Автор: Ян САДЛАК (директор ЮНЕСКО—СЕПЕС, голова наглядової ради з визначення рейтингів університетів України).


Кожна країна, що дбає про своє майбутнє, хоче мати якщо не першокласну систему вищої освіти, то принаймні один або кілька навчальних закладів світового класу. Очевидно, що для їхнього визначення може використовуватися не тільки словосполучення «університет світового класу», а й інші, що зазвичай вказують на досконалість і престиж університету, наприклад, «передовий», «провідний», «відомий у світі», «визнаний у світі» тощо.

Тисячолітнє існування університетів у всьому світі є підтвердженням їхнього внеску в розвиток суспільства, незважаючи на значні розходження в політичному устрої, культурі й економічному розвиткові різних країн. Завдяки своїй різноманітній діяльності, основою якої завжди залишаються освіта, виховання молоді й науково-дослідна діяльність, університети визнані важливими суспільними інститутами. Це визнання є основою державної та приватної підтримки вищої освіти, хоча вона завжди є недостатньою і часто залежить від політичних коливань.

Підтримка вищої освіти завжди поєднується з подвійними вимогами до неї. З одного боку, суспільство зацікавлене в системі масової вищої освіти для великої кількості студентів, а з іншого, воно завжди прагне створювати умови для університетів світового класу. В огляді, проведеному 2005 року престижним британським виданням «Економіст» (2005), висловлюється думка про те, що «найбільш значною подією в розвитку вищої освіти є виникнення вищої ліги світових університетів. Це явище є революційним у тому розумінні, що університети розглядають увесь світ як поле для своєї діяльності, але воно також є еволюційним, оскільки університети, як і раніше, пов’язані з ідеалом співтовариства вчених, які поєднують викладацьку й дослідницьку роботу».

Отже, доречним є питання: яка кількість елітних навчальних закладів потрібна певній країні або регіону і скільки таких закладів вони можуть підтримати насамперед за рахунок державного фінансування? Іноді висловлюються досить різкі судження щодо університетів, чия критична маса талантів і досліджень дає їм право входити до групи університетів світового класу. Наприклад, Гавард Ньюбі (Howard Newby), колишній головний виконавець Ради фінансування вищої освіти Англії недавно сказав, що «за даного рівня інвестування в Сполученому Королівстві є тільки п’ять або шість університетів світового класу з передовими дослідженнями й близько 25—30 навчальних закладів, що відповідають високому рівню (pockets of excellence)». Майже так само відверто висловився про деякі подібні вищі навчальні заклади президент Американської ради з освіти Девід Уорд (David Ward). Він вважає, що сьогодні Європа може підтримати тільки 30—50 висококласних університетів, оскільки гранична вартість підтримки одного такого закладу в Європі становить близько півтора мільярда доларів США на рік і два мільярди, якщо в університеті є медичний факультет і своя клінічна лікарня. Більша ж частина навчальних закладів повинні орієнтуватися у своїй місії на інші цілі, але це не означає, що вони змушені повністю відмовитися від дослідницької діяльності. Не говорячи вже про те, що великих учених можна зустріти й у менш престижних вищих навчальних закладах, і при цьому продуктивність окремого вченого (обумовлена, наприклад, кількістю опублікованих наукових праць) не завжди прямо пов’язана з рівнем навчального закладу, в якому він/вона працює. У цьому контексті «університет світового класу» може і навіть повинен відігравати роль «наукового центру» та академічного лідера для всієї системи вищої освіти у викладацькій і науково-дослідній діяльності.

За оцінками експертів, у Європі налічується понад 4000 університетів та аналогічних їм вищих навчальних закладів (Sadlak and De Miguel, 2005), однак кількість університетів вищого рівня є незначною. Важливо пам’ятати, що університети світового класу необхідні, щоб протистояти «морю сірятини», що «розливається» у вищій освіті. Якщо ВНЗ пропонують навчальні програми із заниженими вимогами, переповнені аудиторії, бідні бібліотеки й мають посередній викладацький склад, посилюється ризик відтоку талановитої молоді з країни. Тому важливо, щоб не тільки високорозвинені країни прагнули мати навчальні заклади найвищого рівня. Це прагнення мусить переважати також у стратегіях країн, що швидко розвиваються (як, наприклад, у Китаї).

При цьому «університет світового рівня» може мати різні концепції і не бути досконалим у всіх галузях діяльності, проте він завжди має вирізнятися збільшенням числа аспірантів, удосконаленням структури навчальних курсів, інфраструктури та модернізацією управління. Передовий університет покликаний служити «еталонною моделлю» для інших вищих навчальних закладів. Це стосується не тільки науково-дослідної діяльності, а й інших сфер, таких як етика поведінки, сповідування демократичних і прозорих принципів набору студентів, практика кар’єрного росту співробітників. Таким чином, як недавно зазначив член датського парламенту, «університети, кращі у світі, завжди є кращими для світу».

Історія вищої освіти свідчить, що навчальний заклад світового класу не може бути створений за розпорядженням «згори». Більшість таких навчальних закладів розвивалися поступово, протягом тривалого часу, культивуючи зв’язки з науковими співтовариствами, підтримуючи ініціативи в галузі викладання й досліджень.

Особливого значення вища освіта і наука набувають у суспільстві, заснованому на знаннях. У Європі відповідна дискусія ведеться в основному в контексті Болонского процесу, що до 2010 року має завершитися створенням європейського простору вищої освіти, інтегрованого в європейський науковий простір. У цій дискусії активну роль відіграє Європейська комісія, що закликає політиків і академічних лідерів вживати заходів, спрямованих на підвищення привабливості навчальних закладів і їхньої конкурентоспроможності. Це згодом має підвищити якість європейських університетів і скоротити розбіжності в їхній привабливості порівняно з навчальними закладами інших регіонів світу та закласти фундамент для того, щоб європейська економіка стала провідною, заснованою на передових знаннях. Таким чином мають реалізуватися цілі Європейської комісії, представлені в Лісабонській стратегії 2005 р.

Університети є національними й всесвітніми організаціями, а отже, мають відповідати чітко визначеним стандартам. У цьому зв’язку, організації, що здійснюють аналіз діяльності університетів, повинні максимально використовувати відкриті, статистично значимі, стандартизовані дані, а також іншу релевантну інформацію. Тим самим мінімізуватимуться проблеми, які зазвичай утруднюють порівняння навчальних закладів між собою.

Важливо використовувати вивірені бібліометричні методики й методології визначення рейтингів, які дозволяють отримати науково обґрунтовані й достовірні результати. Можна, звичайно, посперечатися щодо того, що показники створюють плоску й не дуже привабливу картину тієї багатопланової роботи, яка проводиться у стінах університетів. Отримувані оцінки не охоплюють всього таїнства творчості в дослідницькій роботі, особливо в гуманітарних науках. Але, з огляду на потреби суспільства, ринок праці і причини, пов’язані з ухваленням рішень, є необхідність проводити формальну оцінку діяльності університетів. При цьому ні складність завдання, ні відчуття «взаємозв’язку» функціонування навчальних закладів не повинно підводити до висновку про неможливість вивчення й розуміння того, чим є той чи інший університет. Відтак щоб «зрозуміти якість» — важливо інформувати академічні кола, політикум, корпоративний сектор і широку громадськість про підходи до визначення рейтингів та про їхні результати, що дасть змогу уникнути суб’єктивності оцінки діяльності вищих навчальних закладів.

Одним із підходів, пов’язаних з «якісним викликом» [у сполученні з вимогами різних зацікавлених сторін], є визначення рейтингів і складання списків провідних університетів. Стислим визначенням рейтингу може бути — сталий підхід з відповідною методологією й процедурою для відображення порівняльного становища навчальних закладів у цілому або певних галузей їхньої діяльності.

Досить часто висловлюється думка, що вищі навчальні заклади повинні співробітничати й конкурувати між собою з питань якості. Щодо цього запозичення досвіду, що є інструментом самовдосконалення для закладів, який сполучає переваги покращення забезпечення якості в основному на підставі внутрішньої оцінки, обміну передовим досвідом, добре вписується в дух співробітництва. З іншого боку, рейтинги, насамперед, стимулюють конкуренцію між вищими навчальними закладами на національному й міжнародному рівнях, в останньому випадку сприяючи становленню так званого «університету світового класу».

У цілому можна сказати, що причини визначення рейтингів наступні:

— надавати громадськості інформацію (в конкретному для даного рейтингу форматі — числовому або кластерно-груповому) щодо вищих навчальних закладів для прийняття рішень на індивідуальному чи груповому рівнях (потенційні студенти, батьки, політики, фонди, що фінансують заклади, наукові ради, роботодавці, міжнародні та інші організації);

— сприяти розвитку конкуренції вищих навчальних закладів;

— стимулювати розвиток центрів удосконалення;

— надавати додаткові обґрунтування для виділення коштів.

Останніми роками спостерігається значне збільшення кількості міжнародних і національних рейтингів, а також підвищення їх значущості для функціонування вищих навчальних закладів на рівні системи вищої освіти в цілому й окремого навчального закладу зокрема. В цьому контексті, а також з урахуванням швидкого кількісного зростання вищої освіти в Україні, визначення рейтингів слід розглядати як логічний крок, спрямований на підвищення якості.

Україна — європейська держава. Колишні студенти її університетів, такі як Ігор Сікорський, Сергій Корольов, Борис Патон та інші — широко відомі у світі. Тому дуже важливо, що Україна приєднується до міжнародної системи визначення рейтингів своїх університетів відповідно до методик, апробованих в інших країнах Європи і світу. Це дасть змогу, з одного боку, об’єктивно інформувати громадськість і ринок праці про реальні досягнення та можливості тих або інших університетів країни, а з іншого — стимулювати появу здорової конкуренції між ними, що, поза сумнівом, сприятиме поліпшенню якості вищої освіти в Україні.

Важлива роль рейтингів і та увага, яка їм приділяється з боку університетів, зумовлюють необхідність ретельного вибору методів їх визначення. Тому ті, хто проводить і оприлюднює рейтинги, повинні усвідомлювати, що вони ризикують своєю репутацією, якщо таблиці рейтингів матимуть будь-які помилки. У цьому контексті група експертів і розробників університетських рейтингів, відома як міжнародна група експертів з проведення рейтингів (International Ranking Expert Group (IREG) ініціювала в травні 2006 року розробку основних визначальних принципів (так званих Berlin Principles on Ranking of Higher Education Institutions). При цьому важливо зазначити, що кафедра ЮНЕСКО «Вища технічна освіта, прикладний системний аналіз і інформатика», яка взяла на себе цю відповідальну місію, пов’язана з IREG та її завданнями.

Важливо, щоб ця робота проводилася постійно, мала довіру в суспільстві та у представників ринку праці, сприяла неухильному розвиткові України як важливої частини європейського співтовариства. Хочу побажати кафедрі ЮНЕСКО «Вища технічна освіта, прикладний системний аналіз та інформатика», що взяла на себе цю відповідальну місію, успіхів на цьому шляху.