Тепер уже ні в кого не викликає сумнівів: бравурні заяви керівництва Міносвіти про те, що дефіциту підручників у школах нинішнього року не буде, не що інше як примітивний самопіар.

«Уперше на початку навчального року державне замовлення на випуск підручників для учнів 11 класів виконане в повному обсязі», — переконував громадськість Д.Табачник перед початком навчального року. Однак озвучена заява про 100-відсоткове виконання держзамовлення ще не означає, що загальноосвітні навчальні заклади повністю забезпечені навчальною літературою. З різних місць раз у раз чути нарікання на брак підручників, учителі, учні та батьки змушені метатися в пошуках необхідних для навчального процесу книжок, закуповуючи їх самостійно.

Ще в перших числах вересня з приводу неблагополучної ситуації зі шкільними підручниками вдарив на сполох Вячеслав Кириленко, який звернувся з депутатським запитом до прем’єр-міністра Миколи Азарова. У своєму запиті народний депутат привернув увагу до незадовільної роботи освітнього відомства на чолі з міністром Дмитром Табачником у галузі друкування та доставки підручників. «До 1 вересня на місця не надійшли підручники всіх найменувань, а якщо й надійшли, то не в повному обсязі. Залежно від регіону України, рівень забезпечення підручниками становить від 50 до 90%» — ідеться в запиті. І це при тому, що нинішнього року Кабмін своєчасно виділив кошти на друкування підручників. Міністерство освіти поквапилося спростувати «недостовірну» інформацію про нестачу шкільних підручників, повідомивши, що «станом на 9 вересня до обласних книжкових баз доставлено 99,75% підручників від плану завозу».

Та, здається, окрім пана міністра, у ці цифри не вірить ніхто: ні обдурені профільним міністерством батьки учнів, ні сама влада. Отож, очевидно, неспроста прем’єр-міністр під час розширеного засідання Кабінету міністрів 2 листопада констатував, що роботу із забезпечення підручниками та шкільними автобусами нерідко підміняють показухою, і, звертаючись безпосередньо до Табачника, зауважив: час «припинити такі ігри і реально зайнятися роботою».

Стосовно показухи у роботі керівництва МОНМС Микола Янович, безперечно, має рацію. І коли ми чуємо заяви пана міністра про майже стовідсоткове виконання «плану завозу» звернімо увагу на майстерну гру слів – задоволено не реальні потреби шкіл, а уявлення МОНС про ці потреби. Отут і заритий собака.

Журналістам редакції DT.UA вдалося роздобути вельми цікаві дані, які наводять на думку про «ноу-хау» Табачника і його коман­ди у галузі забезпечення шкіл підручниками. За інформацією з достовірного джерела, у міністерстві, щоб імітувати «стопроцентне забезпечення» підручниками одинадцятикласників (із переходом на одинадцятирічку виникла нагальна потреба в нових підручниках), МОНМС занизило кількість навчальної літератури для шкіл. І стосується це фактично всіх шкільних дисциплін. Ос­кільки все пізнається в порівнянні, ми порівняли дані за нинішній, «ударний», рік із попередніми. Так, наприклад, з української мови для 11 класу випущено чотири підручники загальним накладом понад 256 тисяч примірників, тоді як торік для 10 класу їх було видрукувано понад 476 тисяч. Зрозуміло, що торішні десятикласники тепер навчаються в 11 класі, і на двох учнів нерідко припадає один підручник.

По суті, аналогічна ситуація спостерігається і з підручником «Українська література»: у 2011 році для потреб загальноосвітніх шкіл спрямовано 320 тис. примірників (у 2010-му — 570 тис.), що становить 56 відсотків від показника минулого року. При­близно таке ж співвідношення маємо щодо накладів підручників з інших шкільних предметів — світової літератури (52,6% від торішнього показника), всесвітньої історії (54%), алгебри (57,8%), геометрії (57,8%), фізики (56,4%), біології (58,5%), історії України (62,5%). До речі, ця хитра арифметика тримається в освітньому відомстві за сімома замками і доступна лише вузькому колу «посвячених». Натомість для публічного вжитку подається інформація, що план забез­печення шкіл підручниками МОНМС виконано. Але при цьому, як уже було сказано, навчальної літератури у школах все одно не вистачає.

Ще одна причина браку підручників у навчальних закладах — замовлення на їх випуск формувалися за принципом «вінегрету». Тобто якщо потрібно, скажімо, надіслати до школи 30 підручників з української мови для 10 класу, то вона отримує цю кількість (а інколи й менше), але з них десять — одного автора, п’ятнадцять — іншого і п’ять — третього. Зрозуміло, що забезпечити повноцінне навчання всього класу з таким «комплектом» неможливо. Ось і доводиться вчителю посилати батьків до книгарень докуповувати підручники, яких не вистачає.

Цікаво, що в пастку, розставлену школам, потрапили й самі чиновники Міносвіти. Так, нинішнього року київська гімназія №191 ім. П.Тичини, в якій навчається дитина одного з керівників освітнього відомства, також не отримала достатньої кількості навчальної літератури. Роз­гні­ваний батько-сановник надіслав перевірку до столичного управління освіти з метою встановити, чому так сталося і хто в цьому винен. Подейкують, що після цього «наїзду» відомий навчальний заклад отримав удосталь підручників. Але ж далеко не кожній школі випало щастя навчати чад високопосадовців.

У найскрутнішому становищі із забезпеченням навчальною літературою опинилися заклади професійно-технічної освіти. Зважаючи на те, що контингент учнів таких навчальних закладів найменш соціально захищений, це особливо прикро. За результатами аудиту Рахункової палати України, «заяви про оновлення змісту професійно-технічної освіти шляхом видання сучасних підручників, посібників, навчально-методичної літератури тощо залишилися декларативними». «На 2010 рік у проектних показниках державного замовлення, надісланих до Мінекономіки, видання підручників для ПТНЗ... не передбачено. У результаті таких дій МОН рівень забезпечення ПТНЗ підручниками з проф­техциклу станом на 01.09.2010 становив 77% від потреби, а підручниками із загальноосвітніх дисциплін — 67%». Галузевою цільовою програмою «Підручник для професійно-технічних навчальних закладів» на 2010 — 2012 рр. передбачено видання 53 найменувань таких підручників. Проте виконання зазначеної програми не підкріплене коштами.

На ключових моментах вирішення проблеми забезпечення підручниками наголосив у розмові з журналістом нашого тижневика директор Центру освітнього моніторингу Павло Полянський. «На тлі безпрецедентного провалу 2010 року цьогорічна ситуація із забезпеченням школярів, найперше випуск­ників, підручниками справляла враження традиційно проблемної, але не настільки драматичної, як торішня, — вважає Павло Броніславович. — Пізнє й недостатнє фінансування стало головною причиною затримки із потраплянням повного комплекту підручників на шкільні парти, адже конкурси провели своєчасно, і справа була тільки за авансуванням видавництв. Визна­чальним чинником стало те, що в лютому 2011 р. уряд виділив профільному міністерству близько 120 млн. грн. (реальні щорічні потреби становлять суму, утричі вищу) на друкування підручників для учнів 11 класів. Це допомогло видавцям та поліграфічним підприємствам уникнути цейтноту під час виготовлення книжок. Отримавши кошти у травні — червні, видавництва можуть видрукувати їх не раніше вересня. Щороку у травні — серпні друкарні буквально «завалені» замовленнями і об’єктив­но не впорюються з ними. Законодавча ж норма, згідно з якою підручники друкують «переважно» (на практиці часто виходить «виключно») у друкарнях державної форми власності, призводить до втрати часу та якості. Абстрагуючись від запитання «Кому це вигідно?», не виключаю, що вертикаль, вибудувана міністерством у вигляді підпорядкування йому друкарень ВАТ «Укрвидавполіграфія» та створення Державного фонду офсетного паперу, об’єктивно узалежнила виробників від міністерства і «дисциплінувала» їх.

За офіційною інформацією Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України (установа традиційно не «зловживає» інформуванням громадськості), у 2011 р. державне замовлення на друкування підручників для одинадцятикласників нібито стовідсотково виконане і надруковано понад 5 млн. книжок. Звісно, «вперше», як і все, що тепер відбувається з освітою.

Проте учням, їхнім батькам і вчителям від того, так би мовити, ні холодно, ні жарко, бо формальне виконання державного замовлення видавництвами й друкарнями зовсім не означає, що підручники вчасно потраплять до шкіл. Ще потрібно чимало часу, аби підручник подолав шлях від друкарні до обласної книжкової бази. На цьому етапі формально (але не фактично) завершується сфера відповідальності МОНМС і відповідальність перекладається на обласні управління, звідти — на районі відділи освіти, а вже потім — на керівників шкіл. На місцях традиційно посилаються на відсутність то коштів, то автотранспорту, то пального для вивезення книжок, то ще чого завгодно».

Лілія Гриневич, перший директор Українського центру оцінювання якості освіти, координатор напряму «Суспільство знань» Уряду змін Арсенія Яценюка, звернула увагу на те, якими підручниками користуються наші діти, який вони мають вигляд після «багаторазового використання». Зношування підручника у школі становить п’ять років. «Сьогодні ми маємо підручники для 3-го і 4 класів, які надруковані у 2003 і 2004 роках. Вони вже повністю зношені, пошарпані і, звісно, як навчальна книжка не є приємними для користування. Наступного року така ж ситуація буде з підручниками для 5-го і 6 класів. Як планує впоратися з цією проблемою Міносвіти? Якоїсь справжньої стратегії щодо підручників у нього, на жаль, немає. Поки що МОНМС тільки реагує на потреби нової програми 11 класу».

На думку багатьох освітян, не менш важливою проблемою є якість підручників, їх змістове наповнення. Днями дуже емоційно з цього приводу висловилася в розмові з нами автор одного з підручників. (На жаль, нашого міністра освіти турбують лише підручники з історії.) До речі, тема підручникотворення не­одноразово порушувалася в нашому виданні, але позитивних зрушень поки що не помітно.

— У сусідніх країнах із розвиненими системами освіти (наприклад, у Польщі) працює інша система підручникотворення. Видавництва, які спеціалізуються на навчальній книжці, створюють підручники. Після того вони проводять велику роботу, аби продемонструвати, що їхній підручник цікавий, якісний. Дуже часто видавці випускають при цьому цілий методичний комплект для вчителя. Є інститути зовнішнього оцінювання якості запропонованих підручників. Саме вони дають гриф або допускають книжки до використання в школі. І кошти на підручники віддаються у школи. У крайньому разі — місцевим органам управління освітою. Отже, фактичний споживач — школа — отримує кошти і сама вирішує, які підручники їй купувати. У нас же все фінансування закупівлі підручників централізоване. Школа фактично усунута від вибору підручника і мусить споживати те, що їй спустять згори. А про великі державні тендери, як вони проходять і чи бувають при цьому фінансові зловживання, відомо всім. Тому якість українського підручника зросте тоді, коли буде справді вільний змагальний ринок підручникотворення в Україні, і тоді, коли кошти на підручники будуть наближені до споживача цього підручника, тобто до шкіл. Таким чином ці кошти витрачатимуться саме на ті підручники, які вибере школа, — вважає Лілія Гриневич.

Ця думка — передати бюджетні кошти, за прикладом інших країн, безпосередньо школам, аби вони самі закуповували підручники, стає дедалі популярнішою. Якби навчальним закладам виділили бодай половину цих коштів, то, запевняє знайома директор школи, учні мали б сучасні підручники, а вчителі не сушили б собі голову, як навчати дітей за різними або нав’яза­ни­ми згори підручниками. Однак висновок напрошується як у відомому анекдоті про слона в зоопарку, який міг би з’їсти і двоє відер яблук — та хто ж йому дасть...


Додатково:

Нова бізнес-ініціатива від Міносвіти