Реформування охорони здоров’я слід розпочинати в аудиторіях медичних університетів — адже навчати набагато легше, ніж перевчати.

За той час, доки триватимуть пілотні проекти, а потім проводитимуться аналіз їх результатів і підготовка до впровадження на всій території країни, нинішні студенти стануть дипломованими фахівцями, яким доведеться працювати в нових умовах.

Нинішній навчальний рік був досить-таки багатим на події — чого тільки варте розпорядження Кабінету міністрів, згідно з яким медичні університети передали у підпорядкування Міністерства освіти, науки, молоді та спорту.

Новий рік вони зустріли під дахом нового відомства, відповідні зміни було враховано у держбюджеті-2012. І відразу ж виникли проблеми довкола клінічних баз. Перший дзвіночок прозвучав із боку Рахункової палати, яка перевіряла законність передачі в оренду площ в інститутах Академії медичних наук. До виявлених порушень було зараховано й той факт, що сотні квадратних метрів в академічних клініках використовують «кафедри медичних університетів, підпорядкованих Міністерству освіти, науки, молоді та спорту».

Ревізори нагадали: згідно з чинним законодавством, інститути зобов’язані брати гроші з «чужих» (і не символічні, а з урахуванням ринкових розцінок), якщо їх керівники не хочуть мати справу з прокуратурою.

Врешті, розпорядження Кабміну було таки скасоване — медичні ВНЗ повернулися в рідне відомство. Однак не вщухають розмови про те, що держзамовлення цьогоріч буде значно скорочене, а мережу університетів оптимізують. На практиці це означає об’єднання кількох ВНЗ в один і, відповідно, закриття «зайвих». (Аграрні ВНЗ вже мають конкретні плани «оптимізації»: з 22 університетів залишиться сім.)

Зважаючи на зростання дефіциту кадрів у медичній галузі, все це викликає непідробну тривогу не лише в університетських колах, а й у суспільстві загалом.

Саме тому ми й вирішили провести заочний круглий стіл «Медична освіта у ХХІ столітті», запропонувавши до обговорення питання, які викликають найбільший резонанс.

Участь у обговоренні взяли:

директор Департаменту кадрової політики, освіти, науки та запобігання корупції Міністерства охорони здоров’я Володимир ВОРОНЕНКО,

ректор Вінницького національного медичного університету ім. М.Пирогова, академік НАМНУ Василь МОРОЗ,

ректор Одеського національного медичного університету, віце-президент НАМНУ Валерій ЗАПОРОЖАН,

ректор Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького Борис ЗІМЕНКОВСЬКИЙ,

ректор Національного медичного університету ім.О.Богомольця, віце-президент НАМНУ Віталій МОСКАЛЕНКО,

ректор Тернопільського державного медичного університету ім. І.Горбачевського Леонід КОВАЛЬЧУК,

ректор Запорізького державного медичного університету Юрій КОЛЕСНИК.


— Яку роль повинні відігравати медичні університети у процесі реформування системи охорони здоров’я?

В.Вороненко. — Ефективна кадрова політика в галузі охорони здоров’я —важливий інструмент реформування медичної сфери, оскільки якість та доступність надання медичної допомоги населенню країни залежать від рівня забезпеченості закладів охорони здоров’я медичними працівниками та їхнього професійного рівня.

В.Мороз. — Роль вищих медичних навчальних закладів у реформуванні системи охорони здоров’я України полягає у поєднанні освіти, практичної медицини (лікувальна робота) та науки (розробка нових методів і засобів лікування). Особливу увагу слід приділити підготовці висококваліфікованих лікарів загальної практики — сімейної медицини.

В.Запорожан. — Перебіг реформи в пілотних регіонах висвітлив важливу проблему, яка стосується медичних університетів, — це розвиток первинного рівня медико-санітарної допомоги і підготовка сімейних лікарів. Власне, університети готують лікарів загальної практики, але після інтернатури вони отримують конкретну спеціалізацію — хірурга, терапевта, психіатра і т.д. А сімейний лікар проходить прискорені чотиримісячні курси перепідготовки. Це не вирішує проблеми ні кількісно, ні, тим більше, якісно. Потрібні зміни. Можна було б розглянути питання про спеціалізацію в інтернатурі після того, як випускники відпрацюють сімейними лікарями два-три роки. Така система довела свою ефективність у розвинених країнах світу.

Б.Зіменковський. — На відміну від класичного, сучасний медичний університет — це навчальний науково-практичний комплекс, який не лише включає в себе декілька факультетів та інститутів, а й неодмінно спирається на клінічні бази. І лише у такому разі він може забезпечувати підготовку і перепідготовку високопрофесійних фахівців у галузі медицини та фармації, здатних надавати первинну, вторинну і високоспеціалізовану лікувально-профілактичну допомогу.

В.Москаленко. — Національний медичний університет імені О.Богомольця є головним з навчально-методичної роботи серед ВНМЗ III—IV рівнів акредитації, базовим ВНМЗ з координації, реалізації принципів болонської системи у вищій медичній освіті України.

Наш університет готує фахівців для практичної охорони здоров’я на додипломному етапі за двома напрямами та сімома базовими спеціальностями і на післядипломному — за 35 спеціальностями. Підготовка проводиться з урахуванням потреб усіх регіонів України: набираємо студентів з усіх областей, значна частина випускників отримує направлення на роботу в сільську місцевість. Це і є конкретна участь НМУ в реформуванні системи охорони здоров’я. Насправді йдеться про науковий інтеграл, де вивчається перспективна потреба у фахівцях, пропонується певна тактика формування державного замовлення на підготовку необхідного для галузі обсягу спеціалістів конкретних спеціальностей.

Л.Ковальчук. — Університети не можуть стояти осторонь соціальних програм, вони повинні брати активну участь у процесах реформування охорони здоров’я. Ми започаткували систему адаптації випускників до роботи в сільській місцевості. У віддалених селах Тернопільської області вже діють п’ять навчально-практичних центрів первинної медико-санітарної допомоги, оснащених сучасним обладнанням. Це своєрідні взірці лікарських амбулаторій сімейної медицини, ,
фельдшерсько-акушерських та медичних пунктів,
на яких проходять практично-орієнтоване навчання студенти та інтерни. Там їм створено всі умови для роботи і проживання. Це допоможе сформувати новий тип випускників медичних університетів, які будуть готовими до роботи в умовах реформованої медичної галузі України.

Ю.Колесник. — За роки незалежності, на жаль, ми надто часто експериментували на ниві медичної освіти і багато цінного з того, що мала наша вища медична школа, розтратили. Я маю на увазі Болонський процес, у який ми ввійшли непідготовленими — ні морально, ні методично, ні матеріально. Час хоч ненадовго зупинитися, аби осмислити: що ми робимо, якого фахівця готуємо і для кого.

Підготовка медиків для кожного регіону має свою специфіку: у Тернопільській, Івано-Франківській областях переважають сільські жителі, а Запоріжжя, Дніпропетровськ, Донецьк — великі промислові центри, населення яких зазнає величезного екологічного навантаження. Ми зобов’язані оперативно реагувати на потреби наших регіонів, які постійно змінюються. Враховуючи гострий дефіцит стоматологів у Запорізькій області, нам довелося взятися за їх підготовку — скоро відбудеться перший випуск. Так ми вирішуємо проблему дефіциту лікарів-лаборантів — відкрили магістратуру для бакалаврів із лабораторної діагностики.

—Майбутнє університету — з клінічними базами чи з університетськими лікарнями?

В.Вороненко. — Створення університетських клінік та лікарень в Україні — це нагальна вимога часу і стандартів Всесвітньої Федерації медичної освіти з підготовки лікарів. Це мають бути медичні об’єднання нового типу на базі багатопрофільних обласних клінічних лікувально-профілактичних закладів.

Позитивні приклади такої роботи є у Національному медичному університеті імені О.Богомольця (м. Київ), Донецькому та Одеському НМУ, Запорізькому державному медуніверситеті, Дніпропетровській державній медакадемії.

В.Мороз. — Майбутнє медичних ВНЗ тісно пов’язане з університетськими лікарнями. (Хоча відмовлятися від нинішніх клінічних баз ми не будемо, та й не зможемо, зважаючи на багатопрофільність медичної галузі). Університетська лікарня (клініка) дозволить поєднати підготовку та перепідготовку кадрів, наукові дослідження і надання висококваліфікованої спеціалізованої медичної допомоги населенню. Вона має бути базою для якісної підготовки молодих спеціалістів, перш за все хірургічного профілю, для впровадження сучасних технологій та нових напрямів медицини.

В.Запорожан. — Зазначене питання обговорюється в Україні вже понад десять років. За цей час успішно відпрацьовано пілотний проект — в Одесі створено три університетські клініки. Чудовий досвід роботи у цьому напрямі також мають Донецький і Тернопільський медуніверситети.

На жаль, ВНЗ поки що не можуть відмовитися від баз лікувальних закладів, у яких розміщуються клінічні кафедри. Однак оснащення закладів охорони здоров’я не відповідає сучасним вимогам, — лікаря завтрашнього дня неможливо готувати на обладнанні і технологіях дня вчорашнього. На мій погляд, майбутнє медичної освіти — за потужними комплексами, які об’єднають під одним дахом висококваліфіковані професорсько-викладацькі кадри університетів, сучасні лікувально-діагностичні заклади охорони здоров’я — університетські клініки — та відповідну науково-дослідну базу. Ми в Одесі вже вісім років працюємо в такому об’єднанні.

Б.Зіменковський. — Розвиток медичної освіти і науки може реалізуватися лише паралельно з функціонуванням сучасних університетських клінік, у яких буде створено умови для діагностики та лікування складних і таких, що рідко трапляються, захворювань. Вони стануть не лише клінічною базою для підготовки студентів, інтернів, курсантів, а й надаватимуть високоспеціалізовану (третинну) допомогу, матимуть статус регіональних (для 3—5 областей). Для цього потрібне пріоритетне фінансування з боку органів державної влади.

В.Москаленко. — В історії медичного факультету в Києві університетські клініки були традиційним явищем. Це вже стало історичним здобутком, який свідчить, що ідея, безумовно, слушна, адже таким чином органічно поєднуються потреби практики й освіти.

За сучасних умов наша університетська лікарня повинна мати потужність понад 5 тис. ліжок. Що не реально, та й непотрібно. Навчальну і науково-методичну роботу 53 клінічні кафедри університету проводять на 139 клінічних базах. Це відкриває перед нашими студентами та лікарями-інтернами, клінічними ординаторами якісно кращі, навіть унікальні можливості опанування спеціальністю.

Тим часом НМУ має позитивний досвід роботи вузькоспеціалізованої університетської клініки — Стоматологічного медичного центру, створеного за інтеграційною моделлю ще 2004 року. Зараз це потужна лікувально-профілактична установа, розрахована на 1400 відвідувань за зміну. В центрі функціонують комп’ютерні та новітні фантомні класи для підготовки майбутніх лікарів-стоматологів за сучасними технологіями.

Л.Ковальчук. — Готуючись до впровадження страхової медицини в Україні, слід подбати, аби університетські лікарні створювалися на базі найбільших багатопрофільних лікувальних закладів у регіонах. Помилкова думка, що університетська лікарня неодмінно мусить бути структурним підрозділом ВНЗ. Як свідчить європейський досвід, університет і університетська лікарня мають різне підпорядкування і різні джерела фінансування, співпраця між ними регламентується коопераційною або інтеграційною угодами. Це надзвичайно важливо в умовах страхової медицини. Оскільки університети є державною власністю, а лікувальні заклади, як правило, — комунальними, для створення університетських лікарень необхідно буде прийняти спеціальний закон.

Ю.Колесник. — Свого часу Міністерство охорони здоров’я вирішило передати ряду вузів свої лікарні. Так нам дісталася колишня Запорізька басейнова лікарня. Тоді вона перебувала в повному занепаді, майже не мала діагностичної бази.

Сьогодні це одна з найкращих лікувальних установ області, відвідування консультативної поліклініки за рік зросло на 37%, а черга на планове стаціонарне лікування — на багато місяців. Але це медичний аспект, а є ще навчальний і науковий. На базі клініки працюють шість кафедр, проходять навчання майбутні стоматологи, а також інтерни терапевтичного профілю, виконується ряд дисертацій. Повністю забезпечити підготовку майбутніх лікарів клініка не може, як не може й будь-яка обласна лікарня. Для цього необхідні ще й пологові будинки, психіатричні та фтизіатричні диспансери, педіатричні стаціонари і поліклініки, патологоанатомічні і судово-медичні бюро, центри первинної медико-профілактичної допомоги та багато іншого.

Обійтися без клінічних баз ми не можемо, як і вони без нас. Але все одно слід прагнути до створення університетських клінік, — це можна вирішити шляхом передачі медуніверситетам комунальних або відомчих лікарень, наприклад залізничних. При цьому їхній контингент не постраждає, а отримає вищий рівень медичного обслуговування.

— Скільки студентів повинні навчатися на «бюджеті» і на «контракті»? Що необхідно зробити, аби вирішити проблему дефіциту медичних кадрів в Україні?

В.Вороненко. — Співвідношення студентів, які навчаються за державним замовленням та на умовах контракту, має становити відповідно 51 і 49 %. Це регламентується Законом України «Про вищу освіту» та чинними нормативно-правовими актами Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України.

Зважаючи на кадровий дефіцит, що демонструє тенденцію до збільшення, вважаємо за необхідне передбачити у Державній програмі економічного і соціального розвитку України на 2013 рік збільшення обсягів державного замовлення на підготовку фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст» (напрям «Медицина») до 6850 осіб.

В.Мороз. — Враховуючи економічне становище держави, оптимальним співвідношенням «бюджет» — «контракт» на даний час є те, яке передбачене чинним законодавством. Коли ж економіка зміцниться, державне замовлення має збільшитися. У нашому ВНЗ впродовж останніх двох років держзамовлення за фахом «лікувальна справа» зросло на 25%.

Дефіцит медичних кадрів особливо відчутний у сільської місцевості. Для вирішення зазначеної проблеми необхідно збільшити держзамовлення, залучати різні джерела фінансування підготовки кадрів — кошти місцевих бюджетів, юридичних та фізичних осіб. Можливо, слід скоротити термін навчання в університеті для найкращих випускників медичних коледжів, зараховуючи їх на 2—3 курс.

В.Запорожан. — Одним із інструментів подолання дефіциту кадрів у медицині є держзамовлення. Воно передбачає і відповідне державне фінансування, однак бюджетних коштів вистачає тільки на заробітну платню та стипендію. А ще ж потрібно оплачувати комунальні послуги, розвивати матеріальну базу, проводити наукові дослідження тощо. Контрактне навчання вітчизняних студентів — один із засобів підготовки кадрів не за рахунок бюджету. Підготовка іноземних громадян за контрактом допомагає профінансувати за рахунок спецфонду те, за що недоплачує бюджет.

Парадокс, але приватні ВНЗ забезпечуються краще, ніж державні, — вони отримують повне фінансування. Якщо обмежуватимемо навчання за контрактом, ми остаточно зруйнуємо матеріальну базу університетів, скоротимо професорсько-викладацький склад і знищимо головне — наукові школи та багатолітні традиції. Кожен університет має ліцензований обсяг студентів. Те, що держава може собі дозволити у вигляді держзамовлення, вона замовляє й фінансує. Все решта — справа університету.

За статистикою, в Україні бракує майже 75 тисяч медпрацівників, — щоб ліквідувати цей дефіцит, знадобиться понад вісім років. І це за умови, що всі випускники доїдуть до місця призначення. Більшість випускників, яких направляють у села, не затримуються там через брак житла, нерозвинену інфраструктуру тощо. Про заробітну платню медичного працівника годі й казати, вона найнижча серед зарплат трудівників усіх галузей. У світі є відпрацьована модель, так звана система грантів. Замовник кадрів укладає з абітурієнтом договір, згідно з яким після закінчення ВНЗ молодий спеціаліст зобов’язується певний час відпрацювати у лікувальному закладі. Якщо ні — змушений буде повернути гроші, витрачені на його навчання.

Б.Зіменковський. — Держзамовлення має враховувати потребу у медичних кадрах у цілому, а також перспективи розвитку галузі. Ідеальним варіантом було б 100-відсоткове державне замовлення. Однак, враховуючи економічну ситуацію в Україні, кількість місць для навчання за кошти фізичних та юридичних осіб університет може визначати самостійно (в межах ліцензованого обсягу). Жодні «відсоткові» обмеження не потрібні.

Мережа медуніверситетів повною мірою може забезпечити підготовку кадрів, необхідних системі охорони здоров’я країни. Однак для подолання кадрового дефіциту держава повинна здійснити цілу низку заходів: оптимізувати мережу медзакладів, зменшити фінансові бар’єри на шляху до необхідних медпослуг, надавати преференції медикам, котрі працюють у сільській місцевості.

В.Москаленко. — В НМУ впродовж останніх трьох років випускники бюджетної форми навчання становили в середньому 54,5%. З них 49,6% , згідно з рішенням Державної комісії з працевлаштування, отримали направлення в лікувально-профілактичні заклади сільської місцевості, а 40,9% обрали пріоритетні для галузі спеціальності — дільничних терапевтів, педіатрів, лікарів загальної практики/сімейних лікарів тощо.

На нашу думку, «золотої середини» в питанні підготовки лікарів на бюджеті і контракті немає. Підготовка кадрів у ВМНЗ має забезпечувати нагальні потреби галузі.

Наш університет розробив низку пропозицій для зменшення кадрового дефіциту в Україні, які торік обговорювалися на колегії МОЗ України. Деякі з них уже впроваджені й дають конкретні результати — це, зокрема, цільова підготовка лікарів за кошти місцевих бюджетів. НМУ впродовж останніх років готує лікарів загальної практики/сімейної медицини та фахівців дефіцитних спеціальностей — лікарів швидкої допомоги, фтизіатрів, дільничних терапевтів і педіатрів для Києва, Київської та Житомирської областей. Гадаю, така практика має поширюватися.

Л.Ковальчук. — В умовах недостатнього державного фінансування розвиток ВНЗ не повинен обмежуватися показниками 51 і 49%, адже це може призвести до значного зменшення кількості студентів та викладацького складу, що спричинить втрату наукових медичних шкіл, які створювалися десятиліттями. Крім того, як логічно пояснити, чому батьки не можуть інвестувати кошти в освіту своєї дитини на контрактній основі? Університети за рахунок цих коштів могли б покращувати умови навчання студентів-бюджетників. Є припущення, що такі обмеження лобіюють приватні ВНЗ.

Кадровий голод в охороні здоров’я можна подолати, але це потребує зусиль. По-перше, слід створити гідні умови для роботи молодих спеціалістів, особливо в сільських лікувально-профілактичних закладах, а також значно підвищити заробітну плату. Якщо в селі немає умов для проживання, можна організувати щоденний приїзд на роботу лікарів, які мешкають у районному центрі, де є необхідна інфраструктура для навчання їхній дітей і т.д.

По-друге, виділити транспорт для медпрацівників, що дозволить вчасно добиратися до пацієнтів, покращить ефективність надання невідкладної меддопомоги.

По-третє, забезпечити сільські лікувально-профілактичні заклади телекомунікаційним зв’язком для проведення консультацій і передачі даних ЕКГ та лабораторних обстежень у режимі on-line, а також для запису пацієнта на прийом до вузького спеціаліста і проведення діагностики у районній чи обласній лікарні.

Ю.Колесник. — Сьогодні навчання контрактних вітчизняних і іноземних студентів дозволяє вузу вижити в умовах мізерного державного фінансування. Це не спосіб збагачення ректора, як вважає дехто. Ремонти навчальних корпусів та студентських гуртожитків, відновлення матеріальної бази кафедр, наукових лабораторій — усе це можливе тільки за рахунок навчання контрактників. Необхідно чітко визначити, скільки і яких фахівців потрібно готувати. За офіційними даними, тільки в Запорізькій області дефіцит становить майже 2500 лікарів. Близько 30% працюючих лікарів — пенсіонери, приблизно 25% — сумісники. Одним зі шляхів вирішення кадрової проблеми, особливо первинної ланки, може стати безкоштовне проходження інтернатури студентами-контрактниками з подальшим обов’язковим відпрацюванням не менше трьох років.

Сьогодні дуже гостро стоїть проблема престижності професії лікаря. Низький оклад, соціальна незахищеність, відсутність реальних перспектив примушують випускника медичного вузу йти зі спеціальності. Гадаю, час суспільству взяти медиків під свій захист.

— У процесі реформування освіти виникла ідея «один обласний центр — один університет». Які плюси й мінуси це принесе медуніверситетам?

В.Вороненко. — Підготовку медичних та фармацевтичних кадрів здійснюють вищі медичні і фармацевтичні навчальні заклади I—IV рівнів акредитації: 15 медичних університетів (академій), дев’ять з яких мають статус національних, три академії післядипломної освіти МОЗ України, інститут медсестринства, 74 коледжі і 37 медучилищ.

Кадровий, науковий та матеріально-технічний потенціал навчальних закладів, які перебувають у сфері підпорядкування МОЗ України, дозволяє вирішувати пріоритетні завдання вітчизняної охорони здоров’я. Оптимізація мережі вищих навчальних закладів, яку запропонувало Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, знівелює статус медичних ВНЗ до рівня факультетів класичних університетів. Це не сприятиме поліпшенню їхнього матеріально-технічного забезпечення, кадрового і наукового потенціалу, а лише погіршить якість практичної підготовки фахівців і надання медичної допомоги населенню.

В.Мороз. — Об’єднання університетів у багатопрофільні навчальні заклади недоцільне, адже воно не приведе ні до економії бюджетних коштів, ні до покращення діяльності ВНЗ. Підготовка лікарів має свою специфіку й істотно відрізняється від підготовки інших спеціалістів. Навчання триває найдовше — шість років, випускник по закінченні ВНЗ не має права займатися самостійною лікувальною діяльністю, він повинен пройти післядипломний цикл — інтернатуру, яка триває від року до трьох. Клінічна підготовка майбутніх лікарів у нас відбувається на 47 клінічних базах обласних та міських лікувальних закладів, де професорсько-викладацький склад, окрім занять, проводить значний обсяг лікувальної, консультативної допомоги населенню. Таким чином зберігається єдиний медично-освітянський простір.

У Вінницькому НМУ всіма видами навчання охоплено понад 11 тис. осіб (6500 студентів, 2277 курсантів, 2200 лікарів-інтернів та ін.), у нас працюють 112 докторів наук і 552 кандидати наук. Переконаний, керівництво таким колективом найефективніше саме на базі нинішньої системи.

В.Запорожан. —У нас є невеликі області, в яких нерентабельно утримувати багато галузевих університетів, — неможливо підготувати професорсько-викладацькі кадри високої кваліфікації, та й запит на випускників там невеликий. Інша річ — міста-мільйонники, де галузеві університети мають столітні традиції, де склалися наукові школи, які забезпечують кадрами не тільки свій регіон, а й сусідні. А щодо Європи — там існують різні тенденції. Медичні факультети саме й відокремлюються від загальних університетів і об’єднуються з клініками. До цього питання слід підходити вибірково і обережно.

Теодор Рузвельт свого часу сказав: «Америка не тому сильна, що має гроші, а тому, що має потужні університети». Як науковець, віце-президент Національної академії медичних наук, я усвідомлюю, що головне багатство університетів — наукові школи, без яких неможлива підготовка майбутніх академіків. Може, це видасться дивним, але їх підготовку необхідно починати ще на першому курсі. Важливо з самого початку розгледіти в студентові схильність до наукової праці і відповідні здібності, залучити його до роботи в науковому студентському товаристві, а далі — перші дослідження, конференції, публікації. Більшість наших провідних вчених, чиї імена відомі не тільки в Україні, а й далеко за її межами, саме таким шляхом прийшли в науку. Медуніверситет був і залишається колискою наукових кадрів.

Б.Зіменковський. — За кордоном є два варіанти: медичний університет або медфакультет при класичному університеті. Останнім часом спостерігається тенденція трансформації медичних факультетів у самостійні університети — наприклад, Віденський медуніверситет. В Україні приєднання медичних факультетів до університету недоцільне передусім через недостатнє фінансування та відсутність власних університетських клінік.

В.Москаленко. — Світова практика підготовки лікарів свідчить, що в більшості країн медичні факультети традиційно входять до складу класичних університетів. До речі, це стосується і всесвітньо відомих університетів часів ХІХ — початку ХХ століття: Київського, Московського, Харківського, Санкт-Петербурзького та інших. У радянські часи фахівців, у тому числі лікарів, готували в галузевих вузах, рівень їх підготовки відповідав тогочасним стандартам. Такий підхід використовується і в наш час — в Україні діє 15 ВМНЗ, які мають потужні наукові школи. Крім того, лікарів готують чотири медичних факультети класичних університетів у Харкові, Сумах, Дніпропетровську, Ужгороді та кілька приватних ВМНЗ.

Л.Ковальчук. — Об’єднання всіх ВНЗ регіону в один «класичний» університет загрожує втратою напрацювань наукових шкіл у зв’язку з уніфікацією методів навчання. Прогресивнішою є американська модель, яка передбачає об’єднання окремих університетів у консорціуми. При цьому кожен із учасників зберігає свою ідентичність, автономність тощо, а керівному органу делегують низку прав та обов’язків. У наших умовах доцільно було б делегувати управління гуртожитками, бібліотеками, комплексами студентського харчування, видавництвами та іншими підрозділами університетської інфраструктури, а також обов’язки контролю за якістю знань.

Ю.Колесник. — Ідея «один обласний центр — один університет» не нова. Медичний вуз — надзвичайно складний організм. Це кафедри різного профілю, НДІ, коледжі, клінічні бази, власні клініки, надзвичайно складний післядипломний етап навчання в інтернатурі, магістратурі, клінічній ординатурі, та ще стажування, тематичні й передатестаційні цикли підвищення кваліфікації та багато іншого. З таким розмаїттям форм підготовки лікаря об’єднання ряду різнопрофільних вузів у єдине ціле не поліпшить якості, призведе до втрати керованості навчальним закладом.

— Чи можна позбутися корупції в медичних університетах?

В.Вороненко. — Проведення вступної кампанії у вищих навчальних закладах усіх форм власності (незалежно від їх підпорядкування) перебуває в межах компетенції МОНмолодьспорту. Запровадження в Україні системи незалежного оцінювання якості освіти знівелювало корупційний чинник у процесі конкурсного відбору та зарахування абітурієнтів. Останніми роками до міністерства не надходила інформація з боку правоохоронних органів про вчинення корупційних правопорушень науково-педагогічними та педагогічними працівниками вищих навчальних закладів МОЗ України.

В.Мороз. — Корупція під час вступу до ВНЗ неможлива через те, що зарахування проводиться за результатами ЗНО. Інформація (списки абітурієнтів, кількість балів) була в Інтернеті, дублювалася на сайтах ВНЗ, МОЗ та МОНмолодьспорту України. У ВНМУ постійно ведеться боротьба з корупцією — для цього використовуються «гарячі лінії» ректорату, МОЗ та Міносвіти, «скриньки довіри», проводяться соціологічні дослідження обласного студентського парламенту тощо.

В.Запорожан. — Я б не виділяв медичні університети, адже корупція — це сучасна соціальна проблема. Цю хворобу важко лікувати, однак потрібно. Одним із дієвих механізмів є відкрите обговорення таких випадків у колективі і відповідне покарання. Не треба думати про честь мундиру, — хабарник має бути публічно осоромленим і юридично покараним.

Б.Зіменковський. — Корупція під час вступу до медичного університету виключається самими правилами вступу: зарахування на навчання відбувається на підставі сертифікатів Українського центру оцінювання якості освіти та середнього бала атестату. В університеті щосеместрово проводиться анонімне опитування студентів, серед запитань є й такі, котрі дозволяють виявити негативні ситуації, в тому числі й прояви хабарництва.

В.Москаленко. — Відповідно до регламенту та нормативної бази, в НМУ систематично проводиться робота з профілактики і протидії службовим зловживанням. Щорічними наказами по університету затверджується план заходів, спрямованих на запобігання злочинним проявам, зміст якого під особистий підпис доводиться до кожного співробітника структурних підрозділів. Важливу роль у боротьбі з негативними явищами посідає обговорення результатів складання сесій на вчених радах університету і факультетів (двічі на рік). У нас функціонує «телефон довіри», в адміністративному та навчальних корпусах розміщені скриньки «Пошта студентської довіри». Хочу підкреслити, що до цієї роботи ми активно залучаємо студентський парламент і профспілкову організацію. Профілактика — головний принцип медицини, який ефективно допомагає і в таких ситуаціях.

Л.Ковальчук. — Негативні явища під час вступу унеможливило впровадження ЗНО, яке необхідно зберегти без будь-якої корекції, пов’язаної з введенням додаткових іспитів в університеті, співбесід тощо.

У нашому університеті вирішена проблема об’єктивності підсумкового контролю знань студентів, нам вдалося усунути будь-які суб’єктивні аспекти в період сесій. Завдяки впровадженню незалежної системи тестування у вигляді семестрового тестового іспиту, на результати оцінювання не може вплинути жодна особа. Перевірка тестових робіт проводиться публічно, із виведенням усієї інформації на проектор у присутності екзаменаційної комісії та студентів.

Ю.Колесник. — Боротьба з корупцією — двосторонній процес. Яку роль виконує в ньому студент? Це велика проблема, адже зі шкільної лави дитина знає, що багато, коли не всі, питань навчання можна вирішити «як треба». Абітурієнти, не привчені до систематичних занять, ставши студентами, зіштовхуються з великими проблемами. І, звісно, виникає бажання вирішувати їх так, як звикли.

У нас працює «телефон довіри», я як ректор регулярно зустрічаюся зі студентами. В абсолютної більшості викладачів спрацьовує інстинкт самозбереження, — кожен боїться втратити високооплачувану роботу у вузі й залишитися безробітним. Особливо це відчуття загострилося після набрання чинності Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції».

— Хороший лікар — це…

В.Вороненко. — Гармонійна, освічена, гуманна, професійно реалізована особистість, яка має належний соціальний статус і повагу в суспільстві.

В.Мороз. — Висококваліфікований спеціаліст, людина з високими моральними та етичними рисами, здатна до самопожертви, вірна клятвам Гіпократа і лікаря України.

В.Запорожан. — Фахівець високої проби, людина, яка навчається все своє життя. Кажуть, якщо після візиту лікаря пацієнтові не стало краще, то це поганий лікар. На відміну від представників інших професій, для лікаря важливі моральні і духовні риси. Без здатності до самопожертви, співпереживання, співчуття до людини, інтелігентності навіть добре освічений спеціаліст не може бути справжнім лікарем. Професійний відбір для медичних вузів має особливе значення. На жаль, нині він взагалі не проводиться.

Б.Зіменковський. — Сьогодні Україна потребує спеціалістів нової генерації — активних, ініціативних, мислячих, висококваліфікованих професіоналів, які дотримуються засад етичного кодексу, здатні глибоко усвідомити свою національну ідентичність і вміло використовувати європейський та світовий досвід.

В.Москаленко. — Від лікаря сучасної генерації, безумовно, вимагаються: високий рівень фахової компетенції та дотримання профілактичної спрямованості діяльності; вміння поєднувати знання і навички з низки загальних та спеціальних клінічних дисциплін із вміннями організатора, управлінця і навіть менеджера в питаннях успіху лікувально-профілактичних заходів; знання основ медичного права із дотриманням канонів біоетики; нарешті, сприяння своєю діяльністю збереженню і підвищенню престижності професії, до якої він сам причетний.

А ще, гадаю, надзвичайно багато важить свідоме ставлення молодої людини до найперших кроків у професії лікаря — саме ініціація вибору. До цього, до речі, ми в університеті ставимося дуже серйозно. Погодьтеся, що людина, котра розуміє ціну медичної професії на ринку праці України і все одно обирає медичний університет, безумовно, має власну мотивацію. Я впевнений, що на першому місці в лікаря має бути бажання допомагати людям.

Л.Ковальчук. — Людина високої моралі, висококласний спеціаліст, який отримав сучасну підготовку з допомогою новітніх технологій навчання. Він, звісно, має достатній обсяг знань, що його поповнює впродовж усього свого життя. Він повинен володіти іноземною мовою (краще — кількома), щоб мати можливість переймати досвід від спеціалістів з інших країн та ділитися власним.

Ю.Колесник. — «Профессия врача — это подвиг. Она требует чистоты души и помыслов. Надо быть ясным умственно, чистым нравственно и опрятным физически». Це класичне формулювання А. Чехова, безумовно, актуальне й сьогодні.

Абітурієнт повинен чітко розуміти, що являє собою його майбутня професія.

Робота лікаря — це не веселі жарти й розіграші з серіалів «Інтерни» чи «Доктор Хаус». Це тяжка напружена праця, щодня доводиться мати справу з людськими стражданнями, які лікар так чи інакше пропускає крізь з себе. А становлення хорошого лікаря триває все його професійне життя. Кожні п’ять років медичні знання оновлюються на 50%. Це колосальний труд постійного професійного самовдосконалення.


Додатково:

Министерство образования приглашает на учебу студентов из Мозамбика

За законами карми