На шпальтах DT.UA в останні роки опубліковано чимало матеріалів, які, здавалося б, переконливо доводять, що, не спираючись на науковий потенціал суспільства, неможливо досягти добробуту країни. Але складається враження, що наше державне керівництво діє всупереч рекомендаціям учених і загальносвітовій практиці: постійно скорочує фінансування науки, не б'є на сполох через те, що чисельність наукових кадрів в Україні неухильно зменшується.

Хотілося б розібратися у причинах такого парадоксального явища.

Не так давно вважалося, що політика нашого уряду й інших гілок влади недосконала виключно через те, що кадри там застарілі, консервативні, не відчувають вітру змін. Так-сяк ситуацію вдалося виправити. Тепер в уряді на керівних посадах іноземні фахівці, менеджери великих і начебто успішних компаній, далеко не похилого віку, але ставлення до науки не змінюється, і тенденції колишньої влади зберігаються. Виходить, що попередній досвід молодої генерації чиновників не був пов'язаний з необхідністю використовувати науку як реальну продуктивну силу. Можливо, критерій добору керівного складу в міністерства й відомства слід змінити? Підбирати фахівців не просто з досвідом роботи в ринковому середовищі, а тільки тих, хто розуміє, як досягти успіху з допомогою науки.

Наприклад, є дві компанії в маленькій Швейцарії — Novartis і Roche, які працюють у сфері охорони здоров'я. У цих компаніях фінансування наукових досліджень у власних інтересах з 2005-го по 2014 рік зросло, відповідно, з 4,2 і 4,1 млрд дол. США до 9,9 і 10. Не хочу наводити дані, наскільки за цей самий час знизив фінансування науки уряд України, щоб не засмучувати читачів. Можна тільки додати, що коли в 2005-му фінансування науки згаданими двома фірмами було втричі більше, ніж усієї науки України, то в 2014-му цей розрив зріс до 20 разів. Питається, чому ж європейцям вигідно збільшувати фінансування науки, а нам ні?

А що нас очікує в майбутньому? Звернімося знову ж таки до фактів. Не так давно уряд Німеччини висунув гасло Wohlstand durch Forschung! ("Процвітання через дослідження!"). В Україні Мінекономрозвитку теж думає про процвітання і навіть розробило документ "Шлях до процвітання: базові принципи реформування економіки". Але якщо в Німеччині вирішили, що саме наукові дослідження здатні забезпечити процвітання країни й суспільства, то розробники українського документа визначили його зміст як (цитую) "крик про допомогу, заклик до оперативних заходів, до співпраці та скоординованих дій уряду, парламенту, політичних партій та адміністрації президента для впровадження всіх необхідних економічних реформ…". Тобто досить розпливчасте уявлення про процвітання як необхідність подолати безліч перешкод, зокрема корупцію. Але чомусь не береться до уваги, що торішній нобелівський лауреат з економіки Енгус Дітон, який отримав премію за внесок у вирішення проблем "споживання, бідності й добробуту", переконливо довів, що споживчі кредити для бідних країн скоріше сприяють розвитку корупції в цих країнах, ніж допомагають подолати бідність. Кредити, які Україна отримує від МВФ, здебільшого саме споживчі. Отже, однією рукою ми намагаємося боротися з корупцією, а другою широко відчиняємо для неї двері. Навряд чи в такому разі об'єднання зусиль названих суб'єктів влади у преамбулі документа про шлях процвітання України допоможе знайти цей шлях. Водночас вирішення проблеми лежить на поверхні — якщо вже ми беремо кредити, то вони мають бути підприємницькими, тобто сприяти не просто зростанню економіки (а на ділі — зниженню швидкості затягування пасків у населення), а нашому економічному розвиткові (за класифікацією Й.Шумпетера).

Багато чого нині списується на тягар воєнного часу. Справді, час важкий. Але якщо подивитися, наскільки раціонально вирішуються проблеми воєнного конфлікту в Україні, ми бачимо знову-таки підходи, які мало відповідають європейській раціональності. У Програмі діяльності Кабінету Міністрів України першим пунктом значиться нова оборонна політика. Однак не дуже зрозуміло, чому оборонна політика вважається "новою", якщо завдання програми далеко не достатньою мірою враховують, що сучасні війни дедалі більше стають безконтактними. Експерти стверджують, що в умовах реального технологічного відставання низки держав (до яких належить і Україна) від найбільш передових країн, їхні зусилля зі створення нових способів збройної боротьби не зможуть бути спрямовані на просте відтворення технологій, зокрема й застосовуваних для створення високоточної зброї. Як вважають ці експерти, кожна країна, прагнучи не відстати від інших у своїй готовності воювати у війнах нового покоління, повинна розробляти свої суто національні різновиди зброї й військової техніки. Це дасть змогу в деяких випадках створювати й зовсім нову, альтернативну або асиметричну зброю, здатну нейтралізувати основні переваги різних високоточних безпілотних засобів противника, який діє безконтактно на великі дальності. Однак така політика розвитку військово-промислового комплексу знову ж таки вимагає високоякісного наукового потенціалу, який зусиллями нашої влади і в цій програмі витіснений на задвірки — у п. 8 "Нова соціальна політика", підрозділ "Підвищення якості освіти". Завдання має назву "Інтеграція науки і освіти, створення технологічних і наукових парків, перехід до фінансування наукових досліджень на проектній основі шляхом розробки і сприяння ухваленню в новій редакції Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність". Очевидно, що це ніяк не стосується проблем "нової оборонної політики". Навряд чи цю ваду можна компенсувати сьомою хвилею мобілізації, бо новопризваним доведеться, як видно з Програми діяльності КМУ, служити зовсім не в безконтактних умовах конфлікту.

Далеко не пріоритетне місце посідає наука у "Плані законодавчого забезпечення реформ в Україні", ухваленому Верховної Радою 4 червня 2015 р. Це п. 475—476 (з 488). Перший пункт передбачає ухвалення нового закону про науку (виконано), а другий — запобігання плагіату в науці, що, звичайно, важливо, але, скоріше, для оздоровлення морального клімату, ніж для оздоровлення економіки. Втім, у цьому плані значну увагу все-таки приділено інвестиційно-інноваційним проблемам, які, по суті, є прямим наслідком наукових досліджень (п. 229, 248—254). Здавалося б, тут передбачається широким фронтом вирішувати проблеми якщо не розвитку науки, то хоча б використання її результатів на практиці. Незрозуміло, щоправда, яка користь від розвиненого законодавства у сфері охорони інтелектуальної власності, якщо не стимулюється і, більше того, фактично придушується продукування наукових результатів — основи для цієї інтелектуальної власності. Але насправді ефективна законотворча практика в цьому випадку теж утруднена, оскільки проекти законів, що мають загалом єдину методологічну базу, проходять по різних комітетах Верховної Ради (комітет промислової політики та підприємництва, комітет з питань науки і освіти, комітет з питань правової політики і правосуддя). У результаті не виключено, що в законах, які належать, у принципі, до одного циклу правового захисту, з'являться істотні протиріччя й нестиковки один з одним через їх підготовку в різних комітетах.

Зі сказаного вище випливає, що на словах наша влада прагне в Європу, а на ділі рухається в якомусь малозрозумілому напрямку. Про це, зокрема, свідчить одна з приголомшливих подій минулої осені, що стосується тиску українських чиновників на Європейську комісію. Суть у тому, що було подано на конкурс два конкуруючі проекти за програмою "Горизонт-2020". Участь України в обох цих проектах від самого початку погодили з Міністерством освіти і науки України. Однак коли виявилося, що міжнародна експертиза надала перевагу проекту, далекому від інтересів міністерських чиновників, МОН просто відкликало свою підтримку проекту, що виграв, і наполягло на тому, щоб для фінансування Європейська комісія прийняла той проект, який йому (міністерству), цілком імовірно, "ближчий". Цей сюжет змушує сумніватися в щирості українських чиновників, котрі стверджують, що міжнародна експертиза в галузі науки має перевагу перед національною оцінкою, а також свідчить про відмінність у розумінні європейського шляху розвитку України функціонерами Європейської комісії та українськими чиновниками.

Один з крилатих висловів, який приписують Жан-Жаку Руссо, звучить так: "Якщо вам не вдалося уникнути того, щоб вас проковтнули, постарайтеся, щоб вас принаймні не перетравили". Можна констатувати, що українську науку наша влада таки "проковтнула", ізолювавши її від реальної економіки. Але перетравити, тобто повністю знищити науку поки що не вдається. Одна з біблійних легенд стверджує, що Йону живим відригнув кит, у череві якого він пробув три дні і три ночі. Можливо, і науку України, зрештою, буде вивержено з черева влади, щоб вона реально служила процвітанню нашої держави.






Додатково:

Інна Совсун: В Україні запровадження контрактної системи серед вчителів почнуть з пенсіонерів

«Deutsche Welle»: Стипендия для ученых, спасающихся от войны