У травні міністр освіти і науки, молоді та спорту Дмитро Табачник оголосив, що державне замовлення у 2012 році є найбільшим за роки незалежності.

Щоправда, можливість перевірити це твердження з’явилася не відразу: постанову Кабінету міністрів про державне замовлення було оприлюднено аж у липні через офіційні видання. Що дало підстави міністру для такої заяви, залишається тільки гадати, адже, відповідно до згаданого документа, цього року, порівняно з 2010-м, зменшились і загальні витрати на підготовку та перепідготовку фахівців, і загальна кількість місць. Але варто розглянути ці питання детальніше.

Держзамовлення у розрізі: про кількість і якість

Д.Табачник заявив про збільшення, порівняно з минулим роком, держзамовлення на бакалаврат на 26,5%, на денну форму навчання — майже на 22%. Щоправда, при цьому міністр забув згадати про стрімке скорочення держзамовлення у 2011 році, зумовлене передусім різким зменшенням кількості випускників шкіл.

Загалом у 2012 році для підготовки бакалаврів виділено 127 тис. місць, із них 107 тис. — на денній формі навчання. Нижчими показники були лише минулого року — 105 і 89 тис. відповідно. Показників 2010 року так і не було досягнуто, не кажучи вже про вищі показники минулих років.

Держзамовлення в Україні скорочується вже не перший рік. Зважаючи на зменшення кількості випускників шкіл, у цьому є своя логіка. Навіть попри зменшення кількості місць державного замовлення, конкурс серед випускників шкіл став нижчим. Цього року кількість випускників, що претендували на одне місце державного замовлення, становила 2,39 людини, тоді як у 2007 році цей показник дорівнював 3,12, а в 2010 році — взагалі 1,96.

Якщо дивитися в розрізі напрямів підготовки, то примітним є зменшення державного замовлення на суспільні науки, право та бізнес (на 14%) і незначне збільшення на технічні спеціальності (на 0,6%) порівняно з 2010 роком. Найістотнішим, порівняно з позаминулим роком, було зростання за напрямом комп’ютерних наук — майже на 11%. Водночас насторожує зменшення кількості місць для фізико-математичних і природничих наук — на 6,6% порівняно з 2010 роком, а з 2007-го скорочення за цим напрямом становило майже 12%.

Які висновки можна зробити з цих даних? Безперечно, ні про яке «найбільше за часів незалежності» держзамовлення у 2012 році не йдеться. За останні шість років держзамовлення скорочується, проте повільнішими темпами, ніж кількість випускників шкіл. Добре це чи погано — залежить від оцінки того, які функції має виконувати вища освіта в суспільстві. Якщо розглядати освіту лише як товар (чи послугу, як модно нині говорити), то вочевидь у скроченні державного замовлення немає великої проблеми. Особливо зважаючи на те, що в Україні (і багатьох інших пострадянських країнах) співіснують бюджетна і контрактна форми навчання, тоді як у країнах Західної Європи абсолютна більшість студентів навчаються за рахунок держави.

В Україні всі, хто відповідає мінімальним вимогам до вступу, мають змогу опановувати фактично будь-яку спеціальність, заплативши за це певну суму. Наявність контрактної форми навчання суттєво змінює загальну картину розподілу майбутніх фахівців за напрямами підготовки. Так, згідно з даними Світового освітнього дайджесту ЮНЕСКО, у 2009 році 45% випускників українських ВНЗ отримали диплом за однією зі спеціальностей у галузі суспільних наук, права чи економіки, притому що за останні шість років частка місць держзамовлення за цим напрямом становила не більш як 26% від загальної кількості місць для кожного року.

Цього року вже з’явилися повідомлення про невиконання держзамовлення за інженерними, природознавчими, фізико-математичними та окремими технічними спеціальностями. Отже, намагання МОНМС збільшити кількість фахівців за цими напрямами не знаходять підтримки серед самих абітурієнтів. Причин цього декілька.

По-перше, вочевидь, ключову роль відіграє соціальна престижність тих чи інших професій. Всеохоплююча мода на юристів та економістів, яка, зокрема, підтримується поп-культурою, не може не позначатися на виборі професії підлітками, котрі зазвичай некритично сприймають накинуті телебаченням образи.

По-друге, важливою є можливість заробляти пристойні гроші після закінчення університету. Щоправда, достовірних даних, які б підтверджували низькі рівні зарплат саме у технарів, немає, проте знову ж таки спрацьовують соціальні стереотипи стосовно заможних юристів чи економістів.

По-третє, очевидно, що сьогоднішні вступники часто бояться технічних спеціальностей як складніших для опанування, особливо з огляду на зниження рівня математичної та фізичної освіти в школі та освітнього рівня загалом. Особливо складними ці програми підготовки здаються у порівнянні з гуманітарними та суспільними науками, котрі в Україні занадто часто потребують мінімальних зусиль із боку студентів і направду великою мірою перетворюються на «болтологію».

І наостанок, вочевидь, варто згадати ширшу проблему українського суспільства: активне пропагування збагачення будь-якою ціною не може не впливати на абітурієнтів, котрі в результаті дедалі рідше обирають майбутню професію з огляду на власні інтереси й уподобання.

Зважаючи на такий суспільний контекст, не варто очікувати, що збільшення частки держзамовлення буде достатньо, щоб мотивувати абітурієнтів вступати на ці програми підготовки. І вступна кампанія 2012 року підтверджує цей висновок. Якими будуть наслідки такої зміни настроїв серед молоді щодо бажаних спеціальностей, у загальних рисах можна описати вже зараз: без фахівців із технічних, фізико-математичних спеціальностей українська економіка незабаром буде неспроможна витягувати будь-які високотехнологічні галузі виробництва, і країна дедалі більше перетворюватиметься на постачальника сировини.

Сказане не означає, що варто зосередити всі зусилля лише на цих напрямах. Безперечно, фахові юристи й економісти, соціологи та політологи так само критично необхідні країні, особливо з огляду на нестабільність суспільно-політичної ситуації. І бажаючих опанувати ці спеціальності більш ніж достатньо. Щоправда, тут постає питання стосовно якості підготовки таких фахівців українською вищою школою, проблема того, наскільки університет і окремий викладач, кожен крок якого контролюється згори, спроможний навчити студентів критично мислити та оцінювати навколишню соціальну дійсність. Та це питання для окремої дискусії, котра виходить за межі аналізу держзамовлення.

Скільки готова платити держава за підготовку фахівця?

Яким насправді має бути державне замовлення? Безперечно, це питання потребує ширшого громадського обговорення. Адже йдеться не лише про можливість здобути освіту для певної кількості абітурієнтів. Важливим є також питання якості цієї освіти. Дискусії щодо того, як можна оцінити якість освіти, зараз у розпалі не тільки в Україні, а й у широкій міжнародній спільноті. Водночас деякі критерії є беззаперечними: вища освіта потребує серйозних фінансових вкладень, аби гарантувати певний рівень наукових досліджень та освітньої діяльності. Тому, аналізуючи держзамовлення, необхідно дивитися не лише на кількість місць, а й на те, як держава планує забезпечувати ці місця фінансово.

Відповідно до постанови Кабміну, цього року загалом на підготовку фахівців та науково-педагогічних кадрів виділено близько 19 млрд. грн. У 2011 році ця сума становила 17,2 млрд. грн., тобто на 10% менше. Проте варто зважати, що минулий рік був нетиповим, адже відбулося істотне скорочення державного замовлення через різке зменшення кількості випускників шкіл. Порівняння ж із 2010 роком (заплановані витрати — 19,7 млрд. грн.) демонструє скорочення витрат на держзамовлення на 3,5%, якщо дивитися на номінальні витрати. Проте, безперечно, 19 млрд. у 2010 році й сьогодні — це геть різні суми, й реальні витрати на держзамовлення скоротилися більш як на 3,5% порівняно з 2010 роком.

Щоправда, скорочення відбулося нерівномірно. Найбільше постраждали технікуми та інші заклади, що готують робітничі кадри. У 2010 році витрати на їх роботу становили 3,8 млрд. грн. У 2011 році відбулося шокуюче скорочення до 989 млн. грн., тобто тільки номінальні витрати скоротилися майже в чотири рази. Цього року дійсно відбулося незначне підвищення витрат — до 1,1 млрд. грн., проте воно навіть близько не компенсує минулорічне скорочення. Таким чином, тільки номінальні витрати на підготовку робітників за два роки скоротились у 3,4 разу! І при цьому міністр рапортує про збільшення кількості місць для навчання майбутніх робітників на 15%! Якщо зважити на те, що технікуми, порівняно з ВНЗ, мають значно менше можливостей заробити гроші на контрактниках, очевидним стає фактичне знищення системи підготовки робітничих кадрів у країні.

Витрати на підготовку фахівців і науково-педагогічних кадрів збільшилися на 9,6% порівняно з минулим роком і на 12,6% порівняно з 2010-м. Проте цей показник не враховує кількаразового збільшення витрат на комунальні послуги, знецінення викладацьких зарплат через інфляцію тощо.

Водночас варто подивитися на ширший контекст «покращення» у галузі вищої освіти за часів міністра Табачника. За даними Держкомстату, у 2008—2010 роках витрати на вищу освіту як частка ВВП стабільно зростали і становили 2,3% у 2010 році. У 2011-му ж цей показник скоротився до 1,9%. Та сама тенденція прослідковується, якщо аналізувати витрати на державне замовлення як частку ВВП чи частку від загальних запланованих витрат державного бюджету. Цього року заплановані витрати на держзамовлення становили рекордно низьку частку від загальних запланованих витрат держбюджету — 4,79%. Таким чином, попри гучні заяви про пріоритетність розвитку вищої освіти, держава направду не готова бодай підтримувати досягнуті у 2010 році показники фінансування цієї галузі.

Новий закон про держзамовлення — імітація державного контролю?

З жовтня минулого року уряд нарешті вирішив заопікуватися регулюванням держзамовлення і доручив Мінекономіки розробити законопроект, який вирішив би це питання. Надто очевидним для всіх було те, що чинна система є недієвою та неефективною.

Проект закону №10720 «Про формування та розміщення державного замовлення на підготовку фахівців, науково-педагогічних та робітничих кадрів, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів» було подано до Верховної Ради в червні. Цей документ, над яким Мінекономіки працювало вісім місяців, займає п’ять сторінок і направду більше схожий на жарт, ніж на результат серйозної законотворчої роботи. Фактично більшість тексту становить перелік додаткових документів, які буде прийнято після ухвалення закону. Так, відповідно до законопроекту, мають бути окремо прийняті порядок розміщення держзамовлення між ВНЗ, методологія складання середньострокових прогнозів держзамовлення, методика розрахунку середньої вартості підготовки одного кваліфікованого робітника, фахівця, аспіранта і докторанта.

Жодних базових принципів, якими керуватиметься Кабмін при розробці цих «вторинних» законодавчих актів, у проекті закону не прописано. Згадано, щоправда, про розподіл місць держзамовлення на конкурсних засадах, але конкурси бувають різні. Яким буде критерій конкурсу? Місця отримає той, хто запропонує підготувати одного фахівця найдешевше? Чи той, хто пропонуватиме якіснішу освіту? Але як тоді визначити поняття якості? Усі ці питання проект закону оминає, натомість описує марудну процедуру щорічного затвердження показників державного замовлення, котра фактично дублює існуючу схему. Про будь-які нові принципи фінансування вищої освіти в документі не йдеться. Навіщо потрібно ухвалювати такий закон — незрозуміло.

Про врахування міжнародного досвіду в розробці нових механізмів фінансування університетів годі й говорити. Фактично пропонується зберегти стару схему, коли начебто визначається середня вартість підготовки фахівців, попри всю примарність таких розрахунків. Досвід останніх 20 років функціонування вищої освіти показав, що «підготувати» хіміка (в сенсі — видати диплом про його підготовку) можна і без належних реактивів та в лабораторіях тридцятирічної давності. Проте чи такі фахівці потрібні країні?

Як інакше можна змінити цю систему? Вочевидь, якби університети мали більшу автономію, вони самі визначали б, скільки реально коштів потрібно для підготовки фахівця. Безперечно, це складніший процес, який потребує довіри та співпраці між міністерством та вищими навчальними закладами. Він також потребує прагнення самих університетів працювати за якісно новими принципами. Проте в умовах, коли МОНМС прагне все максимально контролювати, а ВНЗ намагаються дотримуватися навіть найбезглуздіших вимог, така довіра точно не створюється.

У країнах Західної Європи понад 80% фінансування університети отримують від держави. Безперечно, за ці гроші держава очікує підготовки фахівців із певних напрямів. Проте кількість місць із того чи іншого напряму є лише одним із багатьох критеріїв, які беруть до уваги, розраховуючи бюджети університетів. Понад те, держава визначає загальні потреби у фахівцях, а не конкретну кількість фахівців. Після цього в процесі перемовин між державою та університетом вирішується питання фінансування для окремих ВНЗ. Причому отримані кошти університет має право перерозподіляти.

В абсолютно парадоксальній українській реальності спроби тотального контролю за діяльністю ВНЗ призводять лише до того, що університети змушені викручуватися і робити вигляд, що серйозно сприймають МОНМС, а міністерство вдає, ніби щось контролює. Так, контроль є. Будь-хто, хто хоч день працював в університеті, підтвердить, що кількість звітів, котрі доводиться здавати, є до смішного великою. Проте чи є це справжнім контролем за ситуацією? Чи означає це, що у країні розвивається вища освіта? З’являються нові наукові розробки?

Цікаві дослідження, варті міжнародної уваги? Можливо, варто визнати, що спроби повного контролю провалилися і наразі конче необхідним є вибудовування нових принципів взаємодії між органами управління, з одного боку, та університетами — з іншого. І що ще важливіше — взаємодія між самими університетами має вийти на новий рівень, коли ключовою стане коректна, але жорстка взаємна наукова критика та обмін досвідом щодо підготовки студентів, а не дріб’язкова колотнеча за крихти державного бюджету чи за студентів-контрактників.

Навіть на прикладі формування ринку праці очевидно, що тотальний контроль є марним та недієвим. Хоч як міністерство намагалося б регулювати це питання, не надавши реальних матеріальних стимулів абітурієнтам та університетам, не варто сподіватися на те, що у країні раптом виховають нове покоління інженерів чи принципових суспільствознавців. Держава не може проконтролювати якість кожної дисертації, так само як і прорахувати вартість підготовки одного фахівця. Без активного залучення у ці процеси університетів (причому не лише ректорів, а й викладачів) будь-які реформи зводитимуться до тупцювання на місці.

Додатково:

Про державне замовлення на закупівлю товарів, виконання робіт, надання послуг для державних потреб у 2012 році

Вступна кампанія-2012: хто має право на пільги

Державне замовлення на підготовку бакалаврів у 2012 році