20-21 квітня 2012 року у Києві відбулася міжнародна конференція «Вища освіта в Україні: інтернаціоналізація, реформи, нововведення».

Ціллю конференції було - детально оцінити минуле, теперішнє та майбутнє вищої освіти у пострадянській Україні крізь призму міжнародних освітніх тенденцій.

Організаторами конференції були:

Програма імені Фулбрайта в Україні – голова Оргкомітету
Американські Ради з міжнародної освіти (ACTR/ACCELS)
Альянс для розвитку Програми сприяння зовнішньому тестуванню в Україні (USETI Alliance)
Британська Рада, Київ, Україна
Бюро освіти і культури при Державному департаменті США
Інститут відкритого суспільства, Міжнародний центр перспективних досліджень
Інститут міжнародної освіти
Інститут Кеннана, український проект
Інститут Кеннана при міжнародному центрі для науковців імені Вудро Вілсона
Міжнародний фонд «Відродження»
Німецька служба академічних обмінів (DAAD)
Національний Темпус-офіс в Україні
Національний університет «Києво-Могилянська академія»
Польський інститут в Україні
Посольство Канади в Україні
Посольство Республіки Польща в Україні
Посольство Сполучених Штатів Америки в Україні
Посольство Франції в Україні
Рада міжнародних наукових досліджень та обмінів в Україні (IREX)
Український католицький університет
Фонд Віктора Пінчука
Фонд Ріната Ахметова «Розвиток України»
Фронт Змін


Враховуючи, що не всі бажаючі змогли відвідати конференцію та велику зацікавленість суспільства до стану справ у освітній сфері країни, наш портал euroosvita.net пропонує для ознайомлення текст виступу ректора НТУУ "КПІ" Михайла Згуровського, адже в доповіді є ідеї використані розробниками проекту нового закону про вищу освіту.

Доповідь:

Шановна головуюча, шановні учасники конференції, Незважаючи на значні втрати високоякісного людського капіталу, сучасна Україна ще зберігає високий рівень освіченості: за даними ООН це 94% письменного населення.

Країна ще має потужний науковий потенціал, багатогалузевий промисловий комплекс, на 30% зорієнтований на високотехнологічне виробництво в машинобудуванні, енергетиці, авіаційних і космічних технологіях та ін. Але найважливішим ресурсом України був і є якісний людський капітал.

Серед вихідців з України є Нобелевські лауреати. Це фізіологи Ілля Мечніков та Селман Ваксман, фізики Лев Ландау та Георг Шарпак, хімік Роалд Хоффман, економіст Симон Кузнець.

До українців, які своїми інженерними інноваціями змінили світ можна віднести винахідника рентгенівського випромінювання Івана Полюя, видатного механіка Степана Тимошенко, піонера електрозварювання Євгена Патона, творців авіації Ігоря Сікорського і Олега Антонова, першого підкорювача космосу Сергія Корольова та багатьох інших.

Сучасний науковий потенціал України, що налічує 70 тисяч вчених, 2.2 млн. студентів, за сприятливих умов може конвертуватися в її стрімкий інноваційний розвиток. При цьому інженерна і технологічна освіта може стати ключовою ланкою такого розвитку. Тому, що через технічні університети проходять тисячі й десятки тисяч студентів з новими ідеями, а ці ідеї за сприятливих умов можуть бути успішно комерціалізовані й виведені на ринки.

На жаль, державна політика та державне управління поки що не задіяли цей ресурс для розвитку економіки і суспільства. Навпаки, відмовою від його ефективного використання, уповільненням інноваційного розвитку бізнесу можна пояснити «сповзання» України з 68 на 89 місце в 2006-2012 роках в рейтингу глобальної конкурентоспроможності за даними Світового Економічного Форуму.

За кількістю наукових публікацій протягом останнього десятиріччя Україна швидко втрачала свої позиції, приблизно з темпом 3,6% на рік. За даними National Science Foundation (USA) за останні 10 років в сегменті вищої освіти і науки Україна перемістилася з 32го на 41е місце у світі і зараз поступається навіть одному Кембриджському університету.

Експорт високотехнологічної продукції в Україні протягом останніх 10 років постійно зменшувався. Так у 2001 році його частка складала 5.5%, а в 2011 – близько 4%, тоді як, наприклад, для Китаю, цей показник за такий же відрізок часу зріс удвічі – з 18% до 35%.

Які ж причини призводять до такого стану речей? На наш погляд вони наступні:

Виключення з числа основних продуктивних сил розвитку економіки і суспільства науки, освіти та інновацій. Натомість відбувається орієнтація України на зовнішні запозичення, які, переважно, використовуються для споживання, а не для розвитку. За часи незалежності України її державний борг зріс в 17 разів, і на початок 2012 року він перевищив 40% від ВВП, а консолідований борг перетнув поріг 90% від ВВП.

Багаторазові спроби реформувати національну науку і освіту ніколи не мали цілісного міжгалузевого характеру. Вони не поєднували в єдиному комплексі виробничу сферу, її кадрове забезпечення і наукове супроводження.

В країні відсутня концентрація інтелектуальних ресурсів на стратегічно важливих напрямах розвитку. Загалом у нас понад 30 розпорядників бюджетних коштів, які спрямовуються на науку. Діють вони, без загальної координації та спільних цілей.

Актуальна проблема України — незбалансованість структури та обсягів державного замовлення на підготовку фахівців з потребами ринку праці та з перспективними напрямами розвитку країни. Має місце невизначеність освітньо-кваліфікаційних рівнів і, зокрема, рівня «бакалавра» на вітчизняному ринку праці. А тим часом зазначений рівень у європейських країнах має абсолютно чітке місце.

Вміння захищати свою інтелектуальну власність та ефективно управляти нею — слабка ланка України. Чинне законодавство виключає з інноваційного циклу наукові інститути та університети і саму державу, оскільки авторами українських патентів є лише вчені, які самотужки не в змозі організувати виведення на ринок своїх винаходів.

Між патентом і впровадженням винаходу в Україні існує величезний розрив. Наукові установи та університети вимагають від учених лише підготовку та реєстрацію патентів, а не кількість проданих ліцензій, заснованих стартап-компаній чи обсягів зароблених грошей за рахунок комерціалізації винаходів. Українські інститути та університети не засновують високотехнологічні компанії — тому що це не прийнято і тому, що не мають на це права.

В Україні відсутні механізми стимулювання та заохочення інноваційної діяльності. Навпаки, комерціалізації винаходів чиниться супротив через не орієнтовану на інноваційний розвиток податкову систему, суперечливе законодавство, рейдерство і т.ін. І, нарешті, в Україні замало закордонних і національних інвесторів високотехнологічного бізнесу. Вони не йдуть у цей сектор з огляду на відсутність механізмів інноваційної діяльності, відповідного законодавства та стабільності.

Що ж потрібно змінити в країні, щоб вона почала рухатися шляхом інноваційного розвитку? На нашу думку, необхідні такі кроки:

Перший. Започаткувати дієву державну політику, спрямовану на пріоритетний науково-технологічний розвиток (до цього часу така політика лише декларувалася).

Другий. Створити керовану інноваційну модель розвитку держави на основі затверджених законами України пріоритетних напрямів науково-технологічного розвитку. На основі цих пріоритетів необхідно започаткувати національні проекти та програми, які об’єднають власні наукові розробки, передову університетську освіту, виробничий сектор і бізнес.

Третій. Доцільно підвищити конкурентоспроможність національної науки та освіти. З широкого спектра наукових досліджень і підготовки кадрів, мають бути виділені ті, де існують умови для створення островів прориву - потужні наукові школи, матеріальна база, лідерські позиції тощо. На цих напрямах необхідно сконцентрувати кращі людські та фінансові ресурси та забезпечити державну підтримку.

По-четверте. Для зменшення розриву між академічною та університетською наукою потрібно створити такі спільні освітньо-наукові середовища (їх можна назвати дослідницькими університетами), в яких наука передає освіті останні досягнення, а освітня компонента наповнює наукову сферу талановитою молоддю. В таких середовищах практично зникне межа між дослідженням і дипломною чи курсовою роботою студента, між викладачем і вченим.

По-п’яте. Потрібно домогтися реальної автономії університетів. Автономними, як, до речі, й дослідницькими, мають бути ті університети, які об’єктивно досягли відповідних інтелектуальних і моральних стандартів. А держава, будучи зацікавленою в існуванні таких центрів незалежної думки, повинна гарантувати умови для їхньої діяльності.

По-шосте. Необхідно покращити взаємодію між сферою праці і сферою освіти. Головним інструментом для цього є узгоджена з Європейською загальною кваліфікаційною рамкою Національна рамка кваліфікацій України, збалансоване з потребами ринку праці та перспективними напрямами розвитку країни державне замовлення на підготовку фахівців.

Сьоме. Потрібно завершити формування єдиного законодавчого поля інноваційної діяльності України шляхом внесення доповнень до ухвалених раніше кількох десятків законів та їх взаємного узгодження.

І останнє, яку інноваційну модель обрати Україні в її подальшому розвитку: - централізовану, що передбачає створення інноваційних міст, на зразок російського Сколково, чи мережеву модель розвитку інноваційних середовищ навколо вже існуючих університетських і наукових центрів? Я особисто вважаю, що Україна не буде успішною з централізованою моделлю, створюючи з нуля, на новій території інноваційні комплекси за зразком російського «Сколково».

Тому, що за нинішнього стану економіки України, державі буде дуже важко сконцентрувати кошти в розмірі 4—6 млрд. доларів США, як це планується для проекту «Сколково». По-друге, на новому місці неможливо, навіть за кілька десятиліть, створити дослідницький університет з визнаними науковими школами, традиціями, стандартами.

Крім того, ефективне функціонування подібних інноваційних міст можливе лише за наявності в них необхідного культурного середовища та соціальних умов, що нереально створити на новому місці. Я також не дуже вірю в успіх інноваційних проектів, в яких держава бере на себе активну участь в управлінні, бюджетному фінансуванні тощо, як це передбачається в проекті «Сколково». Головна роль держави має полягати у створенні сприятливих умов і правил розвитку інновацій.

Якщо ж повернутися до можливості створення інноваційних середовищ в Україні, то, як на мене, такі середовища могли б успішно започатковуватися на базі вже існуючих університетських і наукових центрів, де збереглися наукові та інженерні школи, де за нових умов відродилися високотехнологічні виробництва, де є розуміння владою безальтернативності інноваційного розвитку свого регіону.

Викладені тут ідеї наша робоча група намагалася покласти в основу проекту нового закону про вищу освіту. Дякую за увагу!


Додатково:

Президент НАУКМА, Сергій Квіт: Вища освіта потребує революційних змін