В українській освітній системі є Попелюшка — професійно-технічна освіта.

Навіть 1 вересня, коли мільйони українців святкували День знань, кілька професійно-технічних навчальних закладів (ПТНЗ) розпочали навчальний рік без електроенергії та води через борги перед постачальниками. Щоправда, таких закладів могла б бути не одна сотня, якби не героїчні зусилля їхніх керівників, котрі на колінах ублагали постачальників не відключати гуртожитки, їдальні, навчальні майстерні хоча б у святковий день. Тож вийшло як у казці: всі святкували, а Попелюшка залишилася в темряві серед бруду.

Зрозуміло, що відсутність коштів на утримання навчальних закладів, особливо тих, які фінансуються з Державного бюджету через Міністерство освіти і науки, молоді та спорту, — не новина. Не в кращому стані, скажімо, й вищі навчальні заклади, особливо периферійні, де питання оплати комунальних послуг дамокловим мечем постійно висить над їхніми керівниками. Але напередодні Першого вересня відключили саме заклади профтехосвіти, бо знали: високі гості з подарунками туди не поїдуть, діти олігархів і місцевих князьків у них не навчаються, а «путяги» (так у просторіччі часто називають професійно-технічні навчальні заклади) давно стали своєрідними ізгоями.

Нагадаємо, що за часів СРСР це була потужна й самодостатня галузь господарського комплексу держави, яка навчала, вдягала, годувала мільйони молодих людей, гарантуючи їм працевлаштування. Вона дуже швидко й адекватно реагувала на зміни у виробництві, його технічному забезпеченні та оснащенні. Зрозуміло, що як і в кожній великій суспільній системі, там було чимало проблем. Але в стані, в якому сьогодні перебувають заклади профтехосвіти, вони не були з кінця 40-х років минулого століття.

Перший крок до руйнації системи було зроблено далекого вже 1989 року. Тоді вона із самодостатньої та процвітаючої галузі економічного комплексу УРСР стала складовою системи народної освіти. І отут система повною мірою відчула свою меншовартість. Та це були лише «квіточки». «Ягідки» з’явилися на межі двох століть: розтаскування навчально-матеріальної бази професійно-технічної освіти, передача приміщень та майна ПТНЗ силовим і приватним структурам, ігнорування нагальних потреб галузі, насамперед у матеріально-технічному та навчально-методичному забезпеченні.

У результаті так званих реформ, освячених різними урядами, за 20 років незалежності з освітньої карти України зник кожен четвертий заклад профтехосвіти, а контингент учнів скоротився на 36%. Подібних темпів нищення не зазнала, на щастя, жодна інша освітня галузь України.

Як наслідок, за даними Держстату, кількість учнів профтехучилищ у нашій країні на кожні 10 тис. населення сьогодні ледь сягає 11%. Цей показник є чи не найменшим серед наших близьких і далеких європейських сусідів.

Намагаючись урятувати ситуацію, освітянські та фінансові вожді держави у 2010 році наполягли на переведенні частини професійно-технічних навчальних закладів на фінансування з місцевих бюджетів. Але реванш на рівні областей не вдався. Хіба що одні заклади для місцевої влади стали «ріднішими», а інші ще чужішими… Чужою за останні двадцять років профтехосвіта стала і для тих, хто споживає її продукцію, — роботодавців. Власники заводів, земель, корпорацій та асоціацій, за даними Держстату, на підготовку робітничих кадрів витрачають лише 193 грн. із розрахунку на одного учня, тоді як середня вартість такої підготовки у 2010 році становила 13037 грн. Але власників можна зрозуміти. Для чого їм витрачати кошти на підготовку фахівців у закладах, де 96% обладнання та навчальної техніки фізично й морально застаріло, 60% сільськогосподарської техніки вже відпрацювало свій ресурс, а про сучасні технології та матеріали не можна прочитати навіть у підручниках. Бо за державні кошти навчальні книжки для цієї системи востаннє (дані Національної академії педагогічних наук України) видавалися 2008 року. Натомість головна установа, яка відповідає за видання підручників, — Інститут інноваційних технологій і змісту освіти МОНМС, на своєму офіційному сайті, начебто насміхаючись, розмістив інформацію, згідно з якою в 2010—2011 роках за кошти закладів профтехосвіти та авторів було видано кілька десятків назв підручників і навчальних посібників загальним накладом… 6283 примірники. До речі, 18 назв (із 72) цих підручників та посібників видано накладом від одного до п’яти примірників… І це в державі, де на видання підручників щорічно витрачаються сотні мільйонів гривень бюджетних коштів.

Не менш промовистими є й цифри про рівень заробітної плати в цих закладах освіти, насамперед майстрів виробничого навчання. Вона є чи не найменшою в системі. Такі гроші кваліфікований муляр, плиточник чи інший фахівець може без особливих зусиль заробити на будівництві в доброго господаря за три-чотири дні, а не за місяць роботи із групою учнів. МОНмолодьспорту як досягнення подає інформацію про те, що вакансії майстрів виробничого навчання в цих закладах майже відсутні. Але ж не говориться про те, скільки тих, хто заповнив вакансії, є справжніми майстрами своєї справи і чого вони зможуть навчити своїх учнів.

Отже, навіть цей короткий аналіз дозволяє з упевненістю зробити висновок, що систему професійно-технічної освіти фактично знищено. Те, що від неї залишилося, не цікавить ні бізнес, ні в переважній більшості й тих, хто приходить навчатися в заклади профтехосвіти. Для багатьох із них навчання в ПТНЗ — це лише своєрідний варіант «пересиджування» між закінченням школи і реальним визначенням свого майбутнього або такий собі компенсатор соціальних проблем. На нашу думку, рівень руйнації в цій системі такий, що для її відновлення навіть 3,5 млрд. грн., про виділення яких у найближчі п’ять років не перестають розповідати казкарі з освітянського міністерства, не допоможуть. Мабуть, настав час, коли зміни в цій системі мають розглядатися не як пластична операція чи «тюнінгування» престарілої дами (що власне й робиться останні десять років), а як злам стереотипів і розбудова фактично нової системи забезпечення господарського комплексу держави кваліфікованими фахівцями.

Про які стереотипи йдеться? Назвемо лише два. Перший стереотип, який потрібно негайно зруйнувати, — це переконаність у тому, що підготовка робітничих кадрів повинна здійснюватися за рахунок бюджету. Дійсно, за даними Держстату, у 2010 році 90,5% загальних обсягів фінансування підготовки робітників у професійно-технічних навчальних закладах здійснювалося з державного бюджету. Але чи доцільна така практика? Відповідь на це запитання в багатьох країнах світу давно знайшли. Так, у Німеччині держава фінансує лише 30% вартості підготовки робітників. Решту — працедавці, профспілки і 10% — ті, хто навчається.

Світова практика підказує й інші варіанти розв’язання цієї проблеми. Але головним у цьому контексті є те, що бізнес та працедавці не можуть стояти осторонь системи підготовки робітничих кадрів. Хоча б для того, щоб вона позбулася насамперед школярства в організації навчального та виробничого процесів. Між іншим, це чи не найголовніший результат «шлюбу з примусу» із системою народної освіти.

Що ж до форм участі бізнесу в підготовці кадрів, то їх є чимало. Було б бажання в держави ці процеси належно стимулювати. І не шляхом ухвалення різних програм чи примусом до такої співпраці, а лише правовими та економічними методами. Можливо, тоді кількість безробітних громадян, зареєстрованих у службі зайнятості з дипломом про професійно-технічну освіту, отриманим за бюджетні кошти, якщо не зникне, то істотно скоротиться. Адже сьогодні їх налічується чималенько: третина від загальної кількості зареєстрованого незайнятого населення.

Ще один стереотип утвердився в системі профтехосвіти впродовж останніх років. Ідеться про її підпорядкованість Міністерству освіти. На нашу думку, настав час визнати, що штучне злиття систем народної та професійно-технічної освіти наприкінці 80-х років минулого століття було політичною, економічною та соціальною помилкою. Надто різні в цих систем цілі, методологія, філософія. Тому і взаємного «кохання» в них за тридцять років «шлюбу» так і не виникло. «Спільна дитина» — профільне навчання старшокласників на базі ПТНЗ — довго не прожила. Як, власне, й сама ідея такого навчання стала профанацією.

Навряд чи допоможе братанню й нова блеф-ідея щодо включення закладів профтехосвіти до складу освітніх округів, які презентуються сьогодні очільниками освітянського відомства як черговий «реформаторський» прорив. А профтехосвіта знову втратить. Насамперед приміщення. Більше в них забрати нічого. Хіба-що комбайни, трактори й верстати, які давно потрібно передати до музеїв.

Доречно сказати, що в багатьох пострадянських країнах ідею відмежувати профтехівську систему від міністерств освіти давно реалізували. Можливо, нашим урядовцям варто було б поїхати до Киргизстану й ознайомитися з роботою держагентства професійно-технічної освіти при уряді цієї країни. Або завітати до грузинського державного агентства профтехосвіти. А в Україні навіть працівників невеличкого департаменту професійно-технічної освіти МОНмолодьспорту виселили із центрального приміщення міністерства, образно кажучи, на задвірки. Звісно, Попелюшці не місце серед обраних…

Перелік стереотипів, що їх необхідно ламати в системі підготовки робітничих кадрів, можна продовжити. Важливо зрозуміти одну просту істину: ситуацію в цій галузі доведено до такого стану, що програмами, заходами, фінансовими ін’єкціями її не врятуєш. Без справжньої реформи, систему буде втрачено остаточно.

У цьому контексті не можна не згадати про формулу співвідношення кількості вчених, інженерів і кваліфікованих спеціалістів у головних галузях промисловості, яку розробив відомий російський учений та організатор освіти професор Г.Турмов. За його розрахунками, таке співвідношення становить 0,5—1—4—7. Тобто на одного інженера потрібні: «половинка» вченого, чотири спеціалісти з освітою, яка раніше називалася середньою технічною, та сім кваліфікованих робітників. Хоч як прикро це усвідомлювати, в Україні скоро можуть зникнути перші, є велика проблема з третіми, а про кваліфікованих робітників годі й говорити.
У казці, з якої ми почали, гарний кінець — принц знайшов Попелюшку, і вона стала принцесою.

Але де такого принца знайти українській системі профтехосвіти? І яким буде продовження історії системи, яка на початку жовтня відзначає не визнаний українською владою свій черговий день народження? Але… кому може бути цікавий день народження Попелюшки?


Ігор Лікарчук «Дзеркало тижня. Україна» №34, 28 вересня 2012