Питання реформування вищої школи набуло в Україні статусу хронічного і невиліковного захворювання. Що ж заважає розібратися зі станом справ з одного боку та виконати зобов’язання перед Європейським Союзом — з іншого? Чому немає консенсусу між освітянами і дослідниками, між реальними працівниками сектору та урядовими установами?

Ні для кого не секрет, що за роки існування СРСР уся освітня і дослідна галузь належала до державного сектору і фінансувалася виключно з бюджетних коштів. Навіть при тому, що прикладні дослідження виконувалися на замовлення виробничих підприємств та галузевих міністерств, фінанси мали уніфіковану природу — державний бюджет. Тому порівнювати успіхи чи програші попередньої системи з тим, що існувало в решті економічних систем світу, дуже проблематично й на загал некоректно. Це як сперечатися, що краще — яблука чи помаранчі. Єдиний підхід для порівняння може базуватися на універсальних об’єктивних критеріях ефективності освіти та досліджень стосовно витрат ресурсів, серед яких і час, і люди, і інфраструктура. Процес приватизації колишніх державних підприємств чи створення нових приватних наукоємних виробництв відбувається останні 20 років надзвичайно повільно й неефективно. Українське суспільство в цілому досі не визначилося, який тип економіки воно хоче будувати — вільний ринок чи контрольований розподіл. Рештки колишньої розподільчої системи домінують в усіх сферах економіки і досі закріплені в законодавстві, яке по суті залишається таким, що обмежує й забороняє, а не сприяє­ інноваціям. Така ситуація зберігається сьогодні і в освітній та дослідницькій галузях, які поєдную в єдине поняття — наукова сфера. В той час, коли у світі найкращі освітні й дослідні установи фінансуються з приватних коштів (див. світові рейтинги університетів та дослідних лабораторій), більшість провідних освітніх закладів і дослідних установ України фінансуються з держбюджету. Можна ігнорувати світові здобутки та тенденції розвитку економіки знань та шостого технологічного укладу, але тоді треба пропонувати такі інноваційні механізми державного управління, які б ні в кого не залишали сумнівів щодо їх ефективності та доцільності.

Дебати навколо нової редакції закону України «Про вищу освіту», на мою думку, є марними й безплідними. Вважаю, що один закон не вирішить проблем і викликів у сфері вищої освіти. Історично так сталося, що з класичних університетів видалили якісні експериментальні дослідження та медицину. Історична макіавелліївська схема «розділяй і владарюй» працює і досі. У дослідному процесі відсутній критерій новизни, тому більшість неприродничих дисциплін продукують величезну кількість компіляту та відвертого плагіату. Відрізаність від світових баз даних зумовлює ізоляцію України і «виправдовує» неетичну поведінку працівників наукової сфери України. Відтак спостерігаємо ситуацію, коли люди при владі купують дипломи університетів та вчені ступені, а ВНЗ залюбки їх продають. Як наслідок — проста ідея про те, що знання здобувають, а не купують, не актуальна серед більшості студентів сучасних ВНЗ України.

Пріоритетом у реформуванні вищої освіти повинно стати повернення дослідного процесу до вищих навчальних закладів і створення конкурентного середовища для випускників ВНЗ усередині країни.

Для вирішення проблем вищої освіти в Україні необхідно розглядати не тільки Закон «Про вищу освіту», а пакет законів, які б забезпечили інноваційний розвиток наукової сфери — освіти і науки як єдиного процесу. На сьогодні освіта і наука розділені у просторі, часі та законодавчо. Існують закони, що регулюють діяльність освітян та дослідників: «Про вищу освіту», «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про наукову і науково-технічну експертизу», «Про особливості правового режиму діяльності Націо­нальної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу», модельний закон СНД «О статусе ученого и научного работника». Законо­давство про інтелектуальну власність складається з цілої низки законів. Не забуваймо про Конституцію та кодекси України. Не можна ігнорувати й меценатської підтримки освіти і науки, яка ніяк не стимулюється законодавством. Тому треба переглядати Закон «Про благодійництво та благодійні організації», Закон «Про податок з доходів фізичних осіб» та інші відповідні закони.

Україні потрібен комплекс­ний підхід до реформування наукової сфери (освіти і науки) за критеріями конкуренто­спроможності в сучасному ­світі.

Тому було б доцільно створити міждисциплінарну групу експертів, до якої ввійшли б представники найкращих ВНЗ, академічних інститутів, державних установ, недержавних організацій освітян та вчених, успішних міжнародних програм в Україні та прогресивних юристів, основною метою роботи якої був би аналіз усього пакета наявного законодавства, що стосується освіти і науки, та розробка концепції реформування цього законодавства з позицій конкурентоспроможності України у XXI столітті.

Мені можуть сказати, що таких груп уже існує безліч, і вони «напрацювали» купу пропозицій (міністр Табачник з телеекрана телевізора говорить про понад 4 тис. пропозицій до одного міністерського проекту закону!). Це якраз і свідчить про неспроможність попередніх груп. Працювали з одним законопроектом — і не впоралися. Необхідно змінити засади й принципи, які будуть покладені в основу законодавства. Поки дослідження, що проводяться в навчальних закладах, не розглядатимуться як можлива частина освітнього процесу, жодна версія закону «Про вищу освіту» не буде прогресивною. Поки, з погляду КРУ, поїздки університетських професорів на міжнародні наукові форуми вважатимуться нецільовим використанням грошей бюджету, дослідний процес в університетах залишатиметься прерогативою ентузіастів і залежатиме від примх ректорів. Поки Україна плекатиме «власний спосіб присудження наукових ступенів», доти на нас дивитимуться як на відсталих і незбагненних представників минулого століття. Доки не формуватимуться базові програми навчання двох рівнів — теоретичного і дослідного, доти ми не зможемо ввійти в єдиний простір європейської і світової освіти, де починаючи з бакалаврського рівня іде розподіл на тих, хто хоче розширити світогляд, і тих, хто має сміливість випробувати свій творчий потенціал, про що в дипломі є відповідна позначка: BA (бакалавр мистецтв), чи BS (бакалавр наук). Доки ВНЗ усіх форм власності і всі дослідні лабораторії не матимуть статусу неприбуткових, настільки довго держава даватиме й потім забиратиме бюджетні кошти назад, зменшуючи ефективність їх використання, доти розвиток передових галузей науки визначатиме митниця, а не експертні вчені ради. Доки проводяться державні тендери на дослідні проекти у фундаментальних дослідженнях, доти існуватимуть фальсифікація і корупція в науковій сфері.

Пропоную об’єднатися всім небайдужим освітянам та дослідникам і створити постійно діючий форум, який би взяв на себе координацію та розробку пакета законів, що змінять структуру і зміст наукової сфери України. Адже без якісної та ефективної освіти і науки неможливо створити інноваційне середовище, а значить — неможливо створити інноваційну економіку.