Українці є однією з найосвіченіших націй у світі.

В усякому разі за формальними показниками — за відсотком дітей, що навчаються в школі, за відсотком тих, хто отримує середню освіту, відсотком юнаків і дівчат, що здобувають вищу освіту. До того ж українці начебто славляться своєю працездатністю. Але чому ж українці в цілому живуть набагато гірше, ніж інші народи, в яких, до речі, немає такого чорнозему, корисних копалин, гірші кліматичні умови? Чому економічний розвиток країни відстає від інших країн? (Не беремо до уваги агресії Росії, дій внутрішніх сепаратистів, що, безумовно, вкрай негативно позначається на житті країни).

Причин такого становища багато. Частина з них лежить в історичній і соціальній площині, у світоглядних постулатах. Ми ж зосередимося на освіті в Україні: наскільки вона сприяє успішності кожного громадянина і країни загалом. Тоді й зрозуміємо, що і як треба змінювати в освітній сфері.

Перша методологічна проблема нашої освіти полягає в тому, що процес навчання досі зосереджений переважно на тому, щоб учень формально оволодів певною сумою знань. В освіті діє своєрідна адміністративно-командна система, в основі якої оцінювання кількісних характеристик формально засвоєних результатів навчального процесу. І що більше дитина навантажена якимись знаннями і більше їх зможе, часто механічно, відтворити при контролі, то успішнішим вважається процес навчання.

А тим часом взаємозв'язок між засвоєними знаннями і творчим розвитком особистості є недостатнім. З поля зору вчителя часто випадає саме розвиток і саморозвиток дитини, її особистісне самодостатнє становлення. У результаті після закінчення відповідного рівня освіти отримуємо людину формально освічену, носія певної суми знань, але недостатньо особистісно розвинену, нездатну проявити в житті й діяльності усі свої потенційні можливості. Суспільство, що має критичну масу таких людей, неспроможне до динамічного інноваційного розвитку, що якраз і визначає нині місце кожної нації під сонцем.

Друга проблема (пов'язана з першою) полягає в тому, що система викладання передбачає лише оволодіння учнем знанням як таким, а не діяльнісне застосування цього знання. У підсумку оволодіння знаннями завершується в кращому разі їх розумінням, але аж ніяк не вмінням використовувати в житті. За такої освіти знання на індивідуальному рівні дуже швидко втрачаються, а діяльність індивіда не набуває знаннєвого характеру. Знання окремо і його носій окремо. У свідомості людини не виробляється взаємозв'язку між набутими знаннями й успіхами в житті і діяльності.

Третя проблема. Наша освіта недостатньо вчить учитися. Спрямована на валовий підхід, на максимально конкретне й часто другорядне знання (в історії, наприклад, коли і яка битва була, хто командував різними підрозділами, які були втрати, хто себе героїчно проявив тощо), вона часто не формує бажання вчитися, пізнавати нове впродовж життя. Як результат — скажімо, перебування в системі підвищення кваліфікації перетворюється на додаткову відпустку, а пізнавальних програм на вітчизняному телебаченні і радіо взагалі немає.

Четверта проблема. Традиційний спосіб навчання (класичний урок) нині не цікавий дитині. Завдяки сучасним технологіям дітям пропонується величезний спектр віртуальних комп'ютерних розваг, що підміняють діяльнісну функцію самої дитини симулякром діяльності й водночас мають потужний емоційний вплив. У таких комп'ютерних заняттях дитина — суб'єкт, супергерой, менеджер свого й чужих життів тощо. У навчанні ж у більшості випадків спрацьовує не стимул інтересу, а інші чинники, як-от: повинність, страх бути покараним, сформована в будь-який спосіб звичка до повсякденного відвідування школи, запам'ятовування й переповідання матеріалу тощо. Від примусового навчання — пряма дорога до вимушеної зайнятості в економіці, що ніколи за такого стану справ не буде ефективною.

П'ята проблема (безпосередньо пов'язана з попередньою). Освіта України здебільшого ще не формує розвинутого почуття свободи у дитини, хоча успіхи тут більш значимі, ніж у розв'язанні інших проблем. І Майдан 2004 р., і Євромайдан 2013—2014 рр. не були б можливі без молоді, сформованої вже в інших суспільних умовах, в подекуди іншій системі освіти. Але нерозумні обмеження й самообмеження свободи ще досі властиві освіті, особливо на рівні навчальних закладів і взаємостосунків учителя (професора) й учня (студента).

Зрозуміло, що перераховані вище та інші недоліки вкрай негативно позначаються на самореалізації в житті й діяльності людини, що перебувала в означеному освітньому середовищі. Отже, виявляється, українці — талановита, працездатна й освічена нація, але — не по-сучасному.

У результаті це акумулюється в повільний, не інноваційний розвиток країни та її економіки. Євромайдан, як вибух, дав енергію змінам у суспільстві, але післямайданна дійсність далека від очікуваної. Народ і, зокрема, конкретну людину змінити лише революціями неможливо, для цього потрібно змінити освіту, яка готує нові покоління людей.

Останнім часом дедалі більше говорять про реформування освіти, ухвалено новий Закон України "Про вищу освіту", розробляється базовий закон про освіту, здійснюються інші кроки, в реалізації яких беруть участь і вчені Національної академії педагогічних наук України. Ця тема широко обговорюється на сторінках газети "Дзеркало тижня. Україна". Але для того щоб реформування було успішним, маємо чітко визначити, яку саме людину повинна готувати освіта, разом з усім суспільством, до життя в ХХІ ст. Ось деякі міркування щодо цього.

Світ вступив в інноваційний тип прогресу. Затребуваною в будь-якій галузі суспільства є лише інноваційна людина, тобто людина з інноваційним типом мислення, інноваційною культурою і здатністю до інноваційного типу діяльності. Така людина має бути здатною сприймати зміни, творити зміни, жити у постійно змінюваному середовищі — нові знання, нові ідеї, нові технології, нове життя.

У світі чимдалі більше утверджується суспільство знань. Аби не відстати від прогресивних змін, людина повинна формуватися як знаннєва, для якої знання є основою життя й діяльності, методологією пошуку й ухвалення рішень. Мало побороти відстань між засвоєними знаннями й діяльністю людини, треба зробити знання основою всієї її поведінки і життя у будь-якій сфері, її сутнісним стрижнем. Для такої людини навчання, отримання нової інформації є сутнісною рисою способу життя. Людина розумна в ХХІ ст. — це людина, що постійно навчається.

Інформаційно-комунікаційні технології охопили весь світ і дедалі більше визначають долю людей і народів. По-суті, формується світове мережеве суспільство. Людина має бути готовою до життя й успішної діяльності в такому суспільстві, тобто бути "мережевою людиною".

Розвиток техніки й технологій істотно розширив і динамізував інформаційно-комунікативне середовище, в якому живе сучасна людина. Щоденно людина вступає в безліч різноманітних контактів. І для того щоб бути самою собою, а тим більше ефективно діяти в сучасному світі, людина має адекватно почуватися в кожному із цих контактів, зберігаючи власну тотожність. Вона має бути розвиненою самодостатньою особистістю, здатною бути самостійним і відповідальним суб'єктом сучасного інформаційно-комунікативного середовища.

Об'єктивний процес глобалізації показує, що сучасний суспільний розвиток залежить не лише від зусиль кожного народу, а й від того, як цей народ, країна, а надто людина, взаємодіє зі світом, іншими країнами й суб'єктами діяльності. Розуміння співвідношення глобального і особливого, загального і власного, розмежування необхідного і бажаного, допустимого і забороненого — ознаки глобалістської людини. Тільки така особистість може бути ефективною в глобальному просторі. У її підготовці багато завдань — від відповідної світоглядної підготовки до вільного володіння англійською мовою.

Готувати глобалістську людину, але патріота України — завдання вкрай актуальне. Глобалізація — це не лише зближення націй, народів, утворення спільного економічного простору, єдиного неба тощо, а нерідко — загострення суперництва, а то й протиборства народів. Особливо це відчувають народи, які відносно недавно відновили власну державність і стали суб'єктами світового простору. Це стосується й України, яка нині зазнає прямої агресії з боку Росії.

Динамічні зміни у світі і, зокрема, в Україні зумовлюють необхідність сформувати відповідні ціннісні орієнтири людини і в освіті, і в суспільстві загалом. Є вічні загальнолюдські цінності, без дотримання яких неможливе саме існування сучасного цілісного й крихкого світу. А серед них такі, значення яких нині особливо актуалізувалося. Але є й інші, час яких уже минув і які стримують розвиток і людини, і суспільства. Про все це треба мати чітке уявлення. Але це тема окремої розмови.

Як же маємо змінити українську освіту з тим, щоб відповісти на виклики сучасності, зокрема щодо підготовки людини, сутнісні риси якої сформульовано вище. У цій статті можемо назвати лише окремі принципові моменти.

Перше й основне полягає в тому, щоб реформувати всю освітню систему на основі утвердження принципу дитино- або студентоцентризму як базового принципу організації навчального процесу і всієї системи стосунків в освіті, навчальному закладі, зокрема між тим, хто навчає і тим, хто навчається. Дитино- або студентоцентризм я розумію як максимальне наближення освіти, навчання і виховання конкретної дитини до її сутності, здібностей і життєвих планів.

По-друге, треба організувати всю систему освіти в Україні на основі компетентнісного підходу. Не "предметоцентризм", а підпорядкування всіх навчальних планів і програм формуванню відповідних компетенцій в учня, студента і взагалі у того, хто прийшов навчатися. Сформулювавши об'єктивно необхідні компетенції для людини і професіонала ХХІ ст., ми й зможемо усунути ті недоліки в освіті, про які йшлося в першій частині статті.

По-третє, надання реальної автономії кожному навчальному закладу і свободи вчителеві, викладачеві. Державна атестація — за результатами ЗНО після основної і старшої школи. До речі, це атестація не тільки учня, а й конкретно вчителя-предметника. Усі інші оцінки, що виставляє вчитель у процесі навчання — це взаємостосунки лише між учителем і учнем, а не підстава для оцінювання роботи вчителя директором школи чи, тим більше, іншими керівниками. Не може вчитель оцінювати себе сам. Його оцінка в тому, як його учні склали державну атестацію.

І останнє. Потрібно провести зміни в мережі навчальних закладів.

Реальне профільне навчання в середній загальноосвітній школі можна здійснювати лише в однопрофільних або багатопрофільних ліцеях, які маємо створити в усіх містах. Тоді кожен випускник основної школи зможе самостійно обирати місце свого подальшого навчання, а отже й профіль.

На базі професійно-технічної освіти, а також технікумів і коледжів маємо створити потужну систему професійної освіти. При цьому об'єднати ці навчальні заклади за місцем їх розташування, перетворивши на багатопрофільні професійні коледжі, де б готували і кваліфікованих робітників, і молодших спеціалістів з різноманітних спеціальностей, що потрібні місцевому ринку праці, а також надавали інші освітні послуги.

На базі нинішніх, часто з малою кількістю студентів, вузькопрофільних вищих навчальних закладів — і це безперечна вимога — створити потужні національні університети в регіонах, де були б відповідні педагогічні й наукові школи, сучасна матеріально-технічна база підготовки фахівців.

Освіта — сфера консервативна. У цьому її плюси і мінуси. Плюс у тому, що вона чинить спротив непродуманому реформуванню, а мінус — що й доцільні зміни здійснити важко. Потрібні скоординовані зусилля й послідовні дії всього суспільства протягом тривалого часу. Зміни, що приведуть талановиту й по-сучасному освічену націю до достойного розвитку своєї держави і забезпечать гідне життя її громадян.







Додатково:

Інна Совсун: Для реформ вищої освіти треба не тільки гроші - треба починати працювати по-справжньому