Місяць тому новий уряд розпочав свою роботу попередженням, що грошей у скарбниці катастрофічно бракує. У пресі з'явилася інформація про зменшення видатків, які готує Мінфін. Кожне міністерство мало переглянути власні бюджетні програми й запропонувати план економії.

Не стало винятком і Міністерство освіти та науки, — новопризначений міністр Сергій Квіт серед іншого отримав пропозицію "усунути необґрунтовані диспропорції у рівнях оплати праці". Йшлося про привілей деяких університетів встановлювати своїм працівникам подвійні оклади.

Проблема дисбалансу зарплатні у вищій школі не надумана, і стосується вона не лише привілейованих вишів, а широкого загалу. Новому керівництву МОН відомо про неї, адже перший заступник міністра Інна Совсун перед своїм призначенням очолювала Центр дослідження суспільства, який у лютому оприлюднив досить цікаві дані про видатки наших національних університетів. Зокрема, йшлося і про розподіл фондів оплати праці. Попри те, що інформація охоплює далеко не всі національні ВНЗ, — чимало їх проігнорували запити на доступ до публічної інформації, — певні висновки зробити можна. Фахівці Центру порівняли зарплатню різних ланок університетських працівників. Як з'ясувалося, у деяких ВНЗ середня зарплатня викладача вдвічі нижча, ніж середній заробіток університетського керівництва. Так, наприклад, викладачі 28 різних університетів із Києва, Харкова, Львова, Одеси, Вінниці, Миколаєва, Запоріжжя, Івано-Франківська та Хмельницького отримують на 40–62% нижчу зарплатню, ніж їхні ректори, проректори та декани (див.рис.)...



Розподіл різноманітних надбавок, доплат і премій між працівниками університетів контролюють ректори, тому такий дисбаланс є результатом саме їхньої політики. Зрозуміло, ректори, проректори й декани отримують вищі зарплати, бо ці люди переважно мають вчені звання професора та ступінь доктора наук, а також солідний стаж, — за все це призначено відповідні надбавки.

Однак аналіз Центру дослідження суспільства виявив, що найбільша диспропорція простежується в тих університетах, у яких існує специфічна політика розподілу так званої надбавки за складність та напруженість, або ж там, де керівництво просто запроваджує подвійні оклади лише для себе. Надбавка за складність та напруженість може становити 50% від окладу працівника, — дуже часто її призначають лише представникам вищого керівництва ВНЗ, хоча право на цю надбавку мають абсолютно всі викладачі. Що ж до подвійного окладу, то ректори саме національних університетів мають право встановлювати його своїм викладачам — за умови наявності додаткових коштів. Однак, як засвідчило дослідження, часто це право вони повертають лише на себе. Однак трапляється і більш "турботливе" керівництво, яке підвищує оклад для себе вдвічі, а для професорів та викладачів — лише на 60%.

У цій ситуації промовистими є зарплати ректорів деяких національних вишів, що сягають 20 тис. грн і більше.

Попередня влада навіть спробувала якось реагувати на це. За підписом заступника міністра О. Дніпрова, ВНЗ отримали лист, який дозволяв встановлювати надбавки для ректорів та проректорів лише у межах наявних коштів на оплату праці за умови економії фонду заробітної плати та відсутності заборгованості з виплати заробітної плати, стипендії і комунальних платежів. Не відомо, чи допоміг цей циркуляр викладачам, адже економія фонду заробітної плати виникає внаслідок скорочення ставок та скасування певних заохочувальних виплат, наприклад під приводом дисциплінарного покарання. Іншими словами: хочете премій — заощаджуйте на
своїх викладачах. Відверто кажучи, не найкращий крок до ліквідації дисбалансу оплати праці у вітчизняних вишах.

Питання привілейованого становища ректорського корпусу виходить далеко за межі дисбалансу заробітків. Той-таки аналіз Центру дослідження суспільства виявив чималі зловживання з боку очільників ВНЗ, наприклад, у питаннях закупівлі транспортних засобів. Деякі університетські гаражі можуть "похвалитися" легковими автівками, придбаними за бюджетні кошти, вартістю майже 700 тис. грн. Зрозуміло, що пересувається в цих авто виключно адміністративно-управлінський персонал. Така розкіш в умовах постійної нестачі коштів нічим не краща за звичайнісіньке розкрадання.

Усі ці факти свідчать про відсутність ефективної моделі протидії марнотратству. Суспільство звикло до розмов про корупцію та хабарництво, однак мало хто замислюється над тим, як виміряти ефективність і виправданість цілком законних витрат. Тим часом майже всі докорінні реформи у вищій школі рано чи пізно впираються у питання додаткових коштів. Однак, можливо, 6% від усіх державних витрат — це не так уже й мало? Можливо, годиться замислитися не лише над авральною оптимізацією та разовими секвестрами бюджету? Час перейти до напрацювання механізмів, які би мінімізувати цілком законні, але марні витрати грошей платників податків.

Цього тижня у сесійній залі заплановано розгляд нового проекту закону "Про вищу освіту". Проект, який має найбільші шанси, потребує обов'язкових правок, — здається, довкола цього є певний консенсус. Насамперед потрібно забезпечити прозорість витрат в університетах, публікацію он-лайн усіх фінансових документів. Автономія вишів, яку обіцяє новий закон, не повинна перетворитися в автономію ректорів. Розширення повноважень університетів має відбуватися разом із розширенням їх підзвітності та підконтрольності громадам. І академічні спільноти, і громадськість повинні отримати важелі контролю за діяльністю університетського керівництва. Здається, про це говорять на Майдані, чи не так?







Додатково:

Щодо дострокового припинення повноважень ректора Національного медичного університету імені О.О. Богомольця