Вже не перший місяць громадськість, експерти, депутати ламають списи над проектом закону про освіту.

Маючи багаторічний сумний досвід функціонування освіти в умовах хронічного недофінансування, корупції, відсутності стратегічного державного бачення, ми тепер боїмося змарнувати шанс на зміни. Ситуацію ускладнює і обмаль довіри між гравцями освітнього поля.

Можливо, тому, обговорюючи реформаторські пропозиції, інколи озираємося — як не допустити того, що було раніше? Це важливо. Але так само важливо дивитися вперед. Розуміти, як може розвиватися освіта без гальм — корупції і турботи про хліб насущний.

Цікавим тут може бути досвід Швеції. Ця країна посідає п'яте місце у світі (за версією міжнародного порталу Movehub) за якістю життя, четверте — за індексом сприйняття корупції від Transparency International. Шведи сплачують досить високі податки (одні з найвищих у світі), з яких добре фінансується вся соціальна сфера та освіта.

Про те, як розвивається освіта у Швеції, DT.UA розпитувало експертку україно-шведського проекту "Підтримка децентралізації в Україні" Боділ Бовнер. Вона — старший радник у Шведській асоціації місцевих влад та регіонів. До того 20 років працювала у шведському Міністерства освіти.

Обговорювали питання, які гостро дискутуються в нашому експертному середовищі.

— Яка установа оцінює у вашій країні якість освіти?

— У нас є два рівні оцінювання якості освіти. Перший — місцева влада (муніципалітети), засновник навчальних закладів, і самі школи.

На другому рівні — національна Державна інспекція. Вона може робити зріз по всіх школах з окремого питання (наприклад, стан викладання англійської мови або навчання учнів із особливими потребами) або перевіряти, як місцева влада оні торить роботу своїх шкіл.

— Що роблять зі школами, які показали низьку якість освіти?

— Їх перевіряє Державна інспекція, а звіт про результати перевірки передає засновникам шкіл — муніципалітету або приватному власнику. У цьому звіті визначається, що потрібно виправити. Для виправлення недоліків дається певний час. Після цього інспекція проводить повторну перевірку. І якщо інспектори бачать прогрес у потрібному напрямі, вони залишають ситуацію розвиватися далі. Можлива повторна перевірка школи через кілька років. Якщо ж після першої перевірки ситуація не виправляється, Державна інспекція може оштрафувати місцеву владу за неналежне виконання своїх обов'язків. Донедавна усунення недоліків було турботою школи й муніципалітетів. Тепер створено Агенцію з питань освіти, яка теж допомагає школам виправити ситуацію.

На місцевому рівні муніципалітети також роблять певні кроки. Оскільки вони приймають рішення про розподіл коштів, то й проблему підвищення якості освіти можуть вирішувати по-різному, підійшовши до питання комплексно. Можливо, вони вирішать, що потрібно дати більше коштів на освіту. А можливо — на підтримку батьків. Так, саме батьків, родин. Хочу нагадати вам дві теорії: теорію когнітивного пізнання (так звана теорія Блума) і піраміду потреб (піраміда Маслоу). Ми не можемо подбати про "Блума", якщо не забезпечені проблеми Маслоу. Дитина не може показати добрі результати, якщо вона погано харчується, якщо в неї немає необхідних речей.

— Місцева влада багато що вирішує у питаннях освіти. Її обирають чи призначають?

— Обирають. Місцеві політики — підзвітні, і якщо вони погано виконують свою роботу, через чотири роки за них на виборах ніхто не проголосує. У наших адміністраціях працюють державні службовці, котрі такої підзвітності не мають. Але вони впроваджують те, що їм сказали політики. До речі, у Швеції уряд є частиною парламенту. І коли ми говоримо "вирішують політики", то маємо на увазі не лише місцеве самоврядування, а й профільне міністерство.

Питання освіти дуже заполітизовані. Напередодні виборів їх обговорюють усі місцеві політичні діячі. Ми завжди їх заохочуємо приділяти більше уваги освіті, але водночас застерігаємо від втручання у прийняття рішень з дрібних питань. Політики визначають обсяг фінансування, ухвалюють якісь стратегічні рішення, визначають напрями, а вже як це реалізовувати — справа професіоналів.

— Наскільки суспільство (батьки, громадські організації, політичні партії) може втручатися в управління освітою, визначати її зміст, зміст програм і підручників? Це питання — одне з найбільш дискусійних у нашому експертному середовищі у зв'язку з розробкою нового закону про освіту.

— У нас є приватні школи, власниками яких є батьки. Там вони можуть організовувати освіту так, як хочуть. У муніципальних школах також є батьківські комітети. Вони можуть висловлювати свої побажання, свою думку з тих чи інших питань, але не можуть брати участі у прийнятті рішень. Особливо тих, які стосуються змісту освіти, підручників, програм. Це справа Національного агентства з питань освіти. Воно організовує діяльність робочих груп, залучаючи вчителів шкіл і професорів університетів.

Основний аргумент, чому цим мають займатися виключно фахівці: батьки можуть добре знати свою дитину, розуміти, чого вона потребує, які її особливості, але вони не можуть знати всіх дітей і вирішувати за всіх дітей. Однак із будь-яких важливих питань, пов'язаних із освітою, в нас обов'язково проводиться громадське обговорення.

Крім того, останнім часом у нас набула великої популярності практика, коли учень, його батьки та вчитель двічі на рік зустрічаються, аби обговорити прогрес кожної дитини. Важливо, що цю зустріч координує дитина. Вона сама каже дорослим , що її хвилює у школі, які в неї проблеми, чого вона хоче, що потрібно для того, аби покращити досягнення. Це дуже важливо, адже дитину можна навчити тільки тоді, коли вона сама цього хоче. Вчитель розповідає, як бачить ситуацію він. Висловлюються і батьки. Таким чином враховуються особливості кожного учня та побажання його батьків.

— Вибір програм великий?

— Ні. Але наша навчальна програма з кожного предмета — це дуже загальний, рамковий документ. Він може вміститися на двох сторінках: на одній сторінці викладені блоки тем, на другій — цілі, яких потрібно досягти. Можуть бути дуже великі відмінності в інтерпретаціях цієї програми вчителями. Деяким учителям це не подобається. Вони кажуть, що в програмі закладено надто загальні речі, і вони не розуміють, що мається на увазі.

— У нас нещодавно було проведено національне опитування вчителів. Тільки 33% із них вважають, що педагогічна свобода допоможе їм працювати якісніше.

— Мені здається, що у Швеції вчителі одночасно хочуть, щоб їм і вказували, що робити, і не вказували. Це залежить від ситуації. Якщо вчитель упевнений у собі, він не хоче, аби хтось йому вказував. Якщо ж ні — для нього було б краще, аби хтось докладно розписав, що і як робити.

Але дослідження свідчать: якщо уповноважити педагогів, які на це здатні, бути більш ініціативними, брати на себе відповідальність, самостійно вирішувати певні питання, то в 90% учителів успішність учнів покращується. Але завжди буде 10% неготових узяти на себе відповідальність.

Проте, коли ми говоримо про передачу відповідальності, це не означає, що досить просто сказати вчителям — "ну, вирішуйте самі, як краще". Потрібно надавати їм підтримку. Зміст її в тому, щоб показати: ось такі дослідження було проведено, ось такі тренінги чи практичні семінари проводяться, такий передовий досвід є. Якщо є потреба — послати у школу експерта. Але вчитель має право сам вирішувати, як і в яких напрямах йому розвиватися. Регуляторно вказувати: "Ви всі мусите раз на три роки проходити курси підвищення кваліфікації", — таке в нас можливе в дуже поодиноких випадках в окремих школах. Зазвичай ми кажемо: "Ось є 10 різних програм підвищення кваліфікації. Якщо бажаєте — можете відвідати ті, які вас зацікавили".Чому важлива свобода в цьому питанні? Бо коли людина приймає певні рішення, то вона й несе відповідальність за результати. Звісно, не всі хочуть брати на себе таку відповідальність, бо це нелегко. Але ж директор школи також бере участь у цих рішеннях, а не залишає їх на вчителя.

— Як працює система підвищення кваліфікації вчителів? У нас кожен вчитель раз на п'ять років має пройти спеціальні курси, як правило — в Інституті підвищення кваліфікації. А у вас є якісь спеціальні державні інститути?

— У колективному трудовому договорі профспілок і адміністрації школи зазначено, що кожен вчитель щороку повинен присвятити 16 днів підвищенню своєї кваліфікації. А як це буде зроблено, він вирішує з директором школи. Якщо директор мислить стратегічно — виходять із того, яке підвищення кваліфікації буде корисніше для школи. Якщо ні — вчитель приймає рішення на власний розсуд. Щодо форм підвищення кваліфікації — тут таке розмаїття можливостей! Є спеціальні програми, запропоновані університетами. Директор школи може запросити до навчального закладу експерта з певного питання, який проведе тренінг для всіх викладачів. Підвищення кваліфікації може відбуватися у наукових гуртках, де вчителі обговорюють нові публікації, наукові доробки або презентують колегам власні розробки.

— У нас при районних органах влади працюють методичні кабінети, які контролюють підвищення кваліфікації й повинні допомагати вчителям методично (хоча тут до них є серйозні претензії). У Швеції є схожі структури?

— Ні, спеціальних структур немає. У великих муніципалітетах інколи працюють кілька фахівців, які займаються організацією семінарів. З іншого боку, держава також підтримує систему підвищення кваліфікації. Якщо якесь питання стає предметом суспільного обговорення, це підхоплюють політики. Наприклад, широко обговорювалося питання погіршення результатів навчання з математики, — міністерство освіти виділило кошти національному агентству, якому доручили скласти програму з підвищення кваліфікації вчителів, організувати відповідні заходи. А школи подали заявки на участь у цій програмі.

— Чи залежить зарплата шведського вчителя від результатів навчання його учнів?

— Немає безпосереднього зв'язку між заробітною платою і тим, які результати показують учні. Бо можна взяти клас добре підготовлених учнів і показати чудові результати, але це будуть результати того, хто працював до тебе. Одним із критеріїв підвищення заробітної плати є те, як учитель сприяє покращенню успішності учнів. Це директор обговорює з педагогом індивідуально, і кожен працівник школи пояснює, що додатково він робить для того, аби підтримати учнів. А директор вирішує, так це чи не так. Ще одним критерієм підвищення зарплатні вчителя є його допомога колегам і сприяння колективному навчанню.

У різних вчителів рівень зарплатні може бути різним, але зазвичай ці відмінності невеликі. Бо директор не хоче, аби в школі була напруга між колегами. У нас немає такої практики, як в українських школах, що вчителі проходять атестацію, отримують категорії. Ми тільки почали рухатися в тому напрямі, аби завдяки своїй праці вчитель міг підніматися кар'єрними щаблями. Визначено кілька рівнів професійної кваліфікації вчителя, але вони нечітко окреслені. Ми над цим працюватимемо.

— Від директора школи залежить багато. Хто його призначає? Чи є у школі наглядова рада?

— Призначає директора муніципалітет. Ради при школах — це органи для обговорення, але не для прийняття рішень. До них входять учні, батьки, представники профспілок.

— Скільки років може людина обіймати посаду директор школи?

— Офіційних обмежень терміну немає. Але традиційно директора призначають на три роки, а після цього продовжують термін. У нас, чесно кажучи, проблема в тому, що не так багато охочих бути директорами шкіл. Ми б хотіли, аби вони довше залишалися на посадах директорів.

— Шведські муніципальні школи фінансуються тільки державою, чи в них є батьківські внески?

— Тільки кошти муніципалітету. В школах заборонено брати будь-які гроші. Навіть якщо школа організовує поїздку на екскурсію, заборонено, щоб діти приносили кошти на квитки за проїзд. І в приватних школах, до речі, також.

— Як фінансуються школи? Чи є у вас освітній ваучер — "гроші ходять за дитиною"?

— Ні, немає ваучера. Хоча система фінансування доволі складна. Муніципалітети вирішують самі, як розподіляти фінансування між школами, в який навчальний заклад вкласти більше коштів, бо він потребує підтримки. Приватні школи отримують на кожного учня суму коштів, яка в середньому витрачається місцевою владою на одного учня в муніципальній школі. Кожен муніципалітет вирішує сам, що закладати в цю суму на одного учня, як її обраховувати. Буває, що якийсь місцевий політик вирішує: ми маємо купити й пади для всіх дітей. І тоді муніципалітет додає ці кошти. В іншому муніципалітеті директор може сказати: хочемо купити планшети для всіх учнів нашої школи. І йому дадуть кошти. А вже як розподіляти гроші в школі — вирішує директор.

strong>— Приватна школа — це означає тільки те, що її засновником не є держава?

— Так. Різниця між приватними і державними школами не простежується. У нас відбулася реформа, яка дозволяє будь-кому, навіть комерційній компанії, відкрити власну школу. Це може бути прибуткова чи неприбуткова школа. У нас ідуть політичні дебати між правими й лівими з приводу того, чи можуть школи, створені кампаніями, приносити дохід. Але ці дискусії негучні й не відіграють якоїсь важливої ролі.

Реформа передбачала, що приватні школи дадуть новий імпульс нашій освіті, що це будуть якісь нові методики. Але так не сталося, і, в принципі, приватні й державні школи пропонують однакову освіту.

strong>— Чи є у ваших школах корупція?

— Такого явища у шведських школах немає. Є певне побоювання (але це не явище), що вчителі підвищуватимуть оцінки учням, аби підвищити популярність школи. Але це не є масовим явищем. Ми, взагалі, побоюємося тенденції занадто ринкових підходів до школи. Тому що деякі школи себе рекламують — "дивіться, які в нас гарні комп'ютери", замість того, щоб підвищувати якість навчання.

— З якого класу ставлять оцінки?

— З шостого. До того оцінок немає. З цього приводу в нас точаться дуже бурхливі обговорення на політичному рівні. Питання оцінювання використовують у дискусіях політичні опоненти, щоб звинувачувати одне одного. Донедавна в нас починали ставити оцінки не раніше восьмого класу. Після гарячих дебатів прийняли рішення запровадити оцінки в шостому класі. Ті, хто заперечував проти цього, казали, що оцінки — додатковий стрес, навантаження, що діти надто малі для них. Однак не минуло й року, як уже говорять про оцінки у четвертому класі. Політики експлуатують це питання. Було прийнято рішення експериментально в окремих школах запровадити оцінювання з четвертого класу. Ми помітили, що це не пішло на користь. Тепер політики, які захищали таке рішення, намагаються деталізувати результати, розібратися в причинах. Ми намагаємося, щоб кожне політичне рішення спиралося на науково обґрунтовані результати, а не популізм.

Оцінки розробляються на основі абсолютних критеріїв. Учень може дивитися на критерії і вже собі думати, в чому він сильний, на що треба звернути увагу.

— Вчитель не тримає у себе в столі критерії, за якими виставляються оцінки, їх має й учень?

— Так. Учитель обговорює критерії з учнем. Однак мені здається, що у Швеції вчителі надто багато обговорюють критерії оцінювання з учнями, замість того, щоб говорити про те, чому їхній предмет важливий. Наразі в нас точаться дебати навколо того, чи не забагато свободи в учнів. Дехто вважає, що старшокласників ніхто не спрямовує, вони самі собі вирішують, що їм цікаво. Інші кажуть, що лише в умовах свободи, коли учень робить те, що його справді мотивує й надихає, можливе успішне навчання.

— Ви маєте на увазі свободу у виборі предметів?

— Ні, свобода в тому, як учень організовує власне навчання. Наприклад, якщо у школі вивчають тварин, кожен учень визначає, яку тварину буде досліджувати і що саме хоче робити. Або, якщо він взагалі не хоче писати про тварин, він писатиме про щось інше. Інший підхід — це коли вчитель ставить конкретніші завдання.

— А щодо вибору предметів?

— Він є лише у 10, 11, 12 класах. Але це вже після 16 років, і навчання до 12 класу — необов'язкова освіта. Є шість обов'язкових, цінних для всіх предметів і ще 10 — на вибір.

— Умови, в яких розвивається шведська і українська освіта, не можна порівнювати.

— Так, Україна стоїть на роздоріжжі в різних сферах, а не лише в освіті. І всі ці перехрестя-роздоріжжя тісно переплітаються. Вам потрібно знайти свій шлях для руху в майбутнє. Причому одночасно в усіх напрямах.

Але й у Швеції є свої проблеми — результати наших школярів у міжнародному дослідженні PISA пішли вниз. Якщо раніше в нас у суспільстві було більше консенсусу в питаннях освіти, то останні кілька років такого консенсусу немає. І це проблема. В таких умовах дуже важко приймати рішення, швидко реагувати на ситуацію. Ми сподіваємося, що ця проблема в нас вирішиться.

Звісно, в Україні таких дилем ще більше. Тому що більше проблем. Я думаю, у вас зараз дуже цікаві часи.

— Але важкі.

— Так, проте ці складнощі потрібно сприймати не як велику проблему, а як можливість.