У попередніх статтях я написав про недоліки проекту закону про вищу освіту, презентованому міністром освіти, науки, молоді та спорту України а також змалював ситуацію навколо висування більш прогресивного варіанту закону, який сприятиме інтеграції України до європейського простору вищої освіти.

Неефективна, бюрократична система спричиняє до того, що проект закону і досі блукає між відомствами в очікуванні на узгодження.

Цього разу я б хотів торкнутися теми української інтеграції у європейський простір вищої освіти, наскільки цей процес розвивається, що потрібно зробити Україні, аби вищі навчальні заклади Європейського Союзу розуміли чому і як навчають українських студентів в університетах і чи зміняться українські стандарти якості у навчанні, викладанні та дослідженнях у контексті Болонського процесу.

Звіт на тему: «Приєднання української системи вищої освіти до європейського простору вищої освіти та досліджень» стане нам у нагоді, аби знайти відповіді на ці запитання.

Він був підготовлений групою на чолі з Тарасом Фініковим при підтримці Міжнародної Фундації із досліджень у сфері освітньої політики, Українською асоціацією студентського самоврядування та Фондом Демократичні ініціативи.

Звіт підготовлений на основі принципів міждисциплінарності та порівнянь між освітніми системами. За допомогою анкет, опитування та інтерв’ю він визначає особливості розвитку української вищої освіти з урахуванням соціальних, політичних, економічних, історичних та психологічних факторів.

У звіті розглядаються питання законодавчого та нормативно- правового забезпечення у галузі освіти та порівнюються європейські та українські системи вищої освіти, включаючи ступені (цикли), впровадження європейської кредитно-трансферної системи, запровадження «додатка до диплома міжнародного зразка», витання визнання кваліфікацій та рекомендації щодо стандартів якості.

Національна кваліфікаційна система, безперервна освіта, економіка вищої освіти, соціальні аспекти у системі вищої освіти, студенти та проблеми корупції також висвітлені у звіті.

Зміни у вищій освіті

Зважаючи на історичні та соціальні чинники, зміни, що відбулися в українській вищій освіті від 1991 до початку 2000 років не мали на меті створення нової освіти, а тільки призвели до руйнації старого радянського спадку.

До прикладу, відбувся перехід від елітної до масової освіти, спостерігалися спроби гуманізувати навчальний процес та професійну підготовку, до того ж у системі вищої освіти з’явилися представники приватного сектору. Була запроваджена багаторівнева система ступенів, системи ліцензування та акредитації, були встановлені нові освітні стандарти та правила.

Інституціалізація Європейського простору вищої освіти та досліджень- Болонського процесу- була закінчена у країнаї ЄС наприкінці 90-х років. В Україні усі вищевказані перетворюючі зрушення були законодавчо оформлені у прийнятому у 2002 році Законі про вищу освіту.

Проте зміст закону виявився повним протиріч, між тим, як необхідні інструменти для впровадження реформ так і не були створені. Натомість було збережено багато радянських пережитків.

Незважаючи на формальне приєднання до Болонського процесу у 2005 році, Україна так і не зрозуміла потреби у реформуванні освітньої системи та не запровадила жодних реформ. Не було здійснено жодної спроби аби віднайти національний консенсус щодо реформування. Посадовці середнього та нижнього рівнів в університетах так повністю і не зрозуміли можливостей, яке надало приєднання до Болонського процесу.

Ректори і досі вважають, що спроби отримати підтримку від держави- це єдине, чим вони повинні займатися, аби їхні університети швидше рухалися вперед. Студенти, яким був закритий доступ до неупередженої інформації про процес, так і не стали його активними учасниками.

Спротив інтеграції

Болонський процес часто асоціюється із зростанням соціальної несправедливості через «приватизацію» університетів та із необов’язковою бюрократією.

Старі стереотипи залишаються у Україні, значною мірою це доводить той факт, що частині політичної еліти не подобається ідея університетської автономії, вона скептично налаштована до європейської інтеграції та має стійку відданість авторитарній «російській моделі» управління, що передбачає державний контроль над університетами.

Цей базовий принцип пояснює особливості, що характеризують пострадянський, постколоніальний та посттоталітарний статус сьогоднішньої України. Так зване безпечне положення справ слугує інтересам наших політичних еліт, перебувають вони при владі, чи в опозиції, та означає, що вони знайшли бажаний вихід у можливості безкінечних пояснень причин своєї бездіяльності та ухиляння від впровадження західних стандартів відповідальності, якості, ефективності та заходів по боротьбі з корупцією.

Це небажання сприйняти позитивний потенціал реформ можна пояснити прагненням усіх українських урядів поміняти вивіски у сфері вищої освіти без заміни пострадянських реалій.

До прикладу, нинішня структура професійної освіти передбачає наступні освітні та кваліфікаційні рівні: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст та магістр. Вона була створена відповідно до статті 30 Закону України про вищу освіту та постанови Кабінету Міністрів України щодо освітніх та кваліфікаційних звань (ступенева освіта), затвердженої 20 січня 1998 року.

Тривалість навчання незмінна

Ще одним питання відносно Болонського процесу є тривалість навчання. В Україні щоб отримати диплом бакалавра потрібно 4 роки, додатково ще один рік- спеціаліста та рік чи півтора року- для магістерського диплому (за винятком окремих випадків двохрічних програм).

Ця відмінність від загальноприйнятої системи, що використовується в усьому світі виникла як компромісне рішення на період переходу від радянських освітніх програм. Збереження кваліфікаційного рівня спеціаліст законсервувало стару модель професійної підготовки.

Що стосується підготовки магістрів, ця програма була запроваджена наприкінці 90- років. Вона не мала навчальної мети та не відповідала принципам міждисциплінарності, до того ж була негнучною. Поза тим, пострадянська система не передбачала підготовку за тими видами структурованих докторських програм, що були приняті у Західній Європі, і які спромігся запровадити лише Національний Університет Києво-Могилянська Академія.

Фінансування

Кошти, які витрачає український уряд на фінансування вищої освіти видаються начебто суттєвими. Уряд витратив на вищу освіту за останні кілька років від 2 до 2.3% від загального валового продукту або від 6 до 6.8% від загальних бюджетних витрат

Ці відсотки співвідносяться із найвищими показниками у країнах ЄС. На додаток, близько 30% державних витрат на освіту спрямовуються на вищу освіту.

Тим не менше, оскільки країна має невеликий ВВП, середній рівень річних витрат на одного студента у 2010-2011 навчальному році склав близько 2270 євро (2840 доп)- це близько половини від того, що витрачається на студентів в Естонії, що має найменший бюджет витрат на одного студента у ЄС та складає 28% від того, що витрачається на студента у ЄС (згідно із даними за 2008 рік). Є очевидним той факт, що сучасний рівень фінансування робить неможливим досягнення більш високої якості вищої освіти в Україні.

Зарплатна політика для викладацького складу заслуговує спеціальної уваги. Пропоную розглянути дані по зарплатам за основними факультетськими категоріями у двох класичних державних університетах у 2011 році (обрахованими у євро на рік за курсом 1 євро-10.6 грн).

Професор Київського університету у столиці України може заробити 10,224 євро на рік, професор провідного регіонального університету- тільки 6,035 євро. Зарплата доцента у столиці складає 9, 198 євро проти 4, 362 євро у провінції, зарплата доцента, що має вчену ступінь – 4, 793 євро проти 2,770 євро у тих, хто її не має.

Легко помітити, що ці зарплати дуже малі навіть при порівнянні із зарплатами на аналогічних посадах у східноєвропейських країнах ЄС. Різниця в оплаті праці викладачів повинна визначатися виходячи з їхньої завантаженості. Велика кількість викладачів має надмірне завантаження, що утруднює дослідницьку діяльність.

Корупція

Тепер щодо корупції. Найбільш поширеними формами корупції є використання власних зв’язків, обмін послугами, непрозора «благодійність» та інші види платежів та отримання хабарів.

33,2% учасників дослідження мали безпосередній досвід щодо корупції, 29,1% сказали, що вони чули про корупцію від людей, що особисто з нею зустрічалися. Кількість людей, що пропонують хабарі у освітньому секторі досягає 40%.

«Добровільні хабарі» (хабарі, що вимоги їх дати) склали 25,5% «Хабарі на вимогу» склали 49,7, а користування особистими зв’язками склало 20,5%. Більше тих студентів, хто бажає давати хабарі, ніж викладачів, які готові їх брати.

Направду, наявність корупції у вищій освіті відображає відсутність реформ у цій галузі.

Щороку ЗМІ надають нам все більше інформації про арешти університетських хабарників чи інтенсифікацію антикорупційних дій проти корупції у освіті.

Однак ми потребуємо справжніх реформ, що переборють корупцію шляхом покращення якості та професійної репутації наших університетів у рамках ширшого всесвітнього освітнього контексту.


University World News
July 2012





Додатково:

Болонський процес та визнання професійних кваліфікацій

Іноземні студенти в Україні: освіта чи експлуатація?

Вступ до вишів перетворюється на змагання гаманців?

Міжнародний фонд «Відродження»: стислий звіт за 2011 рік (Сприяння реформам у галузі освіти)

Ведмідь прокидається від сплячки: Росія інтернаціоналізується

Оцінка Європейською Асоціацією Університетів (European Uneversity Association - EUA) проекту доповіді щодо правил участі у Horizon 2020- Рамковій програмі досліджень та інновацій (2014-2020)