Новина, яка бентежить багато кого: Гарвард, найвідоміший університет світу, протягом останнього часу втратив близько восьми мільярдів доларів. Ого! — перша реакція. Другою може бути запитання: скільки ж він,загалом має?

А відповідь у нашого брата викликає нервовий смішок: цільовий капітал (ендаумент) Гарвардського університету до кризи становив 37 мільярдів.

Наступним логічним предметом цікавості, звісна річ, буде: яким же чином знаменита вища школа заробляє? Вищою школою. Точніше сказати, вищим класом — і спеціалістів, яких готує, і розробок, які пропонує. До речі, стаття прибутків від підготовки фахівців значно менша, ніж від пошукової роботи.

Університет на продажі інтелектуальних продуктів зажив слави одного з провідних наукових центрів світу. І нині потерпає саме через це — значний ступінь інтеграції в економіко-бізнесові процеси, що з відомих причин увійшли в смугу занепаду.
Занесло в світи далекі не з чистого дива.

Упереджуючи чиїсь лжепатріотичні запитання — а чого це добродія на Гарвард потягло? Своїх університетів хіба не вистачає? — рішуче відповім: більш ніж вистачає. Якщо за статистикою кількість вищих навчальних закладів у нас уже перетнула межу дев'ятсот, то тих, які іменують себе з погордою «університетом», понад півтори сотні ( перед здобуттям незалежності було 10). Значна частина новостворених університетів неймовірними зусиллями домоглася високого статусу «національний».



Щоб під час самозвітів закопилювати губу. Однак випливають такі собі єхидні запитання: і що? А який ендаумент у них? Що у відповідь почуємо від наших найнаціональніших? Прошу в моїй господі не висловлюватись!..

Та й яке, даруйте, самофінансування, які прибутки, коли справді науковою роботою (точніше, інтелектуальними продуктами, що дають безпосередні прибутки) займаються поодинокі вітчизняні ВНЗ. Прикро це чи ні, але конкретні студентські розробки у більшості випадків призначені не для внутрішнього ринку. А отже, доведеться з гіркотою констатувати: ступінь інтеграції нашої вищої школи у вітчизняні ж бізнес та виробництво катастрофічно низький. Якщо не сказати відвертіше: ніякий.

Як свідчать останні заходи в царині науки та освіти, — конференції, «круглі столи», засідання за участі високопосадовців, — доморощені ідеологи вищої школи почали перейматися своїм майбутнім у сенсі світової економічної кризи. Щоправда, розмови точаться не про те, як мінімізувати ризики у царині інтелектуально-розробницької діяльності, а про ймовірне різке скорочення фінансування, зменшення напливу студентів, особливо тієї категорії, яка сплачує за навчання, в тому числі й за рахунок банківських кредитів.

Ще помічаємо акти самобичування, які неминучі після аналізу деяких кричущих фактів. Приміром, того, що жоден з наших університетів так і не зміг утовпитися в число 500 кращих вищих навчальних закладів світу. А от фіни змогли туди потрапити одразу з шістьма університетами. Хоча й вони нині скаржаться на різке падіння обсягів ендаументу. Бо ж чим вони підняли свій рейтинг? Високим ступенем наукової роботи, результатами якої залюбки користується бізнес.

Тож з упевненістю можна казати, що криза наші університети не заторкне так болісно, як це трапиться з провідними світовими. Хоча експерти не виключають: чимало наших «національних» зазнають відчутних ударів. Адже вони тримаються не на відсотках від упроваджених розробок, а на готовності батьків посилати до них своїх дітей і сплачувати немалі гроші. Ці кошти, у більшості випадків, спря-мовуються не у високі технології, а 6... приземлені витрати. Наша професура не любить конкретики щодо університетської науки, але хоче жити на широку ногу.

Та є й сподівання, що наслідки кризи для нашої вищої школи будуть не лише повчальними, а й такими, що примусять університети кардинально змінити власний курс. І вести статистику не за кількістю малопривабливих дипломів, а за тим же ендаументом. Ось цей проявник і допоможе нам розв'язати стару проблему: як у сфері вищої школи позбавитися від зайвих навчальних закладів. Розкручених на безупинному піарі голих королів.

Ми, може, нарешті зрозуміємо, що випускати слід не молоду людину з певними оцінками за теоретичний курс, а майбутню еліту, котра здатна буде вже завтра повести бізнес та виробництво на якісно нових началах. Мова, певна річ, саме про університетську науку. Хочу в цьому сенсі нагадати, що «Силіконова долина» (до речі, її науковці також скаржаться, що криза вже вдарила істотно) починалася не з великих фінансових вливань з бюджетів, не з банків, бірж чи венчурних фондів — а з університетів.

Ще 30-х років минулого століття професор Стенфордського університету Фредерік Терман, який увійшов в історію як «батько долини», закликав викладачів та студентів створювати «навчальні підприємства». І переважно не для того, щоб мати від них примітивний зиск, а з метою випробувати на практиці здобуті знання. Як бачимо, випробування принесло обопільну користь: підняло на вищі щаблі рівень підготовки й істотно збільшило ендаумент конкретних університетів.

Тож курс для наших ВНЗ відомий. Країна чекає. Із сумною статистикою: рівень високотехнологічної продукції в структурі ВВП у нас постійно знижується. Якщо 2000 року її частка становила 4 відсотки, то за підсумками дев'яти місяців нинішнього показник ніяк не перетне позначки 0,5. Тобто, чим більше гасел про високі та критичні технології, тим їх менше. І кому ж виправляти такий дисбаланс, як не нашим університетам? Звісно, тим, які зуміють виборсатися з виру кризи.

Андрій ЧИРВА, « Урядовий кур’єр » 18.12.2008 р. №238