Трохи арифметики. Цьогорічне закінчення навчального процесу в школах викликало хвилю непорозумінь і стурбованості.


Передусім через те, що крім звичних екзаменів у випускних 9 та 11 класах передбачено проведення підсумкових контрольних робіт з української та англійської мов, математики та історії України, по-суті, для всіх класів середньої школи.

"Контрольні контрольними, це звичайна справа, їх пишуть щороку, то чому ґвалт здійнявся", - допитується хтось. Бо саме так звістку про ці нововведення сприйняли вчителі й поквапилися повідомити новину своїм учням, щоб ті перейнялися відповідальністю та налаштувалися на серйозну роботу, адже ці контрольні є обов'язковими, мають бути проведені за єдиними збірниками, а оцінка враховуватиметься під час виведення семестрового балу.

Хіба ж несерйозною є справа, яку в Міносвіти й науки, молоді та спорту визначили як національний моніторинг, за результатами якого вноситимуть зміни до Державних стандартів освіти.

Хтось обуриться: як можна на підставі контрольних робіт змінювати документ, що окреслює найзагальніші результати освіти? І якщо це моніторинг, то чому оцінка має впливати на семестровий бал конкретного учня?

І чому моніторингові роботи мають писатися за збірниками, купленими на ринку по 70 гривень за примірник коштом батьків, до яких на тій самій ятці пропонують відповіді?

Обов'язкові підсумкові контрольні за збірниками передбачені в 5-ому, 6-ому, 7-ому та 8-ому класах по всій Україні. Уявляєте, яка набігає сума! А завбачливі видавці поклопоталися і одразу пропонують купити ще й збірку з правильними відповідями. От і рахуймо!

Чиста комерція

Тож освіта в Україні - непоганий бізнес, особливо коли на нього працюють чи то всемогутній адмінресурс, чи то корупційні схеми. Залучення потужного адмінресурсу до оборудки з таким моніторингом важко заперечити - наказ про проведення робіт підписано в МОН (№141 від 16.02.2011; лист МОН від 04.03.2011 №1/9-151).

На офіційному сайті міністерства впродовж двох останніх тижнів з'являлися дивовижні чи то настанови, чи то фельєтони - "Про підсумкові контрольні роботи: Десять міфів та одна порада", "Як контрольні роботи для школярів перетворилися на "тест" для дорослих".

Дивує, як міністерські чиновники на власний розсуд жонглюють нормативними документами, процедурними приписами, дидактичними поняттями та принципами навчання.

Адже загальновідомо, що кількість контрольних робіт з кожного предмета є визначеною навчальними програмами. Про можливі корективи вчителів інформують перед початком навчального року в методичних рекомендаціях.

Так само діти наперед мають знати, які види контролю, з яких тем, за яким матеріалом їх очікують. Повинен про це знати й учитель, щоб не порушити дидактичних принципів, відповідно до яких будь-якій контрольній має передувати підготовча робота, що передбачає повторення, узагальнення, корекцію набутих знань.

Тим більше, коли йдеться про підсумкові контрольні роботи, мета яких - перевірити результати навчання за рік.

Принагідно зауважимо, що згаданий принцип для української школи, де на вивчення конкретних предметів відводять мінімальну кількість годин, є надзвичайно вразливим з об'єктивних причин.

Приміром, історію України в 5-ому класі діти вивчають 1 урок на тиждень. Відповідно до навчальної програми, новий матеріал розглядають на кожному уроці. Оскільки підсумкових контрольних робіт навчальною програмою не передбачено, не передбачено й узагальненого повторення та систематизації наприкінці року, а вивчення нового матеріалу відбувається, фактично, до останнього навчального заняття.

Абсурдність ситуації з ініційованими Міністерством контрольними роботами на прикладі історії України в 5-ому класі приголомшує, адже в цьому класі діти опановують пропедевтичний курс, що означає початковий, елементарний. Ні про які систематичні знання для цього класу не йдеться.

Зазирнімо до програми - найважливішого для вчителя освітнього документа: "Історичні знання п'ятикласників можна схарактеризувати як фрагментарні, початкові. Відповідно, їхні навчальні досягнення мають елементарний рівень і більш практичну спрямованість, пов'язані в основному з уміннями читати й розуміти адаптований історичний текст, працювати з історичними ілюстраціями, адаптованою історичною картою та стрічкою часу".

Постає закономірне запитання: навіщо ж ініціювати письмові роботи всупереч методичним настановам, чинній навчальній програмі та логіці навчання предмета?

Розуміючи невідворотність таких міркувань, бюрократи від освіти вигадали казку про моніторинг. Що саме збирається моніторити міністерство підсумковими контрольними роботами - лишається незрозумілим. Так само не ясно, хто аналізуватиме й за якими критеріями оцінюватиме написані дітьми роботи.

Чи платитимуть залученим до моніторингу педагогам додаткові кошти, як, приміром, у випадку, коли вчителів залучають до перевірки робіт ЗНО? Міністерські приписи не дають відповіді також на основне запитання, а хто відповідальний за організацію та проведення контрольних робіт - адміністрації шкіл, чиновники управлінь освіти, вчителі?

Зрештою, не зрозуміло, на які висновки сподіваються організатори моніторингу, якщо вже сьогодні не лише в надрукованих збірках але й в Інтернеті можна знайти відповіді до всіх варіантів з усіх предметів для всіх класів?

Міністерська ініціатива набуває сенсу тільки-но абстрагуємося від освіти й оберемо за точку відліку іншу сферу - комерцію. Так, з комерційного погляду, подібний моніторинг надзвичайно вдалий проект. Не гірший за піраміди МММ або "Еліта-центр".

Запитаєте, як спме? Відповідь сконструюйте самі. А для її полегшення пропонуємо коротенький питальник:

Чому всі зошити надруковані в одному видавництві?

Чому зошити не пройшли належної фахової експертизи?

Чому за умови, що зошити мають купувати батьки, не передбачено альтернативного способу проведення контрольних робіт?

Чому в комплекті до зошитів у школах пропонують придбати й відповіді?

Як міністерство, яке має обстоювати право громадян на безоплатну освіту, гарантоване Конституцією кожному учню, ухвалило наказ, що не тільки дозволив продаж навчальних видань на безальтернативній основі, а й по-суті залучив до комерційної діяльності вчителів, які або а) мають матеріальну зацікавленість від продажу зошитів; б) не можуть не виконувати вимогу управлінь освіти; в) прагнуть полегшити собі виконання досить клопітного, несподіваного завдання й зберегти своє вчительське й шкільне реноме?

Сито фаховості

Зробимо дуже короткий аналіз, приміром, зошитів з української мови, які призначені (рекомендовані МОН) для проведення підсумкових контрольних робіт у школах з українською та російською мовами навчання.

Вивчення української мови в таких школах відбувається за різними програмами, а розподіл навчального матеріалу за цими програмами відрізняється за класам.

Зокрема, у 7-ому класі шкіл з українською мовою навчання діти опановують морфологію, систему форм дієслова, прислівник та всі службові частини мови. Натомість семикласники зі шкіл з російською мовою навчання, які особові дієслова вивчили попереднього року, беруться до вивчення дієприкметника.

Ні та, ні та програма не передбачають вивчення в 7 класі синтаксису. Проте в рекомендованих Міністерством зошитах для 7 класу завдання з синтаксису запропоновані у 26 варіантах з 38.

У темі "Дієслово" у школах з українською мовою навчання не розглядають категорію перехідності/неперехідності. У збірнику контрольних завдань пропонується семикласникам визначати перехідні/неперехідні дієслова в 7 варіантах.

Таких прикладів - безліч. Тож можемо зробити висновок, що зошити робилися поспіхом, без знання навчальних програм, а також без належних редагування й коректури. Про це свідчать стилістичні огріхи та технічні недоліки - уживання неоковирних висловів, відсутність шрифтового позначення, що унеможливлює виконання завдання, плутанина з лапками тощо.

Справжній фахівець визнав би видання таким, що не відповідає вимогам до навчально-методичної літератури й не може бути рекомендованим для використання в школі. Натомість на звороті титульної сторінки красується гриф "Рекомендовано" (лист МОН від 04.3.2011р. №1/11-1814), що беззаперечно свідчить про девальвацію поняття професіоналізм у сучасній українській освіті.

А спосіб, у який лихварі від освіти витрушують гроші з мільйонів українців, свідчить про цинізм і блюзнірство тих, хто таку комерцію заохочує чи покриває.

Зворотній бік медалі

Сфера освіти, фінансована з держбюджету, фактично утримується коштом платників податків, тобто батьків тих школярів, які й витягали з гаманців за забаганкою чиновників по 70 гривень. Що це як не додатковий, не передбачений кодексом податок - подушне на школяра?

От тільки не зрозуміло чому використаний він не на розвиток української школи, а на збагачення одного видавництва? Чому українська держава не лише не запобігає такому здирництву, а й ініціює їх?

Відповідь на ці запитання, як це не парадоксально, спонукає до висновку, що насправді чиновники від освіти дбали не про гроші. Вони прагнули провести всеукраїнський урок, ефект якого стократ посилено кількістю вчителів, які його проводили, учнів, що його слухали, і батьків, які за нього платили.

Мета цього уроку - принизити людську гідність тих. Упокорити тих, чия підліткова бунтарська вдача формувалася за часів без піонерії-комсомолії й надісланих з райвно обов'язкових диктантів про Павлика Морозова. Якщо суспільство мовчатиме, урок засвоєно "на відмінно".

P. S. На особливе співчуття заслуговують учителі. Їх давно відучили виявляти свою громадянську позицію, обстоювати власну думку, мати власну гідність. І вина за це лежить не лише на абстрактному міністерстві чи цілком конкретному міністрові. Винен кожен, хто дозволяє вчителеві бути некомпетентним, безпринципним, хто принижує його подачками на День учителя чи 8 Березня, хто вдає, що не чує як він промовляє до дітей.

Байдужість до професії - ціна за безвідповідальність. Може, час повернути відповідальність учителеві? Нехай складає контрольні роботи для своїх вихованців, нехай добирає тексти для переказів і диктантів - зрештою, саме цього його навчали в університеті.

А батьки струсять з себе оспалість і байдужість та не лише спитають, в яку чорну діру мають кидати по 70 гривень, а й нарешті скажуть, чого хочуть від освіти для своїх дітей і якою хочуть бачити українську школу.