Завдяки досить високим показникам охоплення молоді загальною середньою та вищою освітою наша країна завжди мала непогані позиції в багатьох світових рейтингах, таблоїдах чи індикаторах.

Так, саме показники охоплення населення освітою витягують Україну, за Індексом людського розвитку, у групу країн із вищим за середній рівнем, тоді як інші його складові — економічна (рівень ВВП на душу населення) та екологічна (тривалість життя) — характеризуються показниками нижчими від середнього рівня.

Зрозуміло, не можна абсолютизувати значення кількісних показників охоплення населення освітою різних рівнів, адже якість освіти і ефективність функціонування системи розкриваються набагато ширшим переліком показників. Проте в аналізі загальних тенденцій розвитку освіти у контексті суспільного розвитку кількісні параметри також важливі. Глобальні тренди розвитку освіти в сучасному світі проявляються: у зростанні масштабів сектора освіти, дедалі ширшому охопленні населення вищою освітою, створенні наскрізної безперервної системи освіти, в якій усі ланки логічно узгоджені. В різних країнах світу спостерігається різна динаміка, але загальні тренди полягають саме у зростанні вищезазначених показників.

Спробуємо проаналізувати, як означені тенденції виявляються в нашій країні. Найбільше впадає у вічі зменшення учнівського та студентського контингентів в абсолютних і відносних показниках, причому це зменшення набирає таких обертів, що скоро нам нічим буде пишатися, а далі ситуація тільки погіршуватиметься. Досі ж за чисельністю студентів у складі населення наша країна перебувала серед лідерів.

Основними чинниками зменшення чисельності учнів і студентів стали демографічний (скорочення народжуваності на початку 90-х років) та військово-політичний (окупація територій, руйнування і захоплення приміщень навчальних закладів). Ці та інші обставини не тільки призвели до абсолютного зменшення чисельності учнів та студентів в українських навчальних закладах. На жаль, ми мусимо засвідчити і тенденцію катастрофічного зниження відносних показників, які виступають важливими орієнтирами у порівняльній аналітиці світового освітнього середовища.

Зростання народжуваності на початку 80-х рр. (середньорічний показник 1980—1986 pp. — 767,5 тис.) стало основою збільшення частки молоді 18—22 років у структурі населення, а зниження народжуваності у 90-х — зменшення частки молоді віком до 17 років. Внаслідок цих тенденцій істотно зменшилася чисельність учнів загальноосвітніх навчальних закладів — на 42% та чисельність учнів денних середніх шкіл — на 37,6%.

Зменшення учнівського контингенту переважно пояснюється зниженням народжуваності в Україні, починаючи з 1987, і особливо — у 1990-х рр. Так, якщо у 1986 р. народилося 792,6 тис. дітей, то в 1990 p.- 657,2 тис, у 2000 р. — 385,1 тис. З 2002 2012 роки починається поступове зростання народжуваності: у 2002 — 390,7 тис., 2005 — 426,1 тис., 2010 — 497,7 тис. дітей, 2012 - 520,7 тис. З 2014 р. знову зменшення — 465,9 тис. Динаміка цих показників дає підстави сподіватися на певне подальше зростання чисельності учнів середніх закладів. 



Один із найбільш показових і широко застосовуваних показників — чисельність учнів/студентів на 10 (або 100) тис. населення. Причому слід зазначити, що важлива не тільки величина цього показника. Дуже показовою є тенденція постійного зростання частки учнів/студентів у складі населення. Так, у 2000 р. лідерами у світі були Республіка Корея (663 студентів на 10 тис. населення), Фінляндія (535), Аргентина (492) та ін. У 2012 р. показники більшості країн із високим та середнім рівнем розвитку перевищують цифру 600: Республіка Корея (699), США (689), Аргентина (673), Білорусь (641), Литва (632), Австралія (602) та ін.&

На жаль, за цим показником ми почали випадати зі світового тренду. В Україні тенденція зростання показника студентів на 10 тис. населення спостерігалася до 2007 р., після чого відбувається різке скорочення. Так, у 2000 р. на 10 тис. населення припадало 392 студенти (з них 285 студентів ВНЗ ІІІ-ІV р.а.), у 2007 р. — 606 (511), 2010 р. — 544 (465), 2013 — 452 (380), 2014 р. — уже 393 (335).



Знищується професійно-технічна освіта та коледжі.

Не можна оминути увагою і таке важливе питання, як структура нашої освіти, і структура професійної освіти, зокрема. На жаль, її тенденції теж мають не просто негативний, а вкрай загрозливий характер.

Доля професійно-технічних закладів та коледжів і технікумів впродовж останніх 25 років складалася дуже непросто. Відтак ми маємо радикальне скорочення професійно-технічної освіти. Тепер, у контексті бюджетних новацій 2016 р., цей процес набирає нового прискорення Передача на рівень місцевих бюджетів відповідальності за фінансування професійно-технічних училищ та коледжів практично означатиме їх зникнення в умовах катастрофічної недостатності цих бюджетів.

Вкрай незрозумілою залишається доля коледжів та технікумів, які раніше належали до ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації й готували молодших спеціалістів та бакалаврів (це базовий рівень вищої освіти). Тепер вони винесені за рамки вищої освіти, продовжують готувати бакалаврів і мають фінансуватися з місцевих бюджетів. І, хоча у 2016 р. вдалося відстояти їх фінансування з державного бюджету, це тільки підтверджує нестабільність існування цих закладів освіти.

Однак найбільш загрозливе те, що ця ланка, практично, втратила свою правонаступність у системі професійної освіти. Цивілізована світова практика дозволяє випускникам коледжів, котрі отримали первинну професійну освіту, вступати до вищих навчальних закладів на скорочений термін навчання. Так забезпечується наступність цих ланок професійної освіти. На жаль, новий закон про вищу освіту таку можливість скасовує, випускники коледжів мають вступати до ВНЗ і навчатися на загальних підставах. Хоча навіщо повторно проходити вже пройдене навчання, адже це трата і часу, і коштів, і зусиль! Фактично, всі ці новації вкупі продовжуватимуть знищувати ланку первинної професійної освіти.

Загалом, зміни контингенту навчальних закладів післясереднього рівня мають далеко не однакове значення. В середньому, наполовину зменшилася чисельність учнів професійно-технічних закладів та студентів, які отримують базову вищу освіту у вищих навчальних закладах І-II рівнів акредитації. Паралельно спостерігається стрімке, майже вдвічі, зростання чисельності студентів вищих навчальних закладів ІІІ—ІV рівнів акредитації.

Так, у 1985 р. співвідношення між учнями загальноосвітніх середніх закладів, студентами професійно-технічних та вищих навчальних закладів І-ІІ та ІІІ-ІV рівнів акредитації становило: 75,1:7,7:8,4:8,8. У 2014 р. спостерігаємо вже таке: 65,2:5,5:4,4:25. Отже, якщо раніше чисельність студентів післясереднього рівня становила приблизно чверть від чисельності учнів загальноосвітніх закладів, то після 2010 р. вона коливається в межах 35—40%. І другий важливий момент: якщо раніше чисельність студентів у цих трьох групах навчальних закладів була приблизно однакова, то тепер маємо істотний перекіс. Бурхливе зростання чисельності студентів ВНЗ ІІІ-ІV р.а. (майже втричі) відбувалося поряд зі зменшенням контингенту слухачів професійно-технічних закладів та ВНЗ І-ІІ р.а. і в абсолютному, і у відносному значеннях.



Якщо подивитися на чисельність та структуру студентів усіх закладів післясередньої освіти, то загальна чисельність зменшилася з 1985 р. на 16,6%. У її структурі частка студентів ВНЗ ІІІ-ІV р.а. зросла з 33,4% до 71,7%, частка слухачів ПТУ — зменшилася з 30,9% до 15,7%, студентів ВНЗ І-ІІ р.а. — з 33,7% до 12,5%.



Таким чином, якщо у 1985 р. у ВНЗ III-ІV рівнів акредитації навчалося 51,3% всіх студентів, то в 1995 р. — вже 59,9%, 2000 — 72,6%, 2010 — 85,5%, у 2014 р. — 85% загальної кількості студентів вишів.

Високий інтерес нашої молоді до вищої освіти — явище позитивне, і його слід обов'язково підтримувати. Але чи мають ставати 85% випускників професійної освіти магістрами — викликає сумніви. Можливо, буде кориснішою і для самих здобувачів освіти, і для галузі освіти, і для всієї економіки переорієнтація молоді на здобуття кваліфікації нижчих рівнів: молодшого бакалавра та бакалавра? Це не потребує особливих коштів, необхідно лише підтримати навчальні заклади початкової і базової професійної освіти — створити для них організаційні та фінансові умови.

Погіршуються умови доступу різних категорій населення до вищої освіти. Так, у 2000 р. за цільовим направленням згідно із встановленою квотою до вищих навчальних закладів було зараховано 14,1 тис. осіб, у 2008 р.- 20,5 тис. осіб (3,8% всіх вступників), 2013 р. — 11,5 тис. осіб (2,6% вступників), 2015 р. — 7,1 тис. осіб (2,2% вступників). На перший курс ВНЗ І-ІІ р.а. у 2010 р. було зараховано 129 тис. представників сільської молоді, ВНЗ ІІІ-ІУ р.а. — 392 тис. У 2015 р. вже, відповідно, — 63 тис. і 260 тис.

Відплив студентів за кордон.

Зменшення контингенту учнів і студентів в українських навчальних закладах відбувається не тільки під тиском демографічних та політично-військових чинників.

Не менш серйозним чинником виступає міграція. З 2014 р. відплив нашої молоді за кордон на навчання набуває колосальної динаміки. І хоча системних даних про ці процеси немає, все ж спробуємо оцінити деякі параметри.

Останнім часом ми спостерігаємо дуже активну, наполегливу рекламу західної освіти. Постійно чуємо про чудові пропозиції — низькі ціни (чи навіть за рахунок грантів); навчання російською й українською мовами; без ЗНО; можливості подальшого працевлаштування тощо. Дивно, що такі пропозиції поширює і Міністерство освіти і науки.

Як можна пояснити рекламу західних вишів на центральному сайті МОН?



Безумовно, ми прагнемо бути ефективними членами європейського і світового освітнього простору. Ми повинні сприяти долученню нашої молоді до можливостей кращої іноземної освіти. Але чи має це відбуватися ціною формування потужних потоків виїзду талановитої молоді за кордон?

За даними CEDOS, у 2015 р. за кордоном навчалося 53 тис. українських студентів, що еквівалентно сукупній чисельності двох потужних вітчизняних університетів (Львівської політехніки та КПІ) або загальній чисельності студентів Рівненської і Волинської областей. Тільки у Польщі навчається понад 20 тис. наших юнаків і дівчат. Причому якщо ще у 2008/09 навчальному році їх було 2 831, то на початок 2015/16 чисельність українських студентів у польських навчальних закладах зросла більш ніж усемеро — до 20 693.

Не можна засуджувати дітей та їхніх батьків за те, що вони шукають кращих місць для навчання та свого майбутнього. Головне, на чому ми хочемо наголосити, — це те, що наша країна втрачає стратегічно. Відплив талановитої молоді з країни зменшує наші перспективні можливості до розвитку.

Історія нашої України знала кілька хвиль зовнішньої еміграції: у ХІХст. , на початку ХХ ст. Нам би дуже хотілося, щоб ці болісні процеси припинилися й не давали підстав говорити про їх фатальність. У нас є чим пишатися, є чим забезпечити розвиток і процвітання нашої рідної країни. Необхідно лише шукати відповіді з погляду здорового глузду — створити умови для цього.

Фінансування: динаміка відносних показників. Обсяги фінансування вітчизняної системи освіти зростали в абсолютних показниках до 2013 р. включно, що однак далеко не перекриває інфляцію і знецінення національної валюти.

Сучасна економічна скрута загострила як ніколи проблему вдосконалення механізму фінансування системи освіти. Світова практика нагромадила значний досвід використання гнучких механізмів управління закладами, причому не адміністративно-командними, а економічними, стимулюючими методами, у тому числі — різних формул державного фінансування. Кожна країна обирає свою специфічну модель, але загальною метою пошуку виступає вдосконалення та підвищення ефективності діяльності навчальних закладів. Спільне і намагання забезпечити більшу прозорість та зрозумілість процедур виділення фінансових ресурсів кожному навчальному закладу.

Як правило, це чітка формула — певна сума, що визначається кількістю студентів, певна сума на розвиток, категоріальні програми та додаткове фінансування за умови досягнення кращих результатів. Чіткі й прозорі умови фінансування дозволяють навчальним закладам чітко передбачати обсяги та структуру можливих надходжень, планувати свої дії та розвиток закладу, підвищення його конкурентоспроможності.

Безперечно, такі механізми необхідно виробити і для України. Але, розробляючи свою формулу, надзвичайно важливо чітко визначити цілі й пріоритети, якими керуватиметься країна і які будуть реалізовувати наше міністерство та уряд загалом.

Можна поставити за мету зберегти потенціал нашої освіти і задати імпульси нового розвитку, але для цього необхідні не тільки нові стимули й механізми. Насамперед потрібнадержавницька позиція у питанні збереження та підтримки нашої інтелектуальної еліти, нагромадженого за багато років освітнього потенціалу.