Міністерство охорони здоров’я України обікрали.

Нахабно, серед білого дня. Не чули? Нічого дивного. Це сталося так швидко, що ніхто не встиг крикнути: «Пробі! Тримайте злодіїв!» А може, не схотів: кому потрібні зайві процедури із застосуванням кружки Есмарха?!

16 листопада 2011 року Ка­бінет міністрів України видав роз­порядження «Деякі питання управління вищими навчальними закладами». Під нейтральною назвою заховали вибуховий зміст: «Прийняти пропозицію Міністерства освіти і науки, молоді та спорту щодо передачі до 1 січня 2012 р. вищих нав­чаль­них закладів I—IV рівня акредитації, навчально-методичних і науково-методичних установ згідно з додатками 1—3 до сфери управління Міністерства».

А далі на десяти сторінках — список коледжів, технікумів та уні­верситетів (див. на сайті), які уряд передав Міносвіти. Пропози­цію, від якої неможливо відмовитися, зробили кільком міністерст­вам: агропромполітики, праці та соціальної політики, інфраструктури, фінансів і навіть енерговугіл­ля. Найбільших втрат зазнало Мі­ністерство охорони здоров’я: в нього забрали всі вищі навчальні заклади — академії та університети, незважаючи на те, мають вони статус національного чи ні, тоді як інші відомства відкупилися переважно технікумами та коледжами.

Ошелешені «донори» схопилися за телефони, атакували офіційний сайт, проте впродовж кількох днів отримати достовірної інформації не могли. Сподівалися, що прем’єр відкличе «сире» розпорядження. Ілюзії розвіялися через десять днів, коли документ нарешті з’явився на офіційному сайті. Оптимісти очікували, що вже наступного дня велика університетська громада завирує — ректори виголосять свої заяви, науково-педагогічні колективи підготують звернення до гаранта Конституції та парламенту, студенти вийдуть на акції протесту. Перемогли песимісти — ніхто й не писнув у медичних університетах та академіях, профільне міністерство теж не подало голосу.

Міністр освіти Д.Табачник не зустрівся з ректорами медичних університетів, які незабаром стануть його підлеглими, — можливо, боявся гострих запитань, а може, вирішив, що не царська то справа, тому й доручив її заступнику. Аж півмісяця знадобилося для організації робочої зустрічі у МОНмолодь­спорту, на яку прибули ректори медичних ВНЗ та директори департаментів обох міністерств. Перший заступник міністра освіти і науки, молоді та спорту Є.Сулима відразу ж заспокоїв присутніх, що контракти з ректорами розривати не планують.

Схоже, це найбільше мучило професорів та академіків, відповідь їх задовольнила, тому зай­вих запитань не ставили. Пер­ший заступник міністра відразу ж дав перше доручення ректорам медичних ВНЗ — провести зуст­річі з викладачами, студентським активом і профспілками та поінформувати… ні, не про велике переселення й реорганізацію, а про зустріч у міністерстві. Відповіді на запитання, які непокоять медичне середовище, не готові, але всі повинні знати, що МОНМС «не має наміру порушувати нормативно-правові акти, які діють на території України, тому передача вищих навчальних закладів медичного профілю до сфери управління Міносвіти буде здійснена відповідно до всіх норм, які існують у державі».

У таких випадках кажуть — ловлю на слові. Однак перший заступник міністра охорони здоров’я Р.Моісеєнко, яка була на зустрічі, не скористалася моментом. Очевидно, передачу медичних ВНЗ вважає цілком законною й актуальною. Наші джерела в МОЗ запевняють, що вона навіть чути не хоче про проблеми, котрі виникли після розпорядження уряду, — неначе передача ВНЗ здійснюватиметься років через п’ять, а не з першого січня. У МОЗ повторюють мантри про успішне реформування галузі, чи не щодня Р.Моісеєнко виступає на прес-конференціях та на телебаченні. Але турбує її зовсім не доля університетів, що незабаром залишаться без клінічних баз, не знають, куди і як направлятимуть інтернів, яким буде держзамовлення тощо.

Виявляється, найбільшою проблемою для нас є кір, що на нього захворіли три-чотири сот­ні людей. За прогнозом Р.Моісеєнко, на кінець року ця кількість може збільшитися до 500, — статистику захворювань подають, як зведення з фронтів, таку ж артпідготовку ми спостерігали, коли було оголошено пандемію свинячого грипу. Сценарій той самий — залякують ускладненнями, рекомендують усім поголовно робити щеплення. А заодно просять 130 млн. грн. із резервного фонду на закупівлю вакцини. Хід простий, однак дієвий. Про кір пишуть, знімають телесюжети, паралельно повідомляють про наступ аж трьох вірусів грипу і знову ж таки радять вакцинацію. Все це робиться демонстративно, аби переконати, що міністерство пильнує наше здоров’я вдень і вночі — коли ж тут думати про університети?! Неспокійно чиновникам лише від одного: злощасне розпорядження передбачає «скорочення граничної чисельності працівників апарату центральних органів виконавчої влади, зі сфери управління яких передано зазначені заклади та установи».

Чи виживе Міністерство охо­рони здоров’я після низки ампутацій, які проводяться без діагностики та консультацій із фахівцями? Ріжуть по живому, не переймаючись тим, збережуться основні функції чи настане повний параліч системи охорони здоров’я: санепідемслужбу планують скоротити удві­чі, закупівлю вакцин та ліків частково передали МНС, значну частину повноважень, згідно із законом, МОЗ передає на місця, і насамкінець — медуніверситети трансплантують у систему Міносвіти, бо так хочеться його керівникові. Ще кілька таких операцій, і стаття 49 Конституції України про безоплатну медичну допомогу атрофується, зникне як атавізм епохи гуманізму.

Якщо організм живий, то обов’язково реагує на сторонні втручання, — це закон природи. Для чиновників — закони не писані. Тому й ухвалюють важливі рішення без громадського обговорення, без плану дій і роз’яснювальної роботи. Як відреагували у медичному середовищі на грубе хірургічне втручання?

В кулуарах говорять, нібито міністр охорони здоров’я О.Аніщенко нарікав, що думку медиків проігнорували. Однак офіційного коментарю від керівника медичного відомства так і не дочекалися.

Як стало відомо DT.UA, за місяць, що минув після розпорядження уряду, жоден університет не подав голосу. У МОЗ стверджують: ректори, хоча й обурені, однак сидять тихо, наче миші за віником, боячись, що нове відомство будь-якої хвилини перегляне їхні конт­ракти.

Першими вдарили на сполох інтерни, — у деяких клініках їм сказали, що в новому році з «чужих» університетів не братимуть. Принаймні безкош­товно. На захист майбутніх лікарів виступила профспілка медиків Києва, звернувшись до прем’єр-міністра України. «Система медичної освіти та медичної практики нерозривно пов’язані, — підкреслила Лари­са Канаровська, голова ради профспілки медиків. — Нині переважна більшість кафедр університету розташовуються на базі державних та комунальних закладів охорони здоров’я. Цей взаємозв’язок забезпечує МОЗ, оскільки і університет, і заклади охорони здоров’я підпорядковані саме йому, що історично усталено й виправдано.

Лікувальні заклади планують перетворити на комунальні підприємства, що в умовах хронічного недофінансування призведе до перегляду умов співпраці з ВНЗ: їм виставлять рахунки за оренду приміщень, за навчання студентів тощо. За попередніми підрахунками, це призведе до збільшення державних видатків на потреби медичної освіти мінімум утричі. До того ж університетські клініки, які створені при багатьох ВНЗ, не можуть бути передані до МОНмолодьспорту, оскільки це міністерство є непрофільним і некомпетентним в управлінні даними закладами».

2006 року тодішній міністр освіти С.Ніколаєнко виступав з ініціативою зібрати всі навчальні заклади під одним дахом, — до цього спонукало активне запровадження принципів болонської системи. Проте медичних університетів міністр не чіпав, розуміючи, що традиційну систему зламати легко, а вибудувати нову невідомо чи вдасться.

Чим загрожує трансплантація медичних університетів у лоно Міносвіти?

По-перше, це зруйнує традиційну систему підготовки лікарів. Перші семестри навчання студент здобуває теоретичні знання в аудиторіях. Протя­гом наступних трьох років 70—80% часу він повинен проводити на клінічних базах, щоб «зануритися» у практичну медицину, як філолог — у мовне середовище. Інтерни та клінічні ординатори після державних іспитів ще два-три роки довчаються в лікарнях, здобуваючи відповідну кваліфікацію і досвід. Клінічні школи та бази — це основа навчального процесу в руслі фахової підготовки майбутнього лікаря.

Готуючи аргументи для С.Ні­колаєнка, медики підрахували, що для повноцінного навчального процесу тільки київському медуніверситетові необхідно 12—15 лікарень на 500—1000 ліжок кожна. Таку базу бюджетний навчальний заклад ні створити, ні утримувати не може. Єдиний вихід — оренда. Столичні студенти-медики навчаються на майже 120 клінічних базах. Навіть приблизні підрахунки показали, що орендна плата може сягнути 8—10 мільйонів гривень. Це за цінами 2006 року. Яку суму можуть виставити столичні лікарні за оренду у 2012 році — лише Богові відомо. Який сенс головному лікареві віддавати площі задарма, якщо в черзі на квадратні метри стоять аптеки, приватні лабораторії та діагностичні центри? Одна річ — коли за університетом стоїть МОЗ, і зовсім інша — коли на документах шапка Міносвіти.

А що буде після утворення госпітальних округів? Пере­крою­вання медичного простору призведе до закриття деяких лікарень та відділень, що зачепить і ті, на яких базуються кафедри. Чи запросять до себе професорів зі студентами нові господарі — невідомо. Свіжий приклад: після капремонту відкривається інфекційне відділення київської клінічної лікарні, де раніше базувалася кафедра інфекційних хвороб НМУ. Чи повернеться вона у старі стіни? Хтозна. Лікарня відмовляється укладати договір про співпрацю.

По-друге, буде порушено систему держзамовлення та розподілу, яка й так недосконала.

Міністр охорони здоров’я влітку стверджував, що не вистачає 50 тис. лікарів, а недавно знизив зазначену цифру до 47 тисяч. Це свідчить про відсутність системного підходу до підготовки кадрів, — ніхто не може сказати, скільки і яких саме фахівців потребуватиме охорона здоров’я через рік, п’ять або десять років. До речі, так само, як і економістів, інженерів, менеджерів і т.д. Чи побільшає порядку в кадровій сфері, коли не лише МОЗ, а кілька відомств відразу передадуть свої навчальні заклади в Міносвіти? Це майже сотня коледжів і технікумів, академій та університетів. У МОН зі своїми не можуть розібратися —
46 тис. випускників ВНЗ, за даними аудиту, поповнили армію безробітних останнім часом.

По-третє, гряде великий переділ майна. Вже тепер очевидно, що втрати будуть колосальними. Варто лише згадати, скільки медзакладів було незаконно продано в Києві під час реформування районів, — мало хто пам’ятає, що на місці розкішного бізнес-центру на Бесса­рабці колись була міська лікарня. Кому дістануться, хай і невеликі, але по-сучасному обладнані університетські клініки та центри? На думку фахівців, під час передачі їх просто приватизують.

Київський НМУ не перший рік відбиває атаки тих, хто вподобав табір відпочинку, розміщений у престижній Конча-Заспі на березі річки Козинки. Окрім того, університет має чималі навчальні корпуси, кілька гуртожитків — один із яких на Володимирській гірці, стоматологічну клініку, санаторій-профілакторій. І немало гектарів дорогої столичної землі під ними. Ні для кого не секрет, що більшість бюджетних установ так і не оформили державних актів на землю, а це значно спрощує процес «передачі» землі в інші руки.

Не лише столичний, а й інші медичні університети мають солідні бази. Приміром, Львів­ський національний медичний університет ім. Д. Га­лиць­кого об’єднує сім факультетів, медичний коледж, 78 кафедр, 48 із яких — клінічні. В його розпорядженні 14 навчальних корпусів, стоматологічний центр, лабораторії, навчально-виробнича аптека, наукова і студентська бібліотеки, санаторій-профілакторій, спортивно-оздоровчий табір «Ме­дик», вісім гуртожитків та ботанічний сад. Із багатим посагом прийдуть медичні університети до Міносвіти.

Як і серед кого ділитимуть його під час передачі? Чи опікуватиметься Міносвіти тими об’єктами, котрі не належать до аудиторного фонду? Скажімо, Одеський національний медуніверситет має аж три музеї — анатомічний, пат­анатомічний та історії медицини. Студенти отримують знан­ня і практичні навики на десятках клінічних баз, розміщених у лікарнях та пологових будинках. Чи вистачить на все це коштів у бюджеті Мін­освіти?!

По-четверте, це перший крок до різкого скорочення вищих навчальних закладів. Експерти підкреслюють: Мін­освіти давно має намір залишити в невеликих обласних центрах по одному університету, а решту просто закрити. У МОН переконані, що в Україні надто багато людей отримують вищу освіту, час покласти цьому край. Повз увагу експертів не проскочив той факт, що багато відомств відмовилися ділитися своїми університетами з Мін­освіти. На захист своїх ВНЗ стали Міністерство юстиції, МінАПК, міністр культури недавно хвалився цим на підсумковій колегії. І лише Мініс­тер­ство охорони здоров’я прикинулося німим.

По-п’яте, розпорядження, на думку юристів, призведе до грубого порушення чинного законодавства. Вони наголошують, що статус «національний», який мають кілька медичних університетів, надавався згідно з указом президента України. Свого часу навчальні заклади виборювали цей статус, бо він свідчив про високий рівень підготовки кадрів, надавав певні пільги, а також слугував охоронною грамотою: закон забороняв органам виконавчої влади передавати «закріплене за національними закладами (установами) України майно, що перебуває у державній власності, будь-яким органам, підприємствам, установам, організаціям» (указ президента №304/96 від 29.04.96 та указ пре­зидента №70/99 від 27.01.99). Чи знають про це у Міносвіти? Повинні. Адже положення про національний заклад підписав Д.Табачник. На той час — 16.06.1995р. — глава адміністрації президента Ук­раїни.

Свою незгоду з діями уряду висловили громадські організації, зокрема Всеукраїнське лікарське товариство, яке очолює Олег Мусій:

— Усі питання щодо положення про МОЗ України перебувають у сфері компетенції президента України. Кабмін не може перевищувати свої пов­новаження, забираючи з положення про МОЗ України ті чи інші функції. У цьому докумен­ті чітко прописано, що додипломна підготовка лікарів входить до компетенції Мін­здо­ров’я. У Конституції України за­писано, що єдиним державним органом, відповідальним за охорону здоров’я в Україні, є МОЗ, до функцій якого належить підготовка фахівців для практичної медицини. Пере­дача головних функцій іншому міністерству є порушенням чинного законодавства.

У намаганні узурпувати вищі медичні навчальні заклади можна запідозрити корисливі мотиви міністра Д.Табачника. Вбачається, що він не лише посягає на будівлі, майно та землю цих закладів, а й керується меркантильними інтересами: йдеться про кошти, які сплачують за навчання студенти-конт­ракт­ники.

Розпорядження уряду зруйнує систему підготовки медичних кадрів, унеможливить розвиток університетських клінік, зведе нанівець усі задекларовані ініціативи щодо реформування медичної галузі та її наближення до європейських стандартів. Усе це призведе до втрати контролю МОЗ — ос­нов­ного роботодавця в галузі охорони здоров’я — за рівнем професійної підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації медичних і фармацевтичних працівників. У медичній освіті неможливо запровадити болонську дворівневу систему підготовки студентів бакалавр — магістр, яка практикується у Міносвіти. Лікаря необхідно готувати шість років безперервно(!), відповідно до чинних стандартів Всесвітньої федерації медичної освіти (Копен­гаген, 2004)…»

Ризиків стільки, що важко всі перелічити, чимало їх зачіпають інтереси майбутніх медиків. Дивна річ — у багатьох містах студенти виходили на акції протесту, щоб захистити своїх ректорів, — згадайте бодай останні події у НТУУ «КПІ», — але мовчать, коли справа дійшла до них самих. Чому? Як повідомили наші джерела, студентам суворо заборонено — під страхом відрахування — не те що виходити на акції протесту, а навіть обговорювати ці питання вголос.

Власне, медики ніколи не були соціально активною силою: консерватизм професії
наклав свій відбиток. Про­коментувати ситуацію погодився професор Одеського медуніверситету, який хоч і почувається незалежним, однак просив не називати прізвища, аби не накликати гнів начальства на голови колег. Свого часу він красиво пішов з посади завідувача кафедри: щойно закінчився контракт, залишився працювати професором-консультантом.

— Те, що робиться, — авантюра, яка не має стосунку ні до освіти, ні до медицини. Ви читали у програмі реформування медицини хоч рядок про те, що медичну освіту вилучать із системи охорони здоров’я?! І передадуть її в інше відомство? У МОЗ , хоч би як його критикували, все ж таки діє інститут головних спеціалістів. Це досвідчені професори, які надають методичну та консультативну допомогу у лікарнях і пологових будинках. Що подумають люди, коли почують, що комісію, яка приїхала розбиратися у складній ситуації, очолює головний позаштатний проктолог з Міністерства освіти, науки, молоді та спорту? Що робити професору кафедри, коли в клініці заплановано операцію, а його викликають на нараду по лінії Міносвіти? Всі знають, як важко вжитися двом левам на одній території, — зав­відділенням завжди має при­ховані або й відкриті конфлікти із завкафедрою. Щойно з’явиться формальна підстава — зміниться відомче підпорядкування університету, головні лікарі знайдуть причини, аби спекатися кафедри.

Чи виставлять такі ціни за оренду, яких МОН не осилить. Студенти не бачитимуть хворих, їх витіснять із операційних, практичне навчання стане дистанційним. Авторів таких нагальних реформ в Одесі називають «первопроходимцами», бо кардинальні рішення слід приймати після проведення розрахунків і затвердження поетапних програм, після консультацій та громадського обговорення. У зв’язку з ситуацією мені згадався одеський анекдот. Родина переїхала до Ізраїлю. Через певний час помер дідусь, треба дати телеграму родичам в Одесу, а грошей шкода. Текст скорочували, аж доки не залишилося всього два слова: «Сеня — всьо!» Незабаром надійшла відповідь «Ой!»

Я дуже боюся, що передача медичних навчальних закладів Міністерству освіти закінчиться адресованим нам вигуком: «Ой!» І змінити вже нічого не вдасться.

Викликає подив: чому розпорядження приймалося так утаємничено і поспішно? Лихі язики стверджують, що вся ця реформа затіяна з однією метою — сконцентрувати в одних руках фінансові потоки і голоси електорату напередодні виборів. Кажуть, прем’єр-міністр упевнений: навіть у такій складній ситуації Міносвіти гідно впорається із завданням. Тим паче що Д.Табачник вже має досвід підготовки не лише лікарів, а й професорів медицини. Як відомо, міністр Д.Табач­ник власноруч підписав атестат про присвоєння наукового ступеня професора кафедри нейрохірургії І.Слюсарчуку — людині, котра взагалі не мала медичної освіти.

Додатково:

Оголошення конкурсу на заміщення посади ректора КПІ: кому закон не писаний

Аграрні студенти організували рух проти Табачника «Серп і молодь»

Дмитро Табачник хоче підпорядкувати собі медуніверситети

Табачник не має двох бажань: бути афроамериканцем і членом НАНУ