Анотація

Представлені матеріали присвячені аналізу окремих положень Закону України «Про зайнятість населення» від 05.07.2012 р. № 5067-VI. В аналітичній записці надано огляд ризиків та проблемних зон, пов’язаних з набуттям ним чинності в умовах відсутності загальної стратегії розвитку ринку праці та трудового потенціалу України.


ЩОДО ПРОБЛЕМ РЕАЛІЗАЦІЇ ЗАКОНУ УКРАЇНИ "ПРО ЗАЙНЯТІСТЬ НАСЕЛЕННЯ ВІД 05.07.2012 Р. № 5067-VI

Закон України «Про зайнятість населення» від 05.07.2012 р. № 5067-VI був розроблений на виконання пункту 67.1 Національного Плану дій на 2012 рік щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010-2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» (Указ Президента України від 12.03.2012 р. № 187). Новий Закон замінить собою Закон № 803-XII «Про зайнятість населення» від 01.03.1991 р., до якого впродовж 1991-2012 рр. вносилися численні зміни (останні датуються 17.05.2012) з метою узгодження його із соціально-економічними реаліями незалежної України.

Прийняття нового Закону «Про зайнятість населення» (далі – Закон) обґрунтовано нагальною необхідністю удосконалити механізми державного регулювання у сфері зайнятості населення, забезпечити ефективність використання страхових коштів, спрямованих на програми сприяння зайнятості (щорічно за різними програмами на реалізацію державної політики зайнятості витрачається до 6 млрд гривень). Серед проблем, які має розв’язати Закон – посилення мотивації працівників та роботодавців до легального працевлаштування, зниження рівня молодіжного безробіття, покращення ситуації із зайнятістю людей зрілого віку, встановлення зв’язку між освітою та ринком праці, подолання дефіциту можливостей для професійного зростання особи, підвищення темпів створення нових робочих місць.

Закон набуває чинності 01.01.2013 р., отже, до цього часу мають бути внесені зміни до всього масиву підзаконних актів, які регулюють сферу зайнятості. Крім того, Закон має бути узгоджений і зі значним об’ємом законодавчих актів, які регулюють соціально-трудові відносини в Україні.

На жаль, аналіз показав, що Закон містить цілу низку положень, які не дозволяють повною мірою розв’язати зазначені проблеми, посилюючи небезпеку неефективного використання державних коштів на реалізацію політики зайнятості та ускладнюючи становище окремих груп і категорій учасників трудових відносин. В тому числі Закон не враховує положення Державної цільової соціальної програми з подолання та запобігання бідності на період до 2015 року: він не регулює надомну працю (на відміну від поки що чинного Закону № 803-XII (Ст. 13) та п. 29 переліку Заходів виконання Державної програми подолання бідності). Стислість строків для подолання цієї неузгодженості викликає певні застереження щодо вчасного запровадження адекватних механізмів реалізації Закону через велику розгалуженість відповідної нормативно-правової бази.

Аналіз норм Закону викликає занепокоєння щодо недостатньої виваженості низки термінів, на яких він базується, та проблем практичної реалізації норм, що містяться у окремих статтях Закону. До застережень щодо складності подальшої імплементації Закону слід віднести наступні.

І. Недостатня виваженість визначень базових термінів Закону України «Про зайнятість населення»
Стаття 1 «Визначення термінів» містить цілу низку положень, які ставлять під сумнів можливість ефективного застосування Закону, зокрема йдеться про наступне:

1. П. 1 («безробіття»), п.5 («вільно обрана зайнятість») та п. 7 («зайнятість»). І Головне науково-експертне, і Головне юридичне управління Верховної Ради України вказують на те, що визначення базового для сфери застосування Закону поняття «безробіття» є недостатньо опрацьованим. Надане Законом тлумачення безробіття як «соціально-економічного явища, за якого частина осіб не має змоги реалізувати своє право на працю та отримання заробітної плати (винагороди) як джерела існування» ставить низку запитань, а саме:

a. Чи доречно одночасно застосовувати при визначенні обставин настання безробіття терміни «заробітна плата» та «винагорода», які поглинають одне одного? Законодавець для визначення грошової винагороди працівникам застосовує терміни «оплата праці» чи «заробітна плата», і вони вважаються синонімічними[1] (хоча вбачається, що «оплата праці» охоплює ширше коло явищ, ніж «заробітна плата»[2]). Якщо ж ідеться про негрошову винагороду, то оплата праці натурою все одно прив’язана до заробітної плати[3], і не може складати її основну частину.

b. Чи можна, виходячи з наведеного визначення, вважати безробітною особу, яка не має змоги працювати через, наприклад, стан здоров’я або сімейні зобов’язання, та отримує відповідну державну допомогу? Очевидно, що така особа не має змоги реалізувати своє право на працю та, водночас, не отримує заробітну плату (винагороду) як джерело існування.

c. Чи не суперечить визначення поняття «безробіття» тлумаченню поняття «безробітна особа»? Безробіття визначається, зокрема, через відсутність заробітної плати (винагороди) як джерела існування, в той час, як безробітна особа «через відсутність роботи не має заробітку або інших передбачених законодавством доходів як джерела існування». Очевидно, що поняття «заробітна плата (винагорода)» та «заробіток» і «дохід» не є тотожними, а отже, виникає внутрішня суперечність визначень.

d. Чи не суперечить визначення безробітної особи як такої, що не отримує заробітної плати (винагороди) визначенню поняття «зайнятість» у п. 7? Так, визначення зайнятості охоплює, зокрема «діяльність членів однієї сім’ї, які здійснюють господарську діяльність або працюють у суб’єктів господарювання, заснованих на їх власності, у тому числі безоплатно». Та й взагалі неясно, яким чином особа, що працює безоплатно, може вважатися зайнятою, якщо вона, тим самим не реалізує своє право на отримання заробітної плати (тобто є безробітною згідно п. 4 Ст. 1)[4].

Крім того, слід зазначити, що:

i. поняття «вільно обрана зайнятість» (п.5) в тексті Закону не застосовується, тому його наявність у Ст. 1 є недоречною.

ii. визначення поняття «зайнятість» (п. 7 Ст.1) суперечить визначенню поняття «зайняте населення) (Ст. 4).

2. П. 2 («безробітний), п. 13 («особи працездатного віку») та п. 16 («працездатні особи» (Стаття 1). Названі пункти також містять низку суперечностей, хоча намагання дати визначення поняттям «працездатна особа» та «працездатний вік» у законі, що безпосередньо стосується ринку праці і зайнятості, є цілком позитивними[5].

«Безробітний»[6]– це особа віком від 15 до 70 років, яка через відсутність роботи не має заробітку або інших передбачених законодавством доходів як джерела існування, готова та здатна приступити до роботи. Водночас, особами працездатного віку вважаються особи віком від 16 років, які не досягли встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» пенсійного віку (55-60 років для жінок і 60 років для чоловіків). Крім того, як працездатні особи визначені особи віком від 16 років, які проживають на території України і за станом здоров’я здатні до активної трудової діяльності.

Наведені вище визначення, не узгоджені не лише одне з одним, а й з цілою низкою міжнародних та національних нормативно-правових актів, зокрема:

a. Безробітні у визначенні Міжнародної організації праці — це особи у віці 15–70 років (як зареєстровані, так і незареєстровані в державній службі зайнятості), які одночасно задовольняють трьом умовам: 1) не мають роботи (прибуткового заняття), 2) шукають роботу або намагаються організувати власну справу, 3) готові приступити до роботи протягом двох тижнів. Визначення безробітних осіб у Законі № 803-XII «Про зайнятість населення» від 01.03.1991 р. відповідає визначенню МОП, але нова редакція Закону втратила важливий елемент визначення безробітної особи – обов’язковість пошуку роботи (в т.ч. особою з інвалідністю). Таким чином, у новому Законі коло осіб, які мають право претендувати на статус безробітних, невиправдано розширюється; до нього потрапляє значна кількість людей зі свідомою утриманською позицією, які не вважають за потрібне активно шукати роботу. Чи доцільно утримувати зазначену категорію населення за державні кошти, тим самим збільшуючи видатки на пасивний соціальний захист, розбалансовуючи соціальні фонди та зменшуючи ефективність витрачання бюджетних грошей? Цікаво, що відповідно до Ч. 2 Ст. 43 Закону порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних визначається Кабміном. Отже, «безробітний» і «громадянин, який шукає роботу» не вбачаються тотожними поняттями, проте не визначено, які ж саме категорії осіб відносяться до тих, хто шукає роботу.

b. Згідно чинного законодавства до працездатних осіб відносяться особи, які не досягли встановленого законом пенсійного віку[7]. Нова редакція Закону України «Про зайнятість населення» знімає верхню межу працездатності, прив’язуючи її до стану здоров’я та здатності до активної трудової діяльності. Водночас, Закон зберігає визначення працездатного віку[8] як нижчого за пенсійний. При аналізі положень Ст. 1 виникає питання: чи може працездатна особа непрацездатного віку вважатися безробітною після досягнення пенсійного віку (до досягнення нею 70 років) у випадку відсутності «заробітної плати (винагороди) як джерела існування» (згідно п. 1). Іншою мовою, чи може непрацююча особа пенсійного віку вважатися безробітною та претендувати на відповідну державну допомогу до досягнення нею 70 років (навіть за умов отримання пенсії)? Чи така особа не може вважатися безробітною за будь-яких умов, оскільки має «інші передбачені законодавством доходи як джерело існування» (згідно п.2)? Чи може вважатися безробітною особа пенсійного віку (до досягнення нею 70 років), якщо вона не отримує пенсію або інші види державної допомоги? Чи скасовує Ст. 1 Закону України «Про зайнятість населення»[9] дію Ст. 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення», відповідно до якої чоловіки (після досягнення 60 років і при стажі роботи не менше 25 років) і жінки (після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 20 років) не є безробітними, оскільки отримують пенсію як джерело існування?

П. 2 Ст. 1 Закону визначає нижньою межею безробіття 15 років, але, в той самий час, п. 13 та п.16 відлічують працездатність від віку 16 років. Таким чином, особа 15 років є непрацездатною, але може бути безробітною, що суперечить здоровому глузду. В той же час, Ст. 7 Європейської соціальної хартії (переглянутої) встановлює, що мінімальний вік прийняття на роботу дорівнює 15 рокам, а, отже за логікою саме він є нижньою межею працездатності (до речі, аналогічну норму вводить і Ст.14 п. 7 Закону: особи, яким виповнилося 15 років, за згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу). Таким чином, Закон суперечить нормі більш високого порядку, а тому, згідно як Конституції України, так і ч. 2 Ст. 2 Закону («Законодавство України про зайнятість населення»), мають застосовуватися відповідні положення Європейської соціальної хартії (переглянутої), у тому числі щодо забезпечення охорони праці дитини та дотримання особливих вимог до організація дитячої праці.

Додатково, незважаючи на можливість набуття особами пенсійного віку (до 70 років) статусу безробітних, згадка про них відсутня в переліку тих, хто відноситься до зайнятого населення (Ст. 4).

3. П. 6 «державне регулювання зайнятості» (Стаття 1). Перш за все, бажано уникати в дефініціях термінів, які самі потребують визначення. Це стосується, зокрема, визначення терміну «державне регулювання зайнятості» із застосуванням поняття «державна політика у сфері зайнятості», яке в свою чергу потребує тлумачення. Крім того, термін «державне регулювання зайнятості» в подальшому тексті Закону не застосовується. Отже, постає питання щодо доцільності введення зазначеного терміну та щодо загальної якості закону, який визнає основні засади регулювання сфери зайнятості.

4. П. 9 «конкурентоспроможність працівника» (Стаття 1) – сукупність якостей особи, що характеризують її здатність працювати, рівень володіння знаннями, уміннями та навичками. Виходячи з даного визначення, посилення конкурентоспроможності робочої сили та окремих працівників, вочевидь, зводиться до заходів освітнього характеру, спрямованих на підвищення кваліфікації особи. Надана Законом дефініція конкурентоспроможності охоплює її суб’єктивний, особистісний аспект та не торкається таких об’єктивних складових, як вік, стан здоров’я, рівень доступності робочого місця, наявність сімейних зобов’язань тощо[10]. Всі ці обставини, однак, ураховані в Ст. 14 ч. 1 Закону, де міститься перелік категорій громадян, що мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню. Щодо цих категорій (згідно Ст. 18 ч. 3) у територіальних та місцевих програмах зайнятості населення визначаються основні показники ринку праці та заходи, спрямовані на забезпечення їх зайнятості.

Ч. 2 Ст. 14 містить положення щодо забезпечення квот для категорій громадян, які мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню, а ч. 3 тієї ж статті регулює порядок розрахунку роботодавцями квот для неконкурентоспроможних на ринку праці громадян з урахуванням чисельності вже працюючих осіб, які мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню[11]. Ст. 22 п. 10 відносить до завдань та функцій центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, його територіальних органів (Ст. 22) додаткове сприяння у працевлаштуванні громадян, які неконкурентоспроможні на ринку праці.

Ч. 3 Ст.15 («Принципи та мета, основні напрями державної політики у сфері зайнятості населення»), вводить ще одну категорію – громадяни, які недостатньо конкурентоспроможні на ринку праці – та визначає, що основними напрямами державної політики у сфері зайнятості населення є, зокрема: п. 15 – здійснення заходів, що сприяють зайнятості громадян, які недостатньо конкурентоспроможні на ринку праці (частина перша статті 14 цього Закону); п. 16 – заохочення роботодавців, які зберігають діючі та створюють нові робочі місця, насамперед, для громадян, які недостатньо конкурентоспроможні на ринку праці (частина перша статті 14 цього Закону).

Можливо, терміни «громадяни, які недостатньо конкурентоспроможні на ринку праці» та «категорії громадян, що мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню» є тотожними. Однак і дефініція конкурентоспроможності (п. 9 Ст. 1), і недостатньо вивірені формулювання пп. 15 і 16 Ст. 15 дозволяють двоїсте (що неприпустимо) трактування названих термінів, а це ускладнює реалізацію Закону (до того ж «недостатня конкурентоспроможність» є оціночною категорією і потребує додаткового роз’яснення). Зокрема, Ст. 16 «Реалізація державної політики у сфері зайнятості населення» взагалі не містить положень щодо напрямів просування державою інтересів категорій, що мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню, але Ст. 26[12] визначає механізми стимулювання зайнятості недостатньо конкурентоспроможних громадян.

Фактично, Закон України «Про зайнятість населення» вводить декілька груп категорій осіб, яким держава має приділяти спеціальну увагу: громадяни, що мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню, громадяни, які недостатньо конкурентоспроможні на ринку праці та громадян, які неконкурентоспроможні на ринку праці. Спираючись на визначення конкурентоспроможності, закріплене п. 9 Ст. 1, можна зробити висновок, що неконкурентоспроможним працівником є особа, яка не здатна працювати, не має належного рівня володіння певними знаннями, уміннями та навичками. Виникає питання: навіщо держава запроваджує механізми сприяння у працевлаштуванні таких працівників? Чи дійсно це є метою державної політики у сфері зайнятості?

Отже, зазначена термінологічна неузгодженість має бути виправлена, оскільки в нинішньому вигляді Закон не сприяє покращенню ситуації на ринку праці України та насиченню його кваліфікованими спеціалістами.

5. П. 10 «молодий працівник» (Стаття 1). Закон України «Про зайнятість населення» вводить термін «молодий працівник»[13] замість поняття «молодий спеціаліст»; таке рішення було прийнято в ході підготовки Закону до другого читання через те, що «…молодий спеціаліст – це вузьке поняття, до якого належать молоді люди тільки з вищою освітою».

Відмова від поняття «молодий спеціаліст» через те, що воно є нібито вузьким, видається штучною. Законодавець охопив терміном «молодий працівник» випускників професійно-технічного або вищого навчального закладу, випустивши з уваги той факт, що професійно-технічна освіта здобувається громадянами України не тільки в державних і комунальних ПТНЗ, а й у державних та комунальних акредитованих вищих професійно-технічних навчальних училищах та центрах професійної освіти. Останні ж не лише входять до системи ПТО, а й відповідно до Ст. 24 та Ст. 25 Закону України «Про вищу освіту»[14], є ВНЗ першого чи другого рівня акредитації. Отже, протиставлення вищої та професійно-технічної освіти є некоректним.

Крім того, Ст. 8 ЗУ «Про вищу освіту» визначає такий освітньо-кваліфікаційний рівень, як молодший спеціаліст[15] (неповна вища освіта особи), і його статус, здається, не врегульований повною мірою терміном «молодий працівник» – принаймні, коли йдеться про особу, яка припинила навчання у ВНЗ І-IV рівня акредитація, не закінчивши його, але здобувши певний обсяг спеціальних умінь та знань, достатніх для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності на первинних посадах.

Відмова від терміну «молодий спеціаліст» на користь поняття «молодий працівник» не узгоджується з Кодексом Законів про працю (Ст. 197), який визначає, що молодими спеціалістами є випускники державних навчальних закладів, потреба в яких раніше була заявлена підприємствами, установами, організаціями, яким надається робота за фахом на період не менше трьох років у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Отже, згідно КЗпП поняття «молодий спеціаліст» не означає осіб із вищою освітою (і тому незрозумілим є відхилення поправки щодо збереження усталеного терміну без внесення відповідних змін до КЗпП України).

Крім того, тлумачення поняття «молодий працівник», закріплене Законом, втратило зв’язок між потребою роботодавців у фахівцях певної кваліфікації та характером освіти, здобутої особою (на відміну від КЗпП, де такий зв’язок є кваліфікуючою ознакою молодого спеціаліста). Таким чином, навіть на рівні визначення базових понять Закон консервує ситуацію, коли попит роботодавців на певні професії залишається відірваним від пропозиції з боку випускників.

Ст. 197 КЗпП України містить також дефініцію поняття працездатна молодь – громадяни України віком від 15 до 28 років після закінчення або припинення навчання у загальноосвітніх, професійних навчально-виховних і вищих навчальних закладах, завершення професійної підготовки і перепідготовки, а також після звільнення зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби, яким надається перше робоче місце на строк не менше двох років. Закон України «Про зайнятість населення» визначає молодого працівника як громадянина України віком до 35 років, тобто не фіксує нижню межу вступу особи до ринку праці, а також не містить згадки щодо її працездатності. Згідно ж Ст. 1 Закону «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні»[16], молодь, молоді громадяни – це громадяни України віком від 14 до 35 років[17]. Таким чином, молодим працівником слід вважати особу з 14 до 35 років, а це не узгоджується із п. 13 та п. 16 Ст. 1 Закону «Про зайнятість населення».

Ст. 14 п. 4 Закону визначає, що до числа категорій громадян, які мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню, належить молодь, яка закінчила або припинила навчання у загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладах, звільнилася із строкової військової або альтернативної (невійськової) служби (протягом шести місяців після закінчення або припинення навчання чи служби) і яка вперше приймається на роботу. Наведене визначення є ширшим за категорію «молодий працівник», але незрозуміло, як вони співвідносяться одне з одним з точки зору сприяння молодіжної зайнятості[18]. Необхідність введення категорії «молодий працівник» викликає сумнів, оскільки заходи додаткової підтримки поширюються на значно ширше коло молоді, ніж це визначено у п. 10 Ст. 1 Закону.

В Законі України «Про зайнятість населення» відсутнє визначення терміну «перше робоче місце», хоча в тексті він згадується (Ст. 24 п.4 у переліку заходів щодо сприяння зайнятості населення; Ст. 26 п. 1 щодо компенсації роботодавцям). Дефініція даного поняття міститься у Ст. 1 Закону «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні»[19], і саме її відтворює п. 4 Ст. 14 Закону «Про зайнятість населення». Таким чином доцільно в текст Закону ввести термін «перше робоче місце», який узгоджувався б як з іншими законодавчими актами, так і з положеннями статей самого Закону України «Про зайнятість населення».

Наведені вище розбіжності та неузгодженості створюють значні ускладнення для змінення (розробки) підзаконних актів на виконання Закону та, фактично, закладають підґрунтя для його неефективного застосування.


ІІ. Проблеми, пов’язані з реалізацією норм окремих статей ЗАКОНУ УКРАЇНИ «Про зайнятість населення»

1. Ст. 4 «Зайняте населення» Закону відносить, крім інших, до зайнятого населення одного з непрацюючих працездатних батьків (усиновителів, опікунів, піклувальників), які фактично здійснюють догляд за дитиною-інвалідом, інвалідом І групи або за престарілою особою, яка за висновком медичного закладу потребує постійного стороннього догляду або досягла 80-річного віку, та отримують допомогу, компенсацію та / або надбавку відповідно до законодавства. Віднесення осіб, що доглядають тих, хто не може зробити цього самостійно, до зайнятого населення потребує доведення розміру виплат, які вони отримують, до рівня розміру мінімальної заробітної плати, визначеної законодавством про державний бюджет (нинішній розмір виплат[20] не може вважатися достатнім для визнання цих осіб зайнятими). Водночас, до зайнятого населення не віднесені батьки (або особи, що їх замінюють), які знаходяться у відпустці з догляду за дитиною до досягнення нею трьох років, що погіршує рівень соціального захисту таких осіб, зокрема, в частині визначення рівня пенсійного забезпечення. Отже, слід врегулювати питання забезпечення права всіх вказаних вище осіб на пенсію належного рівня при досягненні визначеного законодавством віку.

Ст. 4 відносить до зайнятого населення членів особистих селянських господарств, повторюючи аналогічну норму чинного Закону «Про зайнятість населення», яка з’явилася в ньому після набуття чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо зменшення впливу світової фінансової кризи на сферу зайнятості населення» № 799-VI від 25.12.2008. Зазначена норма перемістила значну частину сільського населення до категорії занятих, нібито знизивши рівень безробіття (замість запровадження конкретних механізмів сприяння у виході на відкритий ринок праці відбулося маніпулювання показниками зайнятості). Новий Закон України «Про зайнятість населення», на жаль, продовжує цю політику.

Особисте селянське господарство (ОСГ) – це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму[21]. Діяльність, пов’язана з веденням особистого селянського господарства, не відноситься до підприємницької діяльності, а приналежність членів ОСГ до зайнятого населення фіксується тоді, коли робота в ОСГ для них є основною[22] і розрахунковий місячний дохід на одного члена дорівнює або перевищує розмір мінімальної заробітної плати. Порядок визначення розрахункового місячного доходу на одного члена особистого селянського господарства встановлював КМУ, але відповідна Постанова[23] втратила чинність у березні 2009 року.

Можна визначити два типи ОСГ:

ОСГ, в яких задоволення особистих потреб відбувається шляхом виробництва, переробки і споживання власної сільськогосподарської продукції;

ОСГ, які реалізують надлишки продукції та надають послуги, використовуючи майно господарства (у т.ч. у сфері сільського зеленого туризму).

Члени ОСГ першого типу в значній кількості випадків не можуть вважатися зайнятими, адже в багатьох регіонах України розміри земельної ділянки на одного члена ОСГ не дають реальної можливості забезпечити їх фактичну зайнятість та отримати доходи від ведення господарства, достатні для нормальної життєдіяльності. Окрему проблему становить чинний порядок обліку діяльності ОСГ, зокрема в частині набуття або втрати членства в ньому. Це не дозволяє багатьом селянам, які реально потребують допомоги на випадок безробіття, звертатися до державної служби зайнятості та отримувати соціальні послуги. Тим не менш, Закон України «Про зайнятість населення» від 05.07.2012 р. залишає відкритим питання соціальних гарантій для членів ОСГ щодо захисту на випадок безробіття, консервуючи наявну ситуацію.

П. 3 ч. 2 Ст. 15 зазначає, що метою державної політики у сфері зайнятості є, зокрема, сприяння зайнятості населення у сільській місцевості, але конкретні механізми та напрями не наводяться. Незрозуміло, що саме мається на увазі: йдеться чи то про працевлаштування селян до відмінних від ОСГ господарських форм, чи то про залучення сторонніх працівників до роботи на селі.

Виникає питання і щодо співвіднесення положення про зайнятість сільського населення з іншими нормами, які регулюють соціальний захист безробітного та малозабезпеченого населення, визначення рівня доходів особи та сім’ї, та їх врахування при нарахуванні державних дотацій, субсидій та пільг.

Норма щодо зайнятості сільського населення, закріплена у Ст. 4, має також логічну суперечність із положеннями Ст. 28 (щодо залучення молодих працівників до роботи в селах і селищах). Цілком підтримуючи прагнення покращити ситуацію у сфері молодіжної зайнятості, тим не менш слід акцентувати увагу на наступних проблемах. Якщо на сільських підприємствах, в установах і організаціях немає робочих місць, і тому особа-член ОСГ вважається зайнятою, то звідки робочі місця візьмуться для молодих працівників (тобто норма Ст. 28 стає «мертвою»)? Якщо ж робота є (але, наприклад, кваліфікація селян не повністю задовольняє роботодавців, або селяни не відносяться до категорії молодих працівників), то чи не логічніше заохочувати до перенавчання та отримання роботи також і тих людей, хто вже проживає у селі (адже зараз вони знаходяться у менш сприятливому становищі порівняно навіть із молодими працівниками)? За відсутності таких заходів можна прогнозувати посилення соціальної напруженості на селі; зокрема, у стосунках між «корінними» селянами та новоприбулими спеціалістами.

Отже, текст Закону «Про зайнятість населення» свідчить про відсутність стратегії розвитку сільських територій та забезпечення зайнятості на селі.

2. Ст. 16 п. 8 у переліку напрямів державної політики у сфері зайнятості населення містить створення умов для підвищення мобільності робочої сили (яка, фактично, пов’язана з трудовою міграцію, перш за все внутрішньою). Одночасно в числі завдань і функцій центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, його територіальних органів (Ст. 22 п. 15) визначена участь у здійсненні міжнародного співробітництва для розв’язання проблем соціального захисту громадян від безробіття та трудової міграції – переміщення особи, пов’язане з перетинанням державного кордону або меж адміністративно-територіальної одиниці з метою виконання або пошуку роботи (Ст. 1 п. 23). Отже, виникає питання узгодженості державної політики, спрямованої на підвищення мобільності робочої сили, та завдань, покладених на державні органи, які цю політику мають запроваджувати (зокрема, захищаючи працівників від трудової міграції).

Додатково, п. 15 Ст. 22 – це єдина згадка про трудову міграцію поза межами назви «орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції». Таким чином, текст Закону наочно свідчить про відсутність цілісної стратегії регулювання трудової міграції українських працівників.

3. Ст.17 визначає перелік органів, що забезпечують формування та реалізацію державної політики у сфері зайнятості населення, і до нього не входить головний орган у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної політики економічного і соціального розвитку – Мінекономрозвитку України. Основними завданнями Мінекономрозвитку України є, зокрема: формування та забезпечення реалізації державної політики економічного і соціального розвитку, політики у сфері державно-приватного партнерства та статистики. Саме цей орган визначає економічні засади демографічного і соціального розвитку, розробляє прогнози чисельності населення України за статевовіковою структурою, аналізує стан конкурентоспроможності національної економіки і розробляє заходи щодо її підвищення; забезпечує формування державної політики у сфері статистики. Насамкінець, Мінекономрозвитку формує та здійснює державну політику у сфері державного замовлення на підготовку фахівців, наукових, науково-педагогічних та робітничих кадрів, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів (післядипломна освіта) для державних потреб, здійснює координацію робіт державних замовників щодо його розміщення та виконання.

Таким чином, ціла низка функцій Мінекономрозвитку передбачає його активне залучення до регулювання зайнятості, розвитку продуктивних сил і ринку праці в Україні, але Закон не містить відповідних положень. Мінекономрозвитку залишається осторонь процесів підвищення якості збору статистики зайнятості та реалізації політики у сфері державного замовлення на підготовку фахівців. Більш того, з остаточного тексту вилучено положення про те, що методика та порядок визначення показника створення нових робочих місць встановлюється Мінекономрозвитку («Сприяння зайнятості населення під час реалізації державних цільових програм, якими передбачено створення нових робочих місць, та інфраструктурних проектів»: Ст. 24 проекту Закону та Ст. 25 Закону).

Отже, Мінекономрозвитку замість того, щоб стати партнером у формуванні та реалізації державної політики щодо зайнятості населення, взагалі усунулося з цієї сфери. Політика зайнятості продовжує залишатися відірваною від загальної стратегії макроекономічного розвитку держави. Реальної взаємодії у сфері створення нових робочих місць та підвищення рівня зайнятості між Мінекономрозвитку та Мінсоцполітики не передбачається, що ставить під сумнів реальність втілення завдань Закону.

4. Ст. 21 вводить новий суб’єкт регулювання ринку праці в Україні – центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, який має замінити собою Державну службу зайнятості. Зазначений орган виконавчої влади спрямовується і координується Міністром – керівником центрального органу виконавчої влади у сфері соціальної політики. Але, на жаль, такого органу не існує: Мінсоцполітики України за положенням є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної політики у сферах зайнятості населення та трудової міграції, трудових відносин, соціального захисту населення, з питань сім’ї та дітей, а також захисту прав депортованих за національною ознакою осіб, які повернулися в Україну.

Отже, підвідомчість «новоствореного» центрального органу влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції», наразі є незрозумілою. Крім того, в Законі не визначені та чітко не розмежовані завдання і повноваження органів, що забезпечують формування та реалізацію державної політики у сфері зайнятості, зокрема Кабміну та окремих центральних органів виконавчої влади, перш за все, з питань фінансів та економічного розвитку; місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Наостанок слід назвати ще одну проблемну норму, яка значно обмежує можливості надання послуг у сфері зайнятості. Ч.4 Ст. 21 визначає, що територіальні органи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, надають послуги (відповідно до покладених на них завдань) на безоплатній основі.

Ст. 7 Закону України «Про соціальні послуги» визначає, що безоплатні послуги надаються обмеженому переліку категорій громадян у складних життєвих обставинах, до якого ввійшли безробітні, зареєстровані в державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу. Всі інші категорії мають право отримувати платні соціальні послуги, тобто всі, крім зареєстрованих безробітних, клієнти територіальних органів з питань зайнятості можуть отримувати послуги на платній основі, а це, згідно ч. 4 Ст. 21 неможливо. Таким чином, відповідні територіальні органи втрачають змогу обслуговувати осіб, які не є безробітними (наприклад, роботодавців), адже їм дозволено надавати лише безоплатні послуги. Отже, користь від діяльності зазначених державних структур значно знизиться.

5. Ст. 24 унормовує заходи щодо сприяння зайнятості населення, зокрема, вводячи такі новації, як стажування на підприємствах, в установах та організаціях молоді, яка навчається (Ст. 24 ч. 2 п.4; зміст розкрито в Ст. 29), та компенсація 50 % або 100 % суми нарахованого єдиного внеску (ч. 3 Ст. 24, Ст. 26, Ст. 27) за умов створення нових робочих місць та/або працевлаштування певних категорій осіб, які потребують додаткового сприяння у виході на відкритий ринок праці. Передбачається, що механізм компенсації (який замінив інститут дотацій на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних) стимулюватиме роботодавців до створення нових робочих місць та працевлаштування на них молоді.

Втім, доцільність такої заміни видається сумнівною саме з точки зору ефективності стимулювання роботодавців. На сьогоднішній день вартість створення нового робочого місця значно перевищує ті виплати[24] та податкові пільги, якими держава намагається підтримати відповідну ініціативу роботодавців, і тому навіть ретельно виписаний механізм дотацій працює недостатньо ефективно. Компенсаційні виплати фактичних витрат у розмірі єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування є суттєво меншими за дотації[25], отже, немає підстав вважати, що вони стануть кращим стимулом, ніж дотації. Фактично, відмова від дотацій є способом економії коштів державного бюджету та Фонду соціального страхування на випадок безробіття.

Слід зазначити і внутрішню неузгодженість окремих положень ч. 3 Ст. 24. Так, в першому абзаці визначено, що роботодавцю при виконанні ним певних умов щомісяця за рахунок коштів Державного бюджету України, передбачених у бюджеті Пенсійного фонду України, компенсуються фактичні витрати у розмірі 50 % суми нарахованого ЄСВ за відповідну особу за місяць, за який він сплачений. А в третьому абзаці того ж пункту зазначається, що порядок надання роботодавцю права на зменшення розміру ЄСВ на загальнообов’язкове державне соціальне страхування та зарахування, затверджується Кабінетом Міністрів України. Однак останнє не узгоджується з нормами базових законів у сфері соціального страхування та з принципами загальнообов’язкового державного пенсійного страхування (рівноправність застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов’язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування). Отже, у нинішньому вигляді абзац третій фактично дозволяє погіршити положення працівників, обмежуючи їх право на соціальний захист, передбачене Ст. 46 Конституції України, що є неприйнятним.

Немає розробленого механізму безпосереднього здійснення компенсацій, який, як вбачається, за своїм духом небезпечно нагадує механізм повернення ПДВ, що вважається одним із найбільш вразливих до застосування як різного роду тіньових схем, а також стає способом тиску на підприємців з боку фіскальних органів.

6. Згідно Ст. 29 «Розширення можливостей для підвищення конкурентоспроможності молоді», студенти вищих та учні професійно-технічних навчальних закладів, що здобули професію (кваліфікацію) за освітньо-кваліфікаційним рівнем «кваліфікований робітник», «молодший спеціаліст», «бакалавр», «спеціаліст» та продовжують навчатися на наступному освітньо-кваліфікаційному рівні, мають право проходити стажування за професією (спеціальністю), за якою здобувається освіта, на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, на умовах, визначених договором про стажування у вільний від навчання час.

Незрозуміло, чому зазначена норма не поширюється на осіб, які здобули освітньо-кваліфікаційний рівень «магістр» та на тих, хто здобув нижчий ОКР, але припинив подальше навчання. Видається штучним поширення норми щодо стажування лише на вихованців та студентів ПТНЗ і ВНЗ; у такому контексті стажування, фактично, являє собою різновид виробничої практики.

В законі не прописано, яким чином стажування сприятиме саме працевлаштуванню молодої особи, адже під вивіскою стажування можуть створюватися тимчасові неоплачувані робочі місця (роботодавець, наймаючи людину нібито «для стажування», отримує можливість не сплачувати заробітну плату). Як свідчить досвід Казахстану, відсутність чітких механізмів захисту стажерів відкриває шлях зловживанням з боку роботодавців. Непоодинокими є випадки, коли випускники ВНЗ в якості стажерів працюють протягом встановленого законодавством строку без оплати праці, після чого опиняються «за бортом» підприємства, установи чи організації через відсутність зв’язку між працевлаштуванням і проходженням стажування.

Слід чітко вписати механізм проходження стажування, яке, само по собі, є ефективним способом підвищення кваліфікації особи та її затребуваності на ринку праці.

Ст. 29 визначає також, що запис про проходження стажування роботодавець вносить до трудової книжки». Втім таке положення суперечить статті 48 КЗпП України, відповідно до якої трудова книжка є основним документом про трудову діяльність, що ведеться на працівника, який працює на підприємстві, в установі, організації та підлягає загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню. Отже, внесення відповідного запису до трудової книжки передбачає участь особи, яка стажується, в системі соцстраху, тобто, щонайменше, розробки спеціального механізму забезпечення соціального страхування для стажерів.

7. Ст. 30 розкриває сутність державної політики щодо розширення можливостей для підвищення конкурентоспроможності громадян, старших 45 років шляхом надання ваучера для перепідготовки, спеціалізації, підвищення кваліфікації за професіями та спеціальностями для пріоритетних видів економічної діяльності. Сама по собі зазначена норма є прогресивною і знаходиться у руслі європейських підходів, проте її втілення свідчить про відсутність цілісної стратегії підтримки зайнятості людей старшого віку.

Так, вартість ваучера встановлюється в межах вартості навчання, але не може перевищувати десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом. Оплата ваучера здійснюється за рахунок коштів Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, виходячи з його фінансових можливостей. В умовах, коли розпорядження коштами Фонду передано центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, це створює небезпеку постійного недофінансування оплати ваучерів, тобто обмеження доступності послуг навчання для осіб, старших за 45 років.

Вартість ваучера свідчить про те, що основна частина професій і спеціальностей, за якими здійснюватиметься перенавчання, належить до робітничих (навчання у ВНЗ ІІІ-IV рівнів акредитації коштує дорожче). Це, в значній частині випадків, означає не підвищення, а, навпаки, зниження кваліфікації працівників, старших за 45 років (зокрема, тих, що мають вищу освіту, але потребують перенавчання за іншим фахом). Запропонований механізм потенційно сприятиме витісненню працівників, старших за 45 років, з сектору висококваліфікованої (і, відповідно, високооплачуваної) праці до менш привабливих секторів та загострить наявні тенденції щодо дискримінації на ринку праці за ознакою віку. Додатковим наслідком такої сегрегації стане погіршення умов соціального захисту та, зокрема, пенсійного забезпечення зазначеної категорії.

Незрозумілим є встановлення як межі в 45 років, так і обов’язкового 15-річного страхового стажу для отримання ваучеру. Очевидно, що найбільш вразливими з точки зору виходу на відкритий ринок праці є особи старшого віку з недостатнім страховим (та, подекуди, й трудовим стажем). Саме вони, в першу чергу, потребують додаткової підтримки держави щодо працевлаштування; інакше вони продовжать пасивно отримувати різноманітні соціальні допомоги з держбюджету (а не сплачувати до нього).

Ч. 3 Ст. 30 Закону визначає, що порядок видачі ваучерів та перелік професій, спеціальностей і напрямів підвищення кваліфікації, для навчання за якими може бути виданий ваучер, затверджуються Кабінетом Міністрів України. Проте Закон не містить жодної згадки щодо порядку та відповідального органу у сфері: 1) визначення (ліцензування) закладів, які надаватимуть послуги з перенавчання та сертифікації працівників; 2) забезпечення процесу сертифікації працівників (підтвердження навичок, отриманих неформально); 3) здійснення розрахунків між відповідними закладами освіти та Фондом соціального страхування на випадок безробіття; 4) здійснення контролю за цільовим використанням ваучерів. Відсутність зазначених положень не дає підстав для ретельної розробки відповідної нормативної бази, що відкриває потенційні можливості для зловживань у сфері надання та використання ваучерів.

Відсутність державного прогнозування щодо перспективних професій і спеціальностей також створює всі підстави для неефективного використання коштів у сфері надання ваучерів для навчання. Отже, економії коштів, яка б мала бути досягнута через відмову від механізму дотацій, не відбудеться; навпаки, можна передбачити значне збільшення видатків Фонду соцстрахування на випадок безробіття, витрачання яких буде слабо контрольованими та матиме низький КПД.

8. Ст. 47 стосується надання допомоги по частковому безробіттю. Умови та порядок надання державної допомоги по частковому безробіттю визначені статтями 24-26 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»[26]. Введення в дію цих статей було запропоновано в 2008 р. Конфедерацією роботодавців України у якості одного з тимчасових заходів на підтримку підприємств, які визнані такими, що перебувають у кризовому стані, задля збереження робочих місць, зменшення навантаження на роботодавця та відновлення обсягів виробництва[27]. Статті втратили чинність 01.01.2010 р.[28], адже вони були введені в дію на підтримку роботодавців у період кризи. Закон «Про зайнятість населення» пропонує ввести допомогу по частковому безробіттю на постійній основі, що може сприяти погіршенню становища працівників та фактичному зниженню розміру соціальних гарантій, адже відкриваються можливості для зловживань з боку недоброчесних роботодавців у частині визначення обсягів зайнятості працівників (а отже, і розмірів заробітної плати).

9. Ст. 52 Закону встановлює фактичну монополію профспілок та роботодавців щодо здійснення громадського контролю у сфері зайнятості. Таке обмеження невиправдано усуває інші авторитетні громадські утворення від дієвого нагляду за дотриманням прав різних категорій працівників.

10. Стаття 53 встановлює відповідальність за порушення законодавства про зайнятість населення, але не містить положень щодо порядку накладення санкцій, строків притягнення до відповідальності, порядку оскаржень рішень про накладення стягнень тощо[29]. Ч. 9 Ст. 53 встановлює, що штрафи, накладення яких передбачено цією статтею, не належать до адміністративно-господарських санкцій, визначених Господарським кодексом України, а це порушує цілісність системи видів юридичної відповідальності, встановлену законами. Зокрема, уможливлюється застосування санкцій без обмеження строків, встановлених ГКУ та іншими законами України.

11. П. 3 Розділу ХІ Закону («Прикінцеві положення») передбачає застосування нормативно-правових актів у частині, що не суперечить Закону. Це не узгоджується з вимогами Cт. 19 Конституції України: здійснення повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами регулюється виключно Конституцією та законами України. Крім того, зазначений пункт не враховує правової позиції Конституційного Суду України, оскільки не містить достатніх і завершених правових механізмів реалізації положень, як того вимагає принцип правової держави[30].

ІІІ. Висновки

1. Об’єктивна потреба у гармонізації наявного масиву нормативно-правових документів у сфері зайнятості, соціального діалогу, соціальної політики, податків та регулювання економічного розвитку держави залишається не задоволеною. Сфера зайнятості потребує змінення підходів до її регулювання, і перш, ніж вносити концептуальні зміни до законодавства щодо ринку праці, необхідно чітко визначити стратегічні цілі й завдання, які постають перед державою у сучасних соціально-демографічних умовах, та з урахуванням пріоритетів економічного розвитку в контексті підвищення якості продуктивних сил. За відсутності ж цілісної стратегії зайнятості будь-які заходи (в тому числі, окремі законодавчі ініціативи) є паліативними та не приведуть до бажаного результату. Внесенню змін до законодавства щодо зайнятості населення має передувати розробка цілісної стратегії розвитку ринку праці в Україні, узгодженої з інвестиційною, промисловою, податковою, демографічною та соціальною політикою.

Необхідними є також гармонізація національного законодавства у сфері зайнятості з ратифікованими міжнародно-правовими документами та балансування інтересів усіх сторін соціального діалогу з особливим акцентом на безумовному забезпеченні інтересів та дотриманні трудових прав працівників.

2. На сучасному етапі вбачається доцільним внесення змін до проаналізованих вище статей Закону України «Про зайнятість населення» від 05.07.2012 р. № 5067-VI до набуття ним чинності, а також узгодження його з Законом України «Про соціальні послуги», КЗпП, Господарським кодексом України, Законами «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» іншими законами та підзаконними актами, які регулюють сферу зайнятості, соціального страхування та соціального забезпечення. Це дозволить підвищити дієвість механізмів практичної реалізації Закону України «Про зайнятість населення».



Відділ соціальної політики
(О. Кочемировська, Д. Семенова)


[1] Згідно ст. 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівнику за виконану ним роботу. Фактично, заробітна плата – це така винагорода, розмір якої визначається за наперед встановленими нормами і розцінками, а також яка має гарантований характер (згідно, зокрема, Ст. 43 Конституції України).

[2] Трудове право України: Підручник / За ред. Н. Б. Болотіної, Г. І. Чанишевої. — С. 298.

[3] Колективним договором, як виняток, може бути передбачено часткову виплату заробітної плати натурою (за цінами не вище собівартості) у розмірі, що не перевищує 30 відсотків нарахованої за місяць, у тих галузях або за тими професіями, де така виплата, еквівалентна за вартістю оплаті праці у грошовому виразі, є звичайною або бажаною для працівників, крім товарів, перелік яких встановлюється Постановою Кабінету Міністрів України «Про перелік товарів, не дозволених для виплати заробітної плати натурою» від 3 квітня 1993 р. № 244 (якою натуральна форма оплати праці, фактично, звужується до розрахунків агропідприємств із сільськими працівниками).

[4] На думку фахівців Головного науково-експертного управління Верховної Ради України, ключовою ознакою поняття зайнятості як об’єкту регулювання у його системному зв’язку з поняттям «безробіття» має бути саме встановлення відповідного розміру регулярного доходу особи.

[5] Єдине визначення поняття «працездатна особа» міститься у Ст. 1 ЗУ «Про прожитковий мінімум» № 966‑XIV від 15.07.1999 р [Електронний документ] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/966-14

[6] До того ж, вбачається більш коректним застосування терміну «безробітна особа», який не містить вказівок на стать особи, яка вимушено не працює.

[7] Закон України «Про прожитковий мінімум» № 966-XIV від 15.07.1999 р. [Електронний документ] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/966-14

[8] До осіб працездатного віку до 2012р. віднесені жінки у віці 15–54 років та чоловіки віком 15–59 років. У зв’язку з впровадженням закону про пенсійну реформу до населення працездатного віку, починаючи з 2012р., включено жінок віком 55 років (http://www.gorstat.kiev.ua/p.php3?c=523&lang=1)

[9] Відповідно до п. 3 Розділу ХІ «Прикінцеві положення» ЗУ «Про зайнятість населення» до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

[10] Якщо об’єктивні, незалежні від особи чинники конкурентоспроможності охоплені поняттям «здатність працювати», то необхідним є додаткове роз’яснення цього терміну.

[11] Роботодавці самостійно розраховують квоту, зазначену в частині другій цієї статті, з урахуванням чисельності громадян, які на умовах повної зайнятості вже працюють на підприємствах, в установах та організаціях і належать до таких, що неконкурентоспроможні на ринку праці (крім інвалідів), та забезпечують їх працевлаштування самостійно. Роботодавці можуть звернутися за сприянням для працевлаштування даної категорії громадян до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції.

[12] Зауваження Головного науково-експертного управління ВРУ: «з назви статті 26 слідує, що у ній йдеться про стимулювання працевлаштування громадян, які недостатньо конкурентоспроможні на ринку праці. Разом з тим у частині першій передбачається, що порядок надання компенсації роботодавцям, які працевлаштували таких осіб, визначатиметься КМУ. На наш погляд, беручи до уваги соціальну важливість такої норми, доцільно було б відповідний порядок безпосередньо визначити законом».

[13] Молодий працівник – громадянин України віком до 35 років, випускник професійно-технічного або вищого навчального закладу, який у шестимісячний строк після закінчення навчання працевлаштувався самостійно або за направленням навчального закладу чи територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, та продовжує працювати протягом трьох років за кваліфікацією, яку він набув під час навчання, в тому числі незалежно від місця першого працевлаштування.

[14] Закон України «Про вищу освіту» від 17.01.2002 № 2984-III (ред. від 01.06.2012) // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2002, № 20, ст. 134. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2984-14/print1329900667168462

[15] Молодший спеціаліст - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула неповну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

[16] Закон України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» від 05.02.1993 № 2998-XII [Електронний документ]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2998-12/print1341314676142509

[17] Відповідно до п. 2 Ст. 1 «Про зайнятість населення» поняття «молодь» вживається у значенні, наведеному в Законі України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні»

[18] Ст. 28 визначає напрями державної підтримки молодих працівників, залучених до роботи в селах і селищах, (які, як вбачається, дозволять повернути молодь у село та наситити його потрібними фахівцями). В той же час, не зрозуміло, чому зазначені заходи не можуть бути поширені на категорії молоді, які не входять до категорії молодих працівників, але названі в п. 4 Ст. 14 Закону.

[19] Перше робоче місце – місце роботи молодих громадян після закінчення будь-якого навчального закладу або припинення навчання в ньому, завершення професійної підготовки і перепідготовки, а також після звільнення зі строкової військової служби або альтернативної (невійськової) служби.

[20] Надбавка на догляд за дитиною з інвалідністю складає на дитину: до 6 років – 50 % прожиткового мінімуму для дітей віком до 6 років; від 6 до 18 років – 50 % ПМ для дітей віком від 6 до 18 років.

[21] Ст. 1 ЗУ «Про особисте селянське господарство» від 15 травня 2003 року № 742-IV (зі змінами від 17.11.2005)

[22] Згідно Постанові Кабміну України від 25.02.2009 № 144, члени особистого селянського господарства, які протягом 12 місяців, що передували дню звернення до державної служби зайнятості, займалися лише веденням ОСГ чи одночасно



Додатково:

Концепція розвитку неперервної педагогічної освіти від МОНМС залишає без змін діючу систему

Країна виграє від подальшої європейської інтеграції
(Аналітична стаття президента НаУКМА на сайті University World News)