Перша публікація Сергія Квіта характеризує стан справ у вищій освіті сучасної України, порівнює її з Росією, а також звертає увагу на публічну дискусію довкола проектів нового Закону України "Про вищу освіту".

У центрі уваги блогу - роль НаУКМА, необхідність запровадження академічної, фінансової, організаційної автономії, зменшення надмірного навчального навантаження викладачів, зосередження не на процесі, а на результаті освітніх реформ тощо.

Тепер з'явилася можливість регулярно інформувати академічну громадськість про перебіг подій в Україні англійською мовою.







Сучасна Україна переживає період серйозних випробовувань не тільки у площині освітніх реформ, але і у важкій боротьбі проти радянського та російського колоніального спадку за право бути частиною об’єднаної Європи, і, зокрема, частиною єдиного європейського простору вищої освіти.

Призначення Дмитра Табачника на посаду міністра з питань освіти та науки у березні 2010 року стало спробою звести нанівець усі зусилля України, спрямовані на інтеграцію з Європою у сфері вищої освіти.

Освітня політика Табачника ґрунтується на його політичних поглядах, які можна охарактеризувати як прокомуністичні та проросійські. На мій погляд, Табачник є російським шовіністом у своєму ставленні до української мови, культури та історичної пам’яті.

Його політика, що представлена у новому проекті закону «Про вищу освіту» головним чином спрямована на чисто технічні аспекти «російської моделі» управління. Він ґрунтується на повному державному контролі академічної та фінансової діяльності університетів, ігнорує принципи Болонського процесу та заперечує університетську автономність.

Поруч із реставрацією автократії, Росія Володимира Путіна успадкувала багато рис радянської системи, включно із відсутністю свободи слова. Ключовою рисою сьогоднішньої російської системи є централізований розподіл фінансових ресурсів (головним чином за рахунок продажу нафти та газу) кращим університетам, що дають їм можливість ставати конкурентоздатними на європейській арені у відповідності до формальних вимог різноманітних рейтингів університетів.

Ситуація в Україні зовсім інша.

Я нагадаю декілька характеристик українського суспільства: прагнення до свободи слова, іронічну підозрілість до будь якої офіційної влади і відсутність громадських ресурсів, спрямованих безпосередньо на підтримку віщої освіти.

Ось чому ми зосередимося на розвитку університетів через впровадження умов реального ринку- іншими словами, реальної конкуренції- та на автономії університетів. Це допоможе розвиткові ініціативи з боку університетів, започаткує конкуренцію за ресурси з боку бізнесу та промисловості, та дозволить українському академічному співтовариству розмовляти із західними партнерами однією мовою.


Пострадянські університети

Окремим питанням є застаріла та неврегульована структура українських та усіх пострадянських університетів, що бере свій початок від концепції перших років радянської влади.

У 20-х роках радянський уряд відділив освіту від науки. Було обумовлено, що навчання проходитиме в інститутах громадської освіти ( так тоді називалися університети), а дослідницька робота проводитиметься окремо у інститутах Академії наук. Така система не співвідноситься з іншим світом і заважає університетам покращувати свою конкурентоздатність та підніматися у міжнародних рейтингах.

Наразі українські та пострадянські університети (крім країн Балтії та Грузії) продовжують страждати від цього спадку. Як наслідок, інститути мають надзвичайно неадекватні лабораторні умови, недостатнє фінансування досліджень та мають дуже велике учбове навантаження (більше 900 годин на академічний рік), а викладачі не можуть конкурувати через брак кількості публікацій, які вони мають у найбільш цитованих журналах, що є ключовим критерієм для світових рейтингів університетів.


Проект закону

Мета проекту закону про вищу освіту Табачника створити нездоланні перешкоди – різновид нової «залізної стіни» на шляху інтеграції України до світової спільноти, особливо що стосується інтеграції українських університетів до Європию

Україна не зможе реформувати свою освіту допоки Міністерство Освіти, молоді та спорту продовжуватиме блокувати автономію університетів, намагаючись наслідувати найгіршим зразкам політики часів радянського тоталітаризму. За таких обставин, Україна продовжуватиме залишатися пострадянським простором з низькою якістю освіти та високим рівнем корупції під домінуванням Росії.

Є ще одна причина, що робить неможливим інтеграцію України у європейський простір вищої освіти: англійська мова. На загал, українське академічне співтовариство не має адекватного рівня англійської мови, тому що у радянський період тільки російська мова вважалася мовою міжнародного спілкування та відносин.

Наразі англійська мова сприймається владою як деструктивний чинник, здатний зруйнувати так звану «прогресивну» українську (пострадянську) систему вищої освіти та досліджень

Слабке знання англійської мови або його відсутність є проблемою усіх пострадянських країн і цей факт повністю ігнорується українським урядом.


Києво-Могилянська Академія

Національний університет Києво-Могилянська академія (НаУКМА) є єдиним українським університетом із двома робочими мовами- українською та англійською. Це також єдиний університет, який відкрито виступив проти проекту закону Табачника.

Ось чому у 2011 та 2012 роках вперше з 1991 року, коли Україна стала незалежною, міністерство заборонило вимогу володіння англійською для вступників до університету. Боротьба між міністерством та Києво-Могилянською академією досягла апогею наприкінці 2010 року та досі продовжується.

Всерйоз говорилося про скасування університетської хартії (статуту) і навіть про його закриття. Відтак, головним наслідком стало суттєве скорочення університетського бюджету. Університет продовжує захищати свої права та продовжує просувати національні освітні реформи на засадах автономії, академічної свободи та стандартів вищої освіти.

Попри той факт, що сучасне українське законодавство не забезпечує автономію університетів, Національний університет Києво-Могілянська Академія, заснований у 1615 році, функціонує як університет, де концепція свободи є фундаментальним принципом, продовжуючи університетську традицію та спадок. Він захищає свої права проти міністерства у суді, що є унікальним та, можна сказати, надзвичайним явищем для пострадянської країни.

Зусилля Києво-Могилянська Академії отримали міжнародну підтримку від незалежних інтелектуалів, десятків університетів з усього світу, і зокрема, від Яна Петтера Майклбаста із University World News та від урядів Європи та Північної Америки. Підтримка також була висловлена під час міжнародної конференції «Шляхи до свободи», що відбулася у Києві у Жовтні 2011 року.

Міжнародна та національна увага до університету, рішуча позиція Києво-Могилянської академії і потужні хвилі студентських протестів проти існуючої освітньої політики в Україні призвели до масштабної та вкрай потрібної громадської дискусії та формулюванню пропозицій у двох альтернативних проектах закону- члена парламенту Юрія Мірошніченка та двох інших парламентарів- Арсенія Яценюка та Лесі Оробець.

Акцент на автономії

Головна увага медіа, експертів та громадськості прикута до впровадження автономії, включно із правом університетів визначати зміст навчання: право на запровадження міжпредметних програм, структурованих докторських програм, на забезпечення визнання міжнародних дипломів, на організацію обмінів, на вручення дипломів, на можливість розпоряджатися власними бюджетами та фондами, на відповідальність за якість навчання включно із студентським самоуправлінням, на відповідальність перед своїм університетським середовищем та громадськістю.


Наразі українські університети позбавлені ціх прав та обов’язків

Усі згодні з тим, що реформи необхідні. Проте риторичним парадоксом є те, що в Україні будь- які зміни називають «реформами». Насправді ж, відсутній консенсус щодо змін, які мають бути впроваджені з метою реформування вищої освіти для того, щоб університети стали конкурентоздатними на міжнародній арені.

Проблема полягає у тому, що у сучасній Україні досі немає сильного громадянського суспільства, яке б допомагало впроваджувати соціальні зміни. Опитування думок свідчить, що ректори, викладачі, студенти, їхні батьки та політики не бажають виступати у ролі рушіїв перемін.

Всі вони прагнуть «стабільності», яка суперечить сучасній мінливій перехідній ситуації, що склалася після краху радянської системи. Нова система досі не створена. В українських політиків немає розуміння щодо важливості освіти та науки як ключових засад для розвитку, конкурентоздатності та стабільності країни у сучасному світі.

Проте і вони нічого не вартуватимуть, якщо громадська думка не виступить рішуче за реформи, які очистять країну від корупції та привілеїв для небагатьох з метою розбудови справедливого суспільства, що забезпечує рівні можливості на основі достоїнства, свободи та участі у громадянському суспільстві.

Досьогодні усі українські реформи зосереджувалися більше на процесі, ніж на результатах. Відтак, майбутнє університетів повинно розглядатися у контексті назрілої потреби покінчити із статусом України як вічної «країни перемін», гаслом, яке стало зручним виправданням для українських політиків, що використовують усталену систему з метою власного самозбагачення.


Переклад: Михайленко Ігор / Оксана Бурдик
для euroosvita.net


Оригінал публікації тут


Додатково:

Звернення трудового колективу НаУКМА до Президента України В.Ф. Януковича

Табачник оголосив війну «Могилянці»?

Сергій Квіт: «Держава показує, що їй не потрібні фахівці»

Ситуация в науке такова, что нас вынуждают лететь на Луну на вертолете. Если не получается, значит, мы плохие космонавты

Европейский суд обязал Украину выплатить 30 тысяч евро доценту ХАИ, которого избили в милиции