Міністерство освіти і науки запропонувало освітянській спільноті обговорити проект цікавого і важливого документа. Йдеться про «Порядок здійснення органами управління освітою державного інспектування навчальних закладів»

Зауважимо, що авторами цього воістину епохального проекту обраний дуже цікавий час для його презентації. Кращі педагоги-практики, директори закладів освіти не втомлюються кричати про необхідність суттєвого перегляду ролі та значення існуючих місцевих органів управління в освітній системі державі. Великі і малі освітянські начальники різних рівнів «дістали» педагогів і керівників перевірками, звітами, надуманими і нікому не потрібними масовими заходами, нарадами, вказівками, розпорядженнями. «Інспекторські дні», «Дні методичної роботи», усілякі «вивчення», «моніторинги», «надання допомоги» давно перетворилися у знущання над творчо працюючим учителем і керівником, мають яскраво виражений корупційний та формально-бюрократичний присмаки, часто використовуються для розправ за політичними, кумівськими, особистісними та іншими мотивами...

І в цій ситуації з’являється проект документа, який після затвердження може не ліквідувати, а унормувати подібну діяльність. Щоправда, відтепер вона буде не результатом виявів ідіосинкразії того чи іншого освітянського керівника, а його обов’язком, котрий йменуватиметься «державним інспектуванням». Тобто буде, як у відомій байці, коли щуку кинули у річку.

На чому базується наш подібний висновок?

По-перше, автори проекту, пропонуючи його затвердити, гіперболізують роль та значення інспектування, як однієї з форм державного контролю за діяльністю навчальних закладів. За умов відсутності нормативних документів, котрі регламентують функцію державного контролю за освітньою діяльністю в цілому та порядок застосування інших його форм, вони акцентують увагу лише на інспектуванні, чим надають йому особливого і навіть виключного статусу. Так не може бути. Будь-яке інспектування, на відміну від інших форм державного контролю, має формальний характер, а на формування висновків потужно впливає суб’єктивний чинник. За умови, коли в державі відсутня система освітніх індикаторів, аналіз яких повинен лягти в основу будь-яких висновків щодо роботи навчального закладу, то згубність ідеї надання інспектуванню статусу як основної форми державного контролю, є особливо очевидною.

По-друге. У проекті документа, який винесений для обговорення, чітко не визначені об’єкт, предмет та мета інспектування. Відсутність подібних норм дає можливість чиновникам інспектувати у навчальному закладі будь-що, будь-коли, з будь-якою метою. Тим більше, що визначені пунктом четвертим «напрямки інспектування» дають всі підстави для подібного інспекторсько-чиновницького свавілля. Особливе занепокоєння в цьому контексті викликають такі «напрямки», як, скажімо, «організація у навчальному закладі навчально-виховної і методичної роботи» та «ефективність використання навчальним закладом педагогічного потенціалу і матеріальних ресурсів». На нашу думку, це повністю суперечить основним засадам автономії у діяльності навчальних закладів.

По-третє. Проектом нормативного документа не визначені організаційні види, форми і методи інспектування. У ньому йдеться лише про його достатньо одіозну форму ― «перевірку». На жаль, у документі не згадуються більш ефективні види, форми і методи інспектування, серед яких аудит, інспекційний контроль, моніторинги, адміністративні роботи, соціологічні дослідження, контрольні зрізи та чимало інших, які давно апробовані в світі. Та, очевидно, те що є у світі, не обов’язково повинно бути у нас. Бо й досі занадто сильно тягне нас за поли радянська минувшина. А вона лізе із кожного рядка документа.

По-четверте. Надаючи перевірці статусу основного виду інспектування, проект документа не визначає виключний перелік питань, з яких може вона проводитися. Відсутність такого переліку створює умови для свавілля та зловживань. Тобто, фактично зберігається та ситуація, яка є в освітній системі держави і сьогодні. Чиновник, перебуваючи в закладі, може перевіряти будь-які питання його діяльності, вимагати будь-які документи. А у деяких випадках, навіть формувати своєрідний райдер до керівників навчальних закладів.

По-п’яте. Проектом документа, який обговорюється, обов’язки тих, хто проводить перевірки, визначені настільки декларативно, що встановити факт їхнього дотримання є практично неможливим. Натомість, серед обов’язків відсутня норма, за якою інспектуючий, разом із перевіркою, повинен здійснювати кваліфікований інструктаж працівників навчальних закладів, надавати конкретні рекомендації щодо усунення виявлених недоліків. Серед обов’язків немає заборони інспектору втручатися в оперативно-розпорядчу діяльність керівника навчального закладу чи порушувати принцип педагогічної свободи в діяльності вчителя. Не передбачений обов’язок інспектора залучати під час здійснення активних форм інспектування фахівців: психологів, соціологів, фінансистів та ін. Адже у нас завжди вважали інспектора найрозумнішим...

По-шосте. У проекті нормативного акта не передбачена відповідальність тих, хто інспектує. Ні за недостовірну інформацію, що внесена до акта перевірки, ні за перевищення своїх повноважень під час її проведення, ні за порушення термінів і планів інспектування, ні за пред’явлення вимог, що суперечать чинним нормативних документів і здоровому глузду, ні за зроблені висновки. Також проектом не передбачена відповідальність тих, хто приймає рішення про так звані «позапланові» перевірки, які чи не найбільше дошкуляють творчо працюючій людині. Чи були достатньо обґрунтованими підстави для призначення позапланової перевірки? Чи залучені до таких перевірок працівники, які мають належні фахові та моральні якості для їхнього проведення? Чи є обґрунтованими управлінські рішення, що прийняті за результатами перевірок? На жаль, проект «Порядку» відповіді на е питання не дає. А якщо це так, то в керівника органу управління освітою розв’язані руки. Дай Бог, щоб ці руки, як любив казати Президент В. Ющенко, «нічого не крали».

Маємо констатувати, що у цьому контексті документ не є оригінальним. Відсутність відповідальності за вчинені дії, ухвалені рішення, зроблені висновки завжди була системною ознакою в діяльності органів управління освітою, як в радянські часи, так і після проголошення незалежності України. Запропонований проект цю традицію продовжує.

По-сьоме. Суб’єктом інспекторської діяльності проект нормативного документа визначає місцеві органи управління освітою. Не будемо іще раз писати про те, що вони давно дискредитували себе в свідомому освітянському середовищі. Також не будемо згадувати і про їхню участь у руйнуванні української освіти, особливо в період 2010-2013 років. Але варто було б авторам документа задуматися над кількома питаннями. Зокрема, чи зможуть місцеві органи управління освітою здійснювати інспекторську діяльність не так, як вони уміють, а так як це може бути в демократичній та цивілізованій державі? Чи є у них для цього відповідно підготовлені кадри? Чи не буде заважати їхня підпорядкованість місцевій владі об’єктивності та неупередженості інспекторської діяльності? Навряд, чи відповідь на ці питання може бути позитивною. Очевидним є те, що інспекторські функції повинні здійснювати не місцеві органи управління освітою, а Державна інспекція навчальних закладів, котра задля цього й створювалася. Лише незалежний від місцевих правлячих еліт інспектор може виконати інспектування об’єктивно, неупереджено та відповідально. Такий інспектор повинен мати належний рівень професійної підготовки, ліцензію на здійснення експертної діяльності і достатньо вагомі повноваження для виконання своїх функцій: від накладання адміністративних штрафів до порушення питання про невідповідність того чи іншого керівника займаній посаді. Але разом із тим, державний інспектор, як посадова особа, повинен нести відповідальність за свої дії та висновки. Подібна відповідальність не може обмежуватися лише засобами дисциплінарного впливу.

Зрозуміло, що реалізація подібної моделі зумовить необхідність створення у кожній області України регіональних відділень Держінспекції навчальних закладів. Так, це будуть додаткові витрати. Їх можна буде частково компенсувати за рахунок скорочення видатків на утримання місцевих органів управління освітою та оптимізації мережі навчальних закладів.

Зазначеними вище, не вичерпується перелік зауважень до «Порядок здійснення органами управління освітою державного інспектування навчальних закладів». Він іще є достатньо великим. Тож загальний висновок очевидний. Громадськості запропонований відверто слабкий документ, який більш орієнтується на минуле, аніж на майбутнє. Не хочеться вірити в те, що його розробники мали на меті узаконити ганебну існуючу практику освітнього інспектування. Швидше за все, мова йде про фаховий рівень розробників цього проекту, намагання запропонувати на обговорення «будь-що», а не те, що є актуальним, потрібним, сучасним... На жаль, подібне явище у реформаторському запалі не є винятком. Рівень підготовки більшості проектів нормативних актів, які мають визначати сутність освітньої реформи, є аналогічним. Особливо, якщо їхніми творцями є ті, хто рік чи два тому готував проекти нормативних документів для влади, проти якої повстав український народ під час Революції Гідності. А тепер вони стали "революціонерами" в освіті. Щоправда, їхні реформаторські наміри мають не дуже революційний дух. Що є очікуваним і достатньо небезпечним.





Додатково:


100 днів МОН, версія 2.0: Імплементація Закону «Про вищу освіту» потребує розробки більше 40 нормативно-правових актів

У ДІНЗ України, окрім удосконалення механізмів інспектування ВНЗ, розглянули питання щодо діяльності Національного агентства з якості вищої освіти