За даними реферативної бази даних Scopus, в 2004-2008 рр.. індекс колаборації НАН України склав 40,8%. Він характеризує кількість наукових публікацій, зроблених у співавторстві з вченими з інших країн. У Товариства Макса Планка (Німеччина) цей індекс відповідає 63,46%, а у Китайської академії наук - 20,95%.

У 1992 році Наталія Шульга, захистивши кандидатську дисертацію, залишила Інститут молекулярної біології і генетики (ІМБіГ) і поїхала в США, щоб продовжити наукову кар'єру. У приватному дослідному Університеті Рочестера (штат Нью-Йорк), який входить до сотні кращих у світі за версією Academic Ranking of World Universities, вчена з Україною пройшла шлях від пост-дока до асоційованого професора-дослідника. Їй вдалося розробити нові методи для клітинної біології і зробити декілька відкриттів. Ці роботи і сьогодні цитуються провідними дослідниками в галузі молекулярної і клітинної біології. Після Помаранчевої революції вона вирішила, що її досвід буде корисний для проведення реформ в науково-освітній сфері, і повернулася на батьківщину. Тут спеціально для неї була створена посада віце-президента зі стратегічного планування в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Головне завдання - відкриття на базі НаУКМА першого в країні дослідницького університету. Адже успадкована Україною з радянських часів традиція передбачає, що в університетах вчать, а в інститутах НАН займаються наукою. У решті світу ці функції об'єднані під одним дахом, що йде на користь як освіті, так і науці.


«Я називала цей проект створенням українського Гарварда, - каже Наталія Шульга, - але реальність виявилася досить сумною. Тепер завдяки і моїй діяльності в України є 14 дослідницьких університетів на папері, але ніяких принципових змін не відбулося ні в цих університетах, ні в системі вищої освіти. Все це дивовижний фальсифікат». За словами вченого, колектив НаУКМА виявився не готовий до швидких змін, а створити міждисциплінарний дослідний центр їй не дозволили.

Доктор біологічних наук Михайло Тукало з того ж ІМБіГ покинув Україну в 1990 році, щоб продовжити наукову роботу в Європейській молекулярно-біологічній лабораторії (Гренобль, Франція) - провідній в Європі дослідній установі у своїй галузі. Ця робота проходила в тісній співпраці з його лабораторією в Києві. Після 14 років дослідницької діяльності Михайло Тукало, за його ж словами, «досяг апогею» і вирішив повернутися в Україну. Головний мотив вчинку і завдання, яке він перед собою поставив, - передати знання студентам на батьківщині. Слабка дослідна база в Україні його не лякала: тісні зв'язки з Францією дозволяли проводити частину складних експериментів в європейській лабораторії.

Односторонній рух

До 2004 року, за словами Бориса Малицького, директора Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України, країну щорічно залишали 130-150 кандидатів наук і близько 30 докторів наук. Після 2004-го «відтік мізків» в кількісному вираженні знизився приблизно в чотири рази. Втім, знання продовжують відтікати не менш інтенсивно, оскільки, за оцінками вченого, близько половини наукових досліджень в Україні проводяться на замовлення інших країн.

Переважна більшість наших вчених-емігрантів, якщо вони отримали посаду в університеті на Заході, не прагнуть повернутись в Україні. «Успішний пост-док або завідувач лабораторією може повернутися з США на батьківщину в Китай або Європу і продовжувати роботу на тому ж рівні, - каже Георгій Кулик, асоційований професор факультету біології раку підрозділу наук про здоров'я університету Уейк Форест (Північна Кароліна, США), - тоді як після повернення в Україну конкурувати з вченими світового рівня значно складніше». Він розповів, що п'ять дослідників з Інституту онкології, в якому він колись працював, тепер завідують лабораторіями на Заході (в основному в США). При цьому ні один з них, принаймні з доброї волі, не повернувся назад.

Зайві мізки

Відтік мізків - аж ніяк не унікальне українське явище. Іван Русин, професор відділення екологічних наук та інженерії Університету Північної Кароліни, вважає, що з поправкою на чисельність населення витік мізків з України співставлений з еміграцією вчених з Росії, Китаю або Індії. За словами Олександра Василенка, вченого з відділу біомедичних і фармацевтичних наук університету Род-Айленд (США), річний бюджет американської Мережі національних інститутів здоров'я становить $ 32 млрд - це в 40 разів більше бюджету Британської ради медичних досліджень. При цьому не дивно, що «мізки» в області медико-біологічних наук «витікають» навіть з Європи.

Унікальність української ситуації в тому, що держава не створює ніяких стимулів для повернення вчених додому. Цей факт відзначають всі експерти. Виходить, що фахівець, на підготовку якого було витрачено 6-10 років і державні кошти (які все ще витрачаються на підготовку студентів-природничників), застосовує свої знання на благо іншої країни. Якщо б через кілька років він повернувся додому, то держава тільки виграла б від того, що тут з'явився вчений світового рівня. Однак, як уже говорилося, за рідкісними винятками, ніхто не їде назад. «Відсутність цілеспрямованої політики не дозволяє запрошувати дослідників назад у країну, - говорить Олексій Боярський, фізик-теоретик з Швейцарського федерального технологічного інституту. - Все це впирається у відсутність інтересу з боку держави і вкрай архаїчну систему управління наукою ». За словами Олексія Боярського, однією з причин цієї архаїчності є справедливе побоювання вчених, що будь-які спроби реформ приведуть тільки до відбирання власності академії і простої ліквідації всієї науки.

В інших країнах замість відтоку мізків відбувається «циркуляція мізків». «Від китайських дослідників я дізнався про існування програм в їхній країні, які вчать перспективних учених, як здати тести TOEFL та GRE, необхідні для вступу до американського університету», - говорить Олександр Василенко. При цьому китайський професор має вибір: залишитися в США, де його кар'єрний ріст закінчиться, швидше за все, на посаді завідувача маленької лабораторією, або виїхати до Китаю, де його чекає відділення або цілий інститут, але менша зарплата.

Наталія Шульга та Михайло Тукало належать до невеликого числа тих українських вчених, які повернулися в Україну для того, щоб продовжити кар'єру тут. Наталія Шульга за підтримки меценатів ініціювала створення громадської організації «Український науковий клуб» і є його виконавчим директором. Мета організації - сприяти організації реформи наукової сфери в Україні з урахуванням кращого зарубіжного досвіду для того, щоб підняти результати фундаментальних досліджень у нашій країні до світового рівня. Ядро клубу склали вчені, які мають високий індекс цитування, що створило авторитет у світових наукових колах. Наталія Шульга не вважає свій досвід успішним. «Я не займаюся дослідженнями в біології - тим, що я люблю і вмію робити найкраще, - каже вона, - а займаюся просуванням ідей, які, по правді кажучи, є очевидними в суспільствах, які сповідують розвиток та удосконалення і вважають інструментом досягнення процвітання сучасну науку і технологію».

Михайло Тукало зізнається, що після повернення в Україну розчарувався в студентах, які не особливо хотіли переймати передові знання. Сьогодні Михайло Арсентійович у званні члена-кореспондента займає посаду заступника директора ІМБіГ з наукової роботи.

Центри кристалізації

Опитані Контрактами експерти говорять, що поки єдиною спробою повернути вчених в Україні було створення так званих ключових лабораторій. Суть ідеї полягає в наступному. На сьогоднішній день кошти, які держава виділяє на науку, розпорошуються між сотнями установ, де їх вистачає лише на підтримку життєдіяльності, але аж ніяк не для отримання серйозних наукових результатів. Передбачається, що це фінансування потрібно сконцентрувати в ключових лабораторіях, що працюють в тих стратегічних галузях, де Україна має хороші стартові умови і хороший потенціал. Через кілька років досліджень міжнародну наглядову раду перевіряє результати роботи і дає рекомендації державі про те, чи варто продовжувати фінансування.

Перша ключова лабораторія була відкрита в цьому році на базі Інституту фізіології ім. О. О. Богомольця та ІМБіГ. Саме в цих двох установах сконцентрована найбільша кількість учених з високим індексом цитування. Передбачається, що за таким же принципом повинні створюватися інші ключові лабораторії. Сприятливі умови для роботи повинні утримати в країні перспективну молодь і залучити тому вчених, які виїхали за кордон. Звичайно, в ідеї є свої опоненти. Їх основний аргумент полягає в тому, що не можна забирати фінансування в одних галузей з тим, аби збільшити фінансування інших. Адже насправді одна галузь науки не може розвиватися без решти. Наприклад, сьогодні важко уявити дослідження в будь-якій сфері без застосування сучасних інформаційних технологій. Але поки що перша ключова лабораторія тільки починає свою роботу і говорити про практичну цінність ідеї передчасно.



Додатково:

Табачник не має двох бажань: бути афроамериканцем і членом НАНУ

PhD в Україні – науковці, яких формально не існує

Українська наука: наказано добити?