежуюча і зобов’язуюча норма: «Кожен член виборного органу може голосувати лише за одну кандидатуру… Власник або уповноважений ним орган зобов’язаний призначити…» (Закон «Про вищу освіту», п.1 ч. 4 ст. 39). Знову імператив, і ніхто не закидає МОН — мовляв, навіщо ж тоді міністр.

Відмова внести норму про обов’язок вченої ради обирати найкваліфікованішого викладача за об’єктивними критеріями знищує конкурс. Ці критерії є аналогом ЗНО, засобом оцінювання професійності викладача незалежними від даного ВНЗ фахівцями і вченими радами, які приймали іспити і видавали диплом, присуджували науковий ступінь і вчене звання, рекомендували до друку статті у спеціальних виданнях. Зарахування студентів за кількістю балів ЗНО не принижує викладачів. Так і вимога обрати найкваліфікованішого викладача не принижує вченої ради. Без цього залишиться кланово-корупційна система обрання «свого» професором філософії з базовою сантехнічною освітою, а «чужого» не оберуть і на посаду асистента, навіть якщо він нобелівський лауреат.


Менеджмент кам’яного віку

Міністр С.Ніколаєнко ще на початку 2006 року підписав розпорядження: робочій групі МОН удосконалити положення, строк — три тижні. Проект тричі обговорювався робочою групою, юристами-експертами, три роки висить на сайті МОН, направлявся всім ВНЗ для пропозицій. Але документ не ухвалений і досі. Відповідальності — жодної, штучно зволікали майже чотири роки, імітуючи доопрацювання. Потім заступник міністра Т.Фініков надіслав «похоронку»: доопрацьовувати будемо аж після ухвалення нової редакції закону «Про вищу освіту». Його приймали теж чотири роки, стільки ж волочитимуть і новий варіант — султан помре і ішак здохне. МОН розписалось у безпорадності і в небажанні змінювати корупційний циркуляр, у тому, що так зване доопрацювання було імітацією, фарсом. А в проекті нової редакції, поданої міністром освіти і науки І.Вакарчуком до профільного комітету ВР, знято ключовий п. 3 ст. 48 — про обрання науково-педагогічних працівників за конкурсом (див. на сайті МОН). Це і є той ішак?

У доповіді на колегії МОН у квітні ц.р. І.Вакарчук нарешті згадав і про конкурс: «У більшості ВНЗ не запроваджено рейтингової системи оцінки діяльності викладачів, не дотримуються норм чинного законодавства щодо їх конкурсного обрання (…) Тому доручаю департаменту вищої освіти спільно з Державною інспекцією навчальних закладів та департаментом роботи з кадрами вищої школи та державної служби терміново вирішити ці питання» (див. сайт МОН). Отже, більшість ректорів досі ігнорують закон, а підлеглі департаменти — «термінове доручення» міністра. Чи воно — тільки імітація, піар? Бо міністр відмовляється дати письмове доручення в конкретний термін завершити доопрацювання нового положення чи винести догану бодай одному ректору за порушення вимоги закону про конкурс. Нарешті 12.10.09 на моїй заяві щодо недоліків положення про прийняття на роботу науково-педагогічних працівників з’явилася резолюція: «Прошу розглянути та доповісти про результати до 22.10.09». Можу вгадати відповідь підлеглих: «Розглянули, будемо працювати». Такого змісту відписки були й десять років тому.

Колишній керівник департаменту МОН С.Омельченко тільки симулював роботу над документом, який за три роки навіть не погоджено із профспілкою. А профбоси підігрують, висуваючи купу необґрунтованих претензій. Замість того, щоб двом-трьом працівникам обох відомств за півдня узгодити текст, вони півроку надсилають один одному папери, а кожен — іще іншим установам, демонструючи свою безпорадність. Закон і надалі порушують, а чиновник, відповідальний за ректорів і за нове положення, так і не довівши його до пуття, пішов на пенсію. Якби то був студент, який три роки не може скласти іспит, — чи тримали б його у ВНЗ? А директора департаменту роботи з кадрами вищої школи та державної служби МОН на посаді тримали. На що здатен новий керівник, який не працював у ВНЗ, а був підприємцем і прийнятий на посаду без конкурсу, покаже вже найближчий час.

Бракує головного — волі й бажання міністра змінити ситуацію, адже ключ від зміни положення в його руках. Позиція керівництва МОН така: з чиновника всерйоз не вимагає, а само втручатися не хоче. Звичайно, за цим лукавство. При бажанні можна і з підлеглих спитати, і самому втрутитися, як в інших питаннях. Ректор ЛНУ І.Вакарчук, обійнявши пост міністра, залишив вакантною попередню посаду, проте конкурсу не оголошує. Отже, тримає для себе? А в кріслах ректорів і завідувачів кафедр у нас сидять по 20—30 років. Справжній конкурс обмежує всевладдя ректорів і завідувачів, ось чому гальмують ухвалення положення про нього.

Обрання викладачів у справжньому конкурсі — основа демократичного устрою вищих навчальних закладів. Вільний викладач починається з обрання його на підставі чітких професійних критеріїв, а не милості начальника, як зараз.

А щодо критеріїв визначення переможця конкурсу то, звісно, вони можуть бути й іншими, ніж названі, але обов’язково записані в положенні, а не вигадуватися на ходу. Якщо МОН вважає критерієм, скажімо, довжину язиків лестунів чи швидкість поїдання вареників — нехай так і запише, це принаймні буде хоча б схоже на конкурс. Але не змінюючи положення, не визначаючи критеріїв та не зобов’язуючи вчені ради діяти відповідно до них, керівництво освітнього відомства або не розуміє очевидного, або ж свідомо захищає корупційну систему.