Коли ми чуємо словосполучення «корупція у вищій освіті», то найчастіше уявляємо собі викладача, який вимагає в нещасного студента гроші за залік або іспит. Це погано, але нікого в нас цим не здивуєш.

Тому, отримавши запрошення на міжнародну конференцію, присвячену проблемам корупції у вищій освіті («Від нової академічної культури до громадянського суспільства, вільного від корупції»), я подумала, що навряд чи почую щось нове.

Однак, як виявилося, про хронічну хворобу вищої освіти — корупцію — ми маємо далеко не повне уявлення.

Перш ніж лікувати хворобу, треба правильно її діагностувати. Тобто розуміти, що таке корупція в освіті. Якщо хтось думає, що це тільки гроші в конверті, він глибоко помиляється. Саме аналізу корупційних практик і було присвячено одну з панельних дискусій конференції.

Професор Юрій Рашкевич, доктор технічних наук, проректор з науково-педагогічної роботи та міжнародних зв’язків НУ «Львівська політехніка», наголосив, що розуміння поняття «корупція» в єдиному просторі вищої освіти Європи і в Україні різне.

Корупція — це «діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання їх повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг» (Закон України «Про боротьбу з корупцією», 1995 р.). Європейці дивляться на питання глибше й ширше: зловживання службовим становищем задля особистої вигоди, що негативно впливає на доступ до освіти, якість та рівність у вищій освіті, система неформальних відносин, створена з метою регулювання несанкціонованого доступу до матеріальних і нематеріальних активів шляхом зловживання громадською або корпоративною довірою, використання публічних ресурсів для приватного збагачення.

Відповідно й перелік можливих корупційних дій у Європі та в Україні дуже відрізняється. Разом із уже звичним нам хабарництвом європейці вважають корупцією також підміну, фальсифікацію і шахрайство, недотримання правил, спотворення інформації, крадіжки (з вишів і вишами), порушення професійної етики (сексуальні домагання тощо), порушення контрактних зобов’язань, необгрунтовані витрати (причиною може бути й безгосподарність). Потрапили до цього переліку і геть безневинні, як на наш український погляд, дії: кумівство, фаворитизм, блат, особливе ставлення.

Цікаво, що проявом корупції у цивілізованих країнах вважається також списування і плагіат. Більше того, саме ці явища є основною турботою, «корупційними пріоритетами» в США і Західній Європі. «Нам би їхні проблеми!» — подумає кожен, хто стикався з корупцією у вітчизняній вищій школі. І матиме рацію. Навіть якщо взяти лише один аспект прояву корупції — хабарництво, поширеність його в нашій вищій школі вражає.

Завідувачка відділу соціальної психології Інституту соціології НАН України Олена Злобіна повідомила, що згідно з результатами всеукраїнського репрезентативного опитування студентів, проведеного в 2011 році фондом «Демократичні ініціативи» разом з Ukrainian Sociology Service, 33,2% опитаних безпосередньо стикалися з корупцією у ВНЗ, 29,1 чули про неї від тих, хто відчув її на собі, і лише 37,7% не мають такого досвіду.

Звичайно, проблема корумпованості вищої освіти з’явилася не сьогодні. Володимир Кіпень, голова Донецького інституту соціальних досліджень і політичного аналізу, наводить дані опитування студентів дев’яти державних вишів Дніпропетровська, Донецька, Харкова, Сімферополя (1996 рік) та викладачів двадцяти п’яти ВНЗ України (2001 рік). За цими даними, особисто стикалися з поборами 28% студентів, знали про факти хабарництва — 55%.

За кількісними показниками ситуації 1996-го, 2001-го і 2011 років схожі. Але акценти істотно змінилися. Якщо в дослідженні донецьких соціологів основним проявом корупції вважалося хабарництво при вступі (майже дві третини опитаних викладачів вишів), то сьогодні корупція у ВНЗ більшою мірою пов’язана із самим навчальним процесом: при складаннi залiкiв та іспитів з нею стикалися 74,6% респондентів, при захистi дипломних робіт — 23,3, щоб уникнути відрахування з ВНЗ — 22,9, при вирiшеннi питань про вiдтермiнуваня сесiї, дострокового її складання, дозвіл на перездачу предмета — 11,5%.

«Ідеться насамперед про те, що із запровадженням системи незалежного тестування радикально зменшилася частка корупційних практик, пов’язаних зі вступом до вищого навчального закладу», — підсумовує Олена Злобіна.

Дослідження фонду «Демократичні ініціативи» розвіяли низку міфів про корупцію у вищій освіті. Виявляється, частка тих, хто безпосередньо стикався з корупцією, практично не залежить ані від форми власності ВНЗ (у державних (комунальних) — 32,8% студентів, у приватних — 35,5), ані від форми навчання (на бюджеті — 31,1% , на контракті — 34,6), ані від форми освіти (на стаціонарі — 32,9%, на заочному відділенні — 34,1).

Разом із тим аналіз результатів дослідження виявив низку тенденцій. Кількість студентів, які особисто стикалися з проявами корупції (брали участь або знають про такі факти), зростає з кожним наступним роком навчання. Якщо на першому курсі це 61,4%, то на четвертому — 71,8.

Студенти, які не збираються працювати за спеціальністю, задіяні у корупційних практиках частіше, ніж ті, хто налаштований працювати за фахом (41,4% проти 33,8). Що вища успішність студента, то його участь у корупційних практиках менша (серед тих, чий середній бал «задовільно», частки тих, хто не стикався і стикався з корупцією однакові (по 34%), серед відмінників це співвідношення 43,2% проти 28,4).

Існує певний зв’язок між інтенсивністю участі в корупційних практиках та місцем розташування ВНЗ (периферійний чи центральний). У великих містах (від 100 тис. до 500 тис. населення) кількість студентів, які не стикалися із проявами корупції, становить 45,5%. Натомість у невеликих містах (від 50 тис. до 100 тис. населення) — 31,1%.

Дослідження виявило також неочікуваний зв’язок між професійною спеціалізацією та мірою участі студента в корупційних діях. З’ясувалося, що найменше залучені до корупційних практик студенти суспільно-гуманітарного профілю (не мали досвіду корупції 45,6% опитаних, стикалися із цим особисто 25,4). А найбільше тих, хто особисто стикався з корупцією у ВНЗ, виявлено серед майбутніх юристів (не мали досвіду корупції лише 29,3%, стикалися особисто — 39,1).

«Очевидно, що ця ситуація спричинена не стільки об’єктивними труднощами в навчанні (оскільки юристи фактично також є студентами суспільно-гуманітарного профілю), скільки цінністю самого отримуваного диплома. Виявилося, що студенти юридичного профілю істотно виділяються поміж інших своєю налаштованістю на подальшу роботу саме за отриманим фахом, а отже, готові за необхідності додатково сплачувати за отримання потрібних оцінок. Таких, що брали участь у корупційних практиках саме із цією метою, серед юристів виявилося 66,3%, а серед студентів суспільно-гуманітарного профілю лише 44,9», — розповідає Олена Злобіна.

Отже ті, хто вивчає та викладає право, є рекордсменами корупційних практик. То чи можна сподіватися, що злочинний характер корупції розуміє широкий загал?

Як показують опитування фонду «Демократичні ініціативи», лише третина молодих людей розцінює корупцію як злочин. А більшість студентів — байдужі до проявів корупції (третина сприймає її як один із можливих способів розв’язання існуючих проблем, а кожен п’ятий узагалі вважає, що це норма сучасного суспільного життя).

Приблизно такою самою була ситуація і десять-п’ятнадцять років тому. За даними донецьких соціологів, лише 20% опитаних безкомпромісно засудили корупцію як неприйнятне для системи вищої освіти явище. А 6% навіть вважали, що хабарництво буває вельми корисним.

«Такий розподіл суджень навряд чи може бути основою для оптимістичних очікувань стосовно масового ополчення академічної спільноти вишів — як студентів, так і викладачів — проти корупції та хабарництва в сучасній системі вищої освіти, — зауважує Володимир Кіпень. — Тривалість і розповсюдженість ненормативних стосунків свідчить про неефективність зусиль з їх подолання, що їх робили в останні десятиріччя. На порядку денному перед громадянським суспільством і здоровою частиною академічного середовища залишається питання вироблення ефективної стратегії боротьби».

Натомість Тарас Фініков, президент Міжнародного фонду досліджень освітньої політики, вважає, що такої стратегії в нашій державі немає. Свідченням цього є звіт Мін’юсту «Про результати проведення заходів щодо запобігання і протидії корупції у 2011 році», виданий у квітні 2012-го. «У звіті йдеться про корупцію доволі комплексно, — каже Т.Фініков, — оскільки використовуються дані соціологічних досліджень. Але якщо ми проаналізуємо площину висновків і якихось конкретних дій, ми побачимо доволі бідний зміст цього документа».

Аналогічна ситуація складається і на інших рівнях боротьби з корупцією — міністерства, регіональних обласних органів влади, правоохоронних органів, ВНЗ.

Дії Міносвіти, на думку експерта, мають характер імітації, симуляції боротьби з корупцією, бо «ніколи не існувало стратегічної програми дій, а окремі накази цього відомства є лише переліком порушень».

Це ж стосується і регіональних органів влади. Найбільше, що зроблено для подолання корупції на цьому рівні, — відкрито телефонні лінії довіри, які допомагають оперативно реагувати на прояви хабарництва. «Єдину спробу більш-менш комплексного підходу було зроблено в 2007 році в Чернівцях. Там місцеві органи влади провели серйозну конференцію і схвалили план дій на наступні два роки. Із запланованого було реалізовано приблизно 30%», — розповідає Т.Фініков.

Маємо безліч інформації про окремі випадки протидії хабарництву правоохоронних органів. «Але цікаво, що такі випадки завжди стосуються нижчих рівнів менеджменту та працівників ВНЗ, — аналізує ситуацію експерт. — За останні кілька років був лише один чи два випадки, коли в поле зору правоохоронців потрапили ректори. Говорити ж про те, що хтось у міністерстві або в обласному управлінні освіти був схоплений за руку, взагалі не доводиться. В Україні існує чимало навчальних закладів, які мають усталену репутацію глибоко корумпованих. І саме із цих вишів ніколи нікого не спіймали. І це симптоматично».

Скептично оцінює Тарас Фініков і дієвість антикорупційних заходів у ВНЗ: «Різноманітні наради, агітація, рекомендації для керівників… Усе це має формальний характер. А зворотного зв’язку і якоїсь реакції адміністрації та менеджменту навіть на дуже дикі випадки ми не бачимо. Тому що корупційна система є серйозною можливістю підтримки цього менеджменту фінансово».

Основними ж гравцями на полі боротьби з корупцією експерт вважає громадські організації та органи студентського самоврядування.

«Критично важливо застосовувати одночасно антикорупційні заходи на різних рівнях — політичному, правовому, інституційному, управлінському, економічному, освітянському», — акцентує Юрій Рашкевич. На його думку, корисним у антикорупційній практиці був би європейський досвід побудови «доброчесного трикутника»: нормативно-правове забезпечення процесу навчання — підвищення професійного рівня керівництва та інституційного забезпечення управління — суспільна мобілізація, забезпечення доступу до інформації.

На конференції були присутні представники польських університетів та громадських організацій. І саме досвідом країни, що одужує від корупції, цікавилися українські експерти.

Ярослав Дрозд, генеральний консул Республіки Польща у Львові, наголосив, що вищий навчальний заклад повинен бути джерелом стандартів для суспільства: «Це наш останній шанс. Навчання в університеті мають супроводжувати моральні та етичні стандарти».

Анджей Тимовскі, директор міжнародних програм Американської ради наукових товариств та гостьовий професор Варшавського університету, сказав: «Існує прірва між світом права та повсякденним життям. Як зблизити ці два світи — тема, над якою варто подискутувати. Я почув багато пропозицій, як діяти: законодавство повинно бути більш послідовним, державна влада, міністерства, адміністрація вишу має активніше переслідувати корупцію. Це правда. Але я хотів звернути увагу на саму організацію університетського середовища в цій справі. Коли ми говоримо про цінності громадянського суспільства, ми повинні почати формувати це суспільство в університетському середовищі».

І зародки такого середовища в Україні є. Володимир Кіпень зауважує: «Де-факто в академічному середовищі нині співіснують дві академічні культури. Першу можна визначити як нормативну, базовану на традиційних високих університетських цінностях. Другу — як мутацію з ненормативними викривленими ціннісними установками».

Зрозуміло, що саме перша культура є нашим шансом на успіх. «Академічна культура (етика) — не є просто розкішшю, якоюсь надбудовою, додатком, який може бути, а може не бути, — наголошує перший проректор Українського католицького університету Тарас Добко. — Вона може працювати і працює для того, щоб досягати властивих для місії університету цілей».

Але перспективи і проблеми розвитку такої культури — тема окремої розмови.



Додатково:

Дмитро Табачник розповів, що у корупції винні самі студенти

Д.Табачник контролюватиме підключення вузів до електронної бази з питань освіти