Американська освітня політика у галузі шкільної освіти завжди зводилася до обліку та вимірювання. Це призвело до деморалізації вчителів та звуження значення освіти. Наразі у вищій освіті відбувається майже те саме.

Президент США Барак Обама у своєму останньому зверненні закликав вчителів «не вчити заради здачі тестів». Усім спододобалась ця фраза і слова Обами знайшли відгук у серцях викладачів. Проте, у його програмі «На шляху до вершини» йдеться про те, що штати мають оцінювати вчителів, враховуючи результати тестів їхніх учнів.

Цей документ заохочує штати та округи винагороджувати вчителів грошовими виплатами, враховуючи результати тестів, зданих їхніми учніми. Він рекомендує штатам та округам звільняти вчителів та закривати навчальні заклади, якщо результати тестування будуть дуже низькими. За цих обставин, яким чином вчителі зможуть не навчати заради здачі тестів?

Міністерство освіти США- як за президента Джорджі Буші, так і за Обами- обожнює обчислення та дані. Нова освітня полтика високо оцінює вміння прийняття рішень, використовуючи отримані дані.

Наразі із федеральних фондів виділяються штатам кошти для створення сховищ даних для того, щоб відслідковувати інформацію про учня, починаючи із ранніх років до коледжу и далі. Міністерство бажає, аби освітні коледжі несли відповідальність у разі, якщо їхні випускники не складуть вступні іспити до вишу.

Наразі діти у відповідності із програмою «Не пропустити жодної дитини» (No Child Left Behind (NCLB)) прибувають до коледжів з тим, щоб склати тести із математики та читання.

Це учні, які значну частину свого життя для того, щоб підготуватися до стандартизованих тестів. З року у рік вони вчили як прочитати короткий уривок, або вибрати одну із відповідей. Одна з чотирьох відповідей правильна. Решта- ні.

Під впливом NCLB та обамівської програми «На шляху до вершини» витрачаються мільярди доларів на збільшення кількості тестувань та вимірювань при повному ігноруванні навчання.

Життя вчителів та керівного складу, саме виживання їхніх навчальних закладів залежить від того, чи знайдуть учні правильну відповідь. Кар’єри можуть бути зруйновані, якщо в учнів буде надто багато неправильних відповідей. У деяких штатах, у відповідності до закону результати тестів можуть стати приводом для звільнення вчителів, якщо результати тестів учнів є незадовільними.

Можна подумати, що ці тести є незамінними науковими інструментами, проте, це не так. Це не барометри, чи термометри- це соціальні конструкції. Вони віддзеркалюють стан культури та демографії, вони визначають рівні чи рейтинги дітей ледь не з пелюшок.

Експерти з тестувань попереджають, що у тестах зустрічаються статистичні, випадкові чи просто людські помилки. Інколи трапляються неправильні запитання. Інколи бувають дві схожі відповіді і надто прискіпливий учень обирає неправильну відповідь.

Ніхто не переймається тим, що ж відбувається із мисленням учня, якщо воно з року в рік піддається виснажливим випробовуванням з метою оцінки їхніх знань та умінь. Ніхто не задається питанням – чого чекати у майбутньому від нашого суспільства, коли ціле покоління надресироване тільки у тому, щоб знаходити правильну відповідь.

Проте, облишмо це. Дані наразі допомагають нам приймати рішення, навіть якщо ці дані самі по собі сумнівної вірогідності. Тільки упродовж минулого року ми стали свідками грандіозних шахрайських скандалів у Вашингтоні та Атланті. І кількість їх зростатиме, оскільки ставки ростуть. Проте корупція при випробовуваннях та руйнація цілей освіти нікого не турбує. Усі переймаються даними.

Хто є жертвами цієї недалекоглядної політики?

По-перше, учні, що натаскані знаходити правильну відповідь. Допоки у них не з’являться здібні викладачі, вони не навчаться ставити запитання чи оскаржувати правдоподібну відповідь. Коли вони приїжджають на випробовування, від них очікують, що вони читатимуть складні тексти, однак, вони не мають досвіду у цьому. Від них очікують, що вони кидатимуть виклик загальноприйнятій точці зору, проте їх навчили тільки слухняно виконувати команди, не перепитуючи навіщо.

Вчителі є також жертвами усталеного порядку стандартизованого тестування. Вчителів, які мають талант викладання цей порядок всіляко обмежує; вони стали вчителями, тому що захотіли навчити учнів думати та познайомити їх з новими ідеями. Їм не подобається, як федеральна політика ставиться до них. Вони розуміють, що втрачають свою професійну незалежність. Досвідчені викладачі деморалізовані, пригнічені та розгублені.

20 років тому назад для викладачів був бажаним 15 річний досвід роботи, що означало що в учбових аудиторіях переважно були саме такі досвідчені викладачі. Згідно із останніми даними, наведеними у звіті Міністерства освіти щодо освітніх шкіл та персоналу у 2008 році, у навчальних закладах США став звичним викладач зі стажем менше року.

Досвідчені педагоги полишають аудиторії. Це трагедія нашої нації.

Вища освіта

Спосіб мислення, що завдав стільки шкоди нашим середнім школам наразі невблаганно поширюється у галузі вищої освіти. Обама каже, що він хоче, аби вища освіта стала «на шлях до вершини». «Шлях до вершини» став руйнівним для наших загальних шкіл та вчителів, однак, тепер він хоче щоб і вища освіта відчула на собі наслідки політики обліку, що встановлено державою.

Обама каже, що коледжі та університети мають зменшити свої витрати, в іншому разі він припинить підтримку з федерального бюджету. Не виправдовуйтесь за штати, що урізають бюджети на вищу освіту. Обама хоче, аби коледжі та університети мусили збирати дані щодо результатів, аби родини могли оцінити їхню якість.

Обамівський курс відображує занепад та кризу риторики, що стало звичним явищем протягом останніх кількох років. На нас насуває потік книжок та звітів різноманітних комісій, які стверджують, шо наші університети занепадають, що студенти нічого не вчать, що коледжі та університети обманюють громадськість і що потрібен облік співвідношення витрат та ефективності по кожному викладачу та навчальному закладу.

Вчений із Йельського університету Пітер Брукс нещодавно написав, що проповідники песимізму помиляються, що кризова риторика- це відволікаючий маневр спрямований на те, щоб відвернути нашу увагу від «набагато більшої кризи у американському суспільстві, що полягає у збільшення розриву між багатими та бідними, у відмові від будь-яких зобов’язань щодо дотримання принципів економічної справедливості, у відчутті, що (економічна) система є фальшованою на користь заплямованої еліти, яка більше не виправдовує свого існування».

Ключовою причиною низьких результатів тестів є бідність; низька академічна успішність частіше зустрічається там, де нагромаджуються проблеми бідності та расової сегрегації. Відсутність медичної дпомоги, недостатнє харчування, економічна незахищеність- все це позначається на академічній успішності. Однак, саме вчителі цих дітей мають за це відповідати, а не породжуючи ці проблеми причини.

Дані

Наразі під вогнем опинилася вища освіта. Критики прагнуть вимірювань. Їм потрібні дані.

У звіті комісії Спеллінга від 2006 року стверджувалося, що вищій освіті не вистачало звітності. У звіті стверджувалося, що студенти, батьки та політики не отримують достатньо інформації щодо того, які навчальні заклади варті їхніх грошей і які вчасть їх «тому, що їм потрібно».

Як і у доповіді Нація у ризику (Nation at Risk) від 1983 року, у якому стверджувалося, що школи відповідальні за «зростання посередності», доповідь Спеллінга попереджала, що вища освіта швидше за все, «втратить долю ринку» та ризикують стати такими ж застарілими, як залізниця чи металургійна промисловість.

Усього кілька тижнів назад з’явилася доповідь Альянсу Нове Лідерство за студентське навчання та звітність, заснованої корпорацією Карнегі організації, що змальовує похмуре мабутнє. Хоча звіт віддає належне значенню знань та здібностей щодо вирішення проблем, все ж таки він рекомендує визначати цілі, збирати дані, оцінювати результати, збирати фактичні свідчення про те, що студенти мають вивчити і що вони вивчили.

Потому, як я читала цей звіт, спонсорований низкою провідних організацій, він лунав так само загрозливо, як «Не пропустити жодної дитини» та «Шлях до вершини».

У ньому йдеться, що вищі навчальні заклади мають сформулювати вимірювані цілі щодо того, що студенти повинні бути здатними робити, демонструвати, чи знати по закінченні кожного ступеню бакалаврату». Рівні досягнень повинні бути оцінені у порівнянні із «широко оприлюдненим чи порівняльним рівнем досягнення або оцінені чи порівняні з результатами, досягненими у подібних вишах».

Студентський прогрес у досягненні цілей буде розподілено «за статтю, расовою та етнічною приналежністю та за іншими параметрами..» Вищі навчальні заклади повинні встановити чіткі правила «коли, як и як часто будуть оцінюватися результати навчання». Оцінювання буде «інтегроване у роботу факультету, керівництва та персоналу». Результати будуть порівнюватися із іншими вишами чи серед підгруп студентів.

Можна очікувати, якщо буде реалізовано такий сценарій, уряд наполягатиме на тому, щоб викладачі оцінювалися згідно із їхньою ефективністю та продуктивністю. Хто з них готує випускників, що готові стати до роботи? Чиї студенти засвоїли найбільше навчального матеріалу?

І якщо програма «Шлях до вершини» буде впроваджена у вищій освіті, чи збирається уряд наполягати на тому, щоб замінювати викладачів, чиї студенти не демонструють вимірюваного прогресу наприкінці свого навчання?

У той час, як критики скаржаться на те, що вища освіта витрачає занадто багато на адміністрації, університети мають бути готові до створення нового адміністративного департаменту оцінки та звітності для того, щоб відповідати цим новим вимогам.

Так, федеральний уряд наполягатиме на тому, щоб збиралося більше даних, щоб викладачі звітували за досягнення студентів і щоб усі рішення приймалися на основі даних. Тепер ми знаємо із «Шляху до вершини», що якщо студенти не вчаться, це не їхня провина, це провина їхніх викладачів, і що викладачі повинні бути підзвітними

Це невірне трактування механізмів оцінювання та звітності віддає антінтелектуальністю. Відтак постає такий собі викривлений, грубий, тупий менталітет, який нітрохи не піклується про уяву, творчість, інновації та серйозну науку.

Залишений і надалі загнивати, цей дух знищить американську вищу освіту та запровадуть ту саму бездумну звітність, що знищує життя та дух нашої середньої освіти.

Яким чином ми виміряємо знання та навички, отримані при проходженні курсу історії мистецтв? Музки? Історії Близького Сходу? Чи будуть студенти проходити попередні чи пост-тести для того, щоб визначити, скільки вони вивчили протягом кожного курсу?

Як нам оцінити вартість викладача, що викладає грецьку літературу, або сучасну композицію чи соціологію? Як нам обахувати повернення інвестицій у викладача, який витрачає роки на написання книжки? Чи будемо ми вимірювати цінність книжки за рейтингом Амазон? Чи станемо ми оцінювати викладачів за кількістю їхніх цитувань у Google Scholar?

Скільки часу та грошей будуть витрачені на ці вправи із звітності? Хто буде звітувати, якщо студенти пройдуть курс навчання, але не отримають необхідних навичок та знань? Що, якщо студенти припинять відвідувати заняття? Чи повинні студенти нести якусь відповідальність за своє навчання?

Слава американської вищої освіти завдячує трьом важливим принципам: свободі викладання, свободі навчання та свободі думки.

Як позначиться на цій свободі манія до отримання даних та звітності? Чим більше ми намагаємося визначити кількість того, що не піддається кількісному аналізу, тим більше ми звужуємо цілі освіти.

Викладачі муситимуть адаптувати те, що вони викладають і як вони викладають, тому що якісь комітети, що знаходяться десь далеко від їхніх аудиторій, розробили вимірювані цілі та результати. Викладачів будуть оцінювати не за оцінками їхніх колег, а за звітами, які жодним чином не пов’язані із їхніми власними цілями по відношенню до роботи із студентами. Свободу викладання буде обмежено вимогою отримання кількісних результатів.

Студенти більше не відповідатимуть за результат свого навчання. Натомість, їхні викладачі будуть підзвітні за те, що студенти не готуються до занять, не відвідують лекції, не демонструють відповідних зусиль.

І якщо програми «Не пропустити жодної дитини» та «Шлях до вершини» стануть нашими обов’язковими документами, студенти втратять свободу на навчання, тому що
вони надто залежатимуть від нагромадження звітності. І горе їм, якщо вони відійдуть від офіційної навчальної програми, якщо вони насміляться мати непередбачені певним документом думки, якщо вони продовжуватимуть торувати напрямки, які не можуть бути кількісно образовані або оцінені.

Немає стандартного тесту, що засвідчив би успішність викладачів. Немає стандартного тесту, що може повноцінно обрахувати найважливіші цінності, які прагне поширити система вищої освіти.

Не звертаючи увагу на якість

Надто багато молоді вступає дл коледжу чи університету не маючи очікуваних від них необхідних навичок та знань для того, щоб вчитися. Надто багато вишів мусять використовувати дорогі ресурси для повторення вивченого у школах, тому що середні школи змушують видавати атестати випускникам, які не готові до навчання на рівні коледжу.

Це не проблема функціонування системи вищої освіти, але це одна з тих, що лежать на її шляху. Воне буде вирішена, доки политики з Вашингтону та столиць штатів не престануть вимагати, аби середні школи збільшували кількість своїх випускників, не звертаючи увагу на якість отриманих своїми випускниками знань.

Американська вища освіта отримала своє визначне міжнародне визнання, тому що викладачі мали право на вільну думку, висловлювання та на викладання тих предметів, у яких вони почуваються знавцями. Американські заклади вищої освіти стали великими дослідницькими закладами та рушіями технологічних інновацій, тому що вон були бастіонами вільного попиту для викладачів та студентів.

Американська вища освіта стала світовим чудом не тому, що вона дивилася собі під ноги, не тому, що оцінювала своїх викладачів по балах і не тому, що
готувала своїх студентів для розбудови своєї кар’єри, але тому, що вона виховувала розум, творчість, винахідливість та вміння думати у своїх студентів.

Наслідки говорять самі за себе. Ми були і повинні залишатися нацією, чиї коледжі та університети є охоронцями, чемпіонами та генераторами інтелектуальної свободи.


University World News ,
February 2012

Автор: Даяна Ревіч (Diane Ravitch), is research professor of education at New York University and a historian of education





Додатково:

Гарвардська конференція збирається добряче струсонути систему університетського навчання