Почну з твердження, яке для більшості читачів може здатися дивним: Україна все ще належить до провідних наукових держав континенту. Попри всі втрати, за структурною повнотою науки в Європі Україну випереджають лише Франція, Великобританія, Німеччина і Росія.

Кількість публікацій українських учених в міжнародних реферованих виданнях свідчить про їхню здатність генерувати та засвоювати нові знання, забезпечувати розвиток та якість освіти, підтримувати певний інтелектуальний рівень українських еліт. При цьому «вартість» однієї такої публікації (кількість публікацій, співвіднесена до загального обсягу фінансування науки) показує, що визначений таким чином «коефіцієнт корисної дії» українського науковця на порядок перевищує аналогічний показник для США чи країн ЄС.

Беззаперечним є те, що українська наука, попри всі проблеми, посідає гідне місце на міжнародній арені. Вітчизняні науковці демонструють свою конкурентоспроможність у виконанні спільних міжнародних наукових проектів (у рамках ЦЕРНу, VII Рамкової програми Євросоюзу тощо), і це, крім очевидної користі для розвитку наших наукових установ, дуже важливо для формування позитивного іміджу України на міжнародній арені як високорозвиненої наукової держави, для підвищення її престижу.

На цьому позитив майже закінчується. Частка України на світовому ринку наукомісткої продукції менша за 0,1%, питома вага обсягу виконаних науково-технічних робіт складає близько 1% ВВП України. Будьмо відверті: по-іншому в державі, яка витрачає на дослідження у 500 разів менше, ніж США, у 30 разів менше, ніж Росія, у п’ять разів менше, ніж Польща, і навіть у 2,5 разу менше, ніж Румунія (що проривними результатами в природничих і технічних науках ніколи не славилася), і бути не могло. Адже сучасна наука — річ витратна, а Україна стабільно витрачала на дослідження з державного бюджету впродовж минулих років близько 0,4 ВВП, що є показником слаборозвинених країн.

А додаймо сюди наднизький попит на результати науково-технічної діяльності з боку реального сектору української економіки, основу якої стабільно складають низькоукладні галузі, орієнтовані на видобуток і первинну переробку сировини, нерозвиненість національної інноваційної системи (схоже, новий Податковий кодекс остаточно добив українські технопарки — нашу чи не єдину відносно успішну високотехнологічну ланку) — і стане зрозуміло, в яких умовах змушені боротися за виживання наші науковці.

Причому боротися без допомоги держави. Адже на найвищому рівні маємо архаїчну й неефективну організаційну структуру, велику розпорошеність наукових установ (підпорядкованість майже 40 головним розпорядникам бюджетних коштів). А центральний орган виконавчої влади, відповідальний за здійснення всієї науково-технічної та інноваційної політики, сьогодні в державі фактично відсутній: адже в Міністерстві освіти і науки, молоді та спорту в 2010 році було взагалі ліквідовано окремий фаховий науковий департамент (і залишки науки організаційно об’єднали... з ліцензуванням ВНЗ!), а новостворене Агентство з питань науки, інновацій та інформатизації є органом виконавчої влади «другого плану», підпорядкованим МОНМС.

За таких умов лишається сподіватися бодай на те, що держава не заважатиме. Але й ці надії не справджуються. Нещодавно Президія АН вищої школи України — створеної 1992 року всеукраїнської громадської організації, що об’єднує провідних докторів наук і професорів, які працюють у ВНЗ нашої держави — ухвалила й надіслала на адресу Президента України В.Ф.Януковича звернення, що починається розпачливими словами: «Останнім часом до руйнації української вищої школи долучилося ще й ГоловКРУ. Схоже на те, що цією масштабною акцією ставиться за мету остаточно добити вітчизняну науку і вищу освіту».

Справді, упродовж багатьох десятиліть склалася корисна і всім відома практика роботи у ВНЗ України за сумісництвом відомих учених, передусім НАН України (академіків, членів-кореспондентів, провідних докторів наук), на посадах завідувачів кафедр і професорів провідних університетів. Це дозволяло постійно підтримувати і зміцнювати зв’язки між університетською та академічною науками й, як результат, досягати високої якості національної вищої освіти і водночас забезпечувати потреби наукових установ у талановитих молодих учених.

Однак у ході здійсненої впродовж минулого академічного року фронтальної перевірки багатьох провідних університетів (зокрема Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Національного університету «Києво-Могилянська академія», Національного технічного університету «Київський політехнічний інститут» та інших) працівниками ГоловКРУ чи не кожен такий випадок співпраці науковців було потрактовано як серйозне фінансове порушення. Хоча всім, хто має бодай якусь причетність до справжньої науки, добре відомо, що де-факто робочий день науковців ненормований і вони завжди працюють поза формальними межами робочого дня, в тому числі й у вихідні та під час відпусток, ГоловКРУ ретельно перевіряло й академічні установи на предмет того, як саме табелювалися провідні науковці-сумісники в ті дні, коли вони читали лекції у ВНЗ.

Наслідком перевірки вже стали масові звільнення з ВНЗ провідних учених НАН України та інших наукових установ, що вже зумовило значні втрати в забезпеченні наукового супроводу навчально-виховного процесу. Де-факто віднині ці вчені не зможуть працювати в університетах за сумісництвом, а лише на умовах мізерної погодинної оплати, а головне, без права здійснювати керівництво кандидатськими, магістерськими та бакалаврськими роботами. Неважко передбачити, що більшість із них просто не погодиться працювати на цих принизливих умовах. Як наслідок — неочікувано українській науці й вищій освіті завдано чергового тяжкого удару.

Причіпки фіскальних органів стосуються не лише сумісників. Так, ГоловКРУ вирішило трактувати відрядження науково-педагогічних працівників, професорів і доцентів НТУУ «КПІ» на наукові конференції коштом бюджету як... «нецільове використання коштів» (мовляв, викладачі мають їздити не на наукові, а лише на освітянські конференції). За цим — повне нерозуміння суті сучасної університетської освіти, де наукова робота викладачів і студентів є найважливішою інтегральною складовою навчально-виховного процесу. Адже для всіх провідних рейтингів університетів світу саме науковий доробок є визначальним показником. А після того ми ще й дивуємося, чому наших університетів немає серед «кращих 500»...

Втім нові приклади «допомоги» держави університетам множаться щодня. Визначна українська письменниця і науковець, невтомний популяризатор нашої культури в португаломовному світі, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Віра Вовк (Селянська) надіслала нещодавно з далекої Бразилії посилки з книжками на адресу декількох університетських бібліотек (адже коштів на придбання нової літератури цим бібліотекам фатально бракує). Книжки повернулися з Київської митниці назад. Попри стрімке посуворішання українського політичного клімату, йдеться, напевно, не про цензуру: в університетів вимагали сплатити за ці книжки мито, а таких коштів у них не було (тобто кошти взагалі були — але в умовах нашого законодавства використати їх так, щоб не потрапити під статтю про «нецільове використання», майже неможливо).

У підписаному президентом АН вищої школи, доктором геолого-мінералогічних наук, професором, лауреатом Державної премії в галузі науки і техніки Миколою Дробноходом зверненні на адресу Президента України говориться:
«Українських учених і викладачів ВНЗ глибоко обурює те, що нагальну справу боротьби з корупцією в середовищі чиновників, які грабують державу на багатомільярдні суми внаслідок застосування різних тіньових схем, підмінено кампанією проти тих, хто і донині ще підтримує високі позиції України в світі бодай за окремими напрямами (за освіченістю серед 169 держав Україна посідає 18-ту позицію при її загальному 69-му місці у рейтингу ООН за Індексом людського розвитку). Нас глибоко непокоїть також те, що керівництво Міністерства освіти і науки, молоді та спорту фактично нічого не робить для того, аби захистити освіту й науку в державі від остаточного руйнування, а тепер ще додаються й руйнівні впливи ГоловКРУ».

Справді, працівникам контрольних органів значно простіше займатися не певним усім відомим міністром, який лишень на одній тендерній закупівлі в одного виконавця однієї-єдиної нафтової платформи «полегшив» державний бюджет приблизно на «зайвий» мільярд гривень (це — десь удвічі більше, ніж «коштує» вся наша університетська наука). Попри те, що ЗМІ оприлюднили всі документи щодо скандальної закупівлі, міністр досі в поті чола трудиться на своїй посаді. А імітацію боротьби з корупцією так легко забезпечити, взявшись за професорів-«сумісників». Вони ж беззахисні й максимум, що можуть, — це втекти за кордон і займатися своєю наукою там...

А можна взятися наводити порядок у тендерних закупівлях — теж у сфері науки!

І це — без жодних жартів. Держава так-сяк підтримує невеликими грантами науковців, які виконують проекти в рамках пріоритетних державних науково-технічних програм. Проекти-переможці добирають на основі конкурсної процедури, експертами виступають авторитетні українські науковці. Але, після того, як певний проект переміг, фінансування його ще не розпочнеться. Адже для контрольних органів потрібно розіграти ще й тендер, аби це фінансування було легітимне.

Дарма, що в основі наукового конкурсу — якість і пріоритетність запропонованого проекту, здатність колективу його виконати й отримати заявлений результат (а в основі тендера — насамперед ціна!). Кожен колектив-переможець мусить у нас знайти ще й колег, які погодяться подати «альтернативну» (й трохи дорожчу!) заявку, оформивши заради того купу паперів. Адже науковий проект з бюджетом у 200 тисяч гривень на два роки — це не кількамільярдна нафтова платформа: без альтернативної пропозиції торги тут не відбудуться...

А цього року (порядок і законність над усе!) тендерів почали вимагати вже й від переможців української частини міжнародних проектів. Лише уявімо: згідно з міждержавною угодою на основі експертизи рішенням двосторонньої комісії до фінансування обрано проект професорів (умовних!) Іваненка і Ван-лі. Й китайська сторона негайно починає фінансувати свого Ван-лі (й фінансувати добре!) Але для того, щоб наш Іваненко отримав свої гроші (ті ж кількадесят тисяч гривень на рік на цілий науковий колектив), він знов-таки мусить пройти тендер! Це було б смішно, якби не було так сумно...

Академія наук вищої школи України просить від Президента Віктора Януковича простих і самоочевидних речей. Вона просить оцінювати роботу науковців і викладачів так, як це робиться в цивілізованих державах: за кількістю опублікованих наукових праць, підготовлених підручників і посібників, розроблених нових спецкурсів, одержаних патентів, підготовлених висококваліфікованих фахівців, а не за формальною кількістю годин, проведених за тим або іншим столом.

Науковці вимагають усунути будь-які невмотивовані перешкоди на шляху взаємодії університетської й академічної науки, зокрема, сприяти практиці роботи провідних учених академічних інститутів за сумісництвом у ВНЗ і навпаки. Адже можливість і бажаність такого сумісництва випливає з самої суті наукової й викладацької роботи, що знайшла відображення навіть у Конституції України, де народним депутатам України прямо заборонено займатися будь-якою оплачуваною діяльністю, окрім наукової й викладацької.

Звернення науковців на адресу першої владної особи завершується словами:
«Ми закликаємо вищу владу повернутися нарешті обличчям до потреб науки й освіти, адже тільки високий рівень розвитку цих сфер є запорукою майбутнього статусу України як високоінтелектуальної, високотехнологічної, соціально й економічно розвиненої держави світу».

Важко прогнозувати, як прореагує (і чи прореагує взагалі) обтяжений турботою про добробут кожного Президент на цей зойк українських професорів. Очевидно лише одне: навіть не збільшуючи обсягів фінансування, а просто усунувши найодіозніші норми чинних законів і постанов, держава вже суттєво покращила б становище національної науки.

Втім, чи захоче вона сьогодні, в час всеосяжних «реформ», перейматися такими «дрібницями»?


Автор: Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук


Додатково:

Втрата розуму: чому українські вчені не хочуть повертатися на батьківщину

phd в Україні – науковці, яких формально не існує

Міністерські «ігри» з КПІ