УНІВЕРСИТЕТСЬКА АВТОНОМІЯ: ПЕРШІ КОТИ ЗА ПЛОТИ

Однією із головних «фішок» нового Закону України «Про вищу освіту» є ідея університетської автономії. Відверто кажучи, автори закону, представники громадянського суспільства і експертного середовища цілком об’єктивно вбачають у розвитку автономії один із найбільш ефективних шляхів реформування освітньої системи України.

Наприкінці 2014 року українські університети отримали можливість скласти перший тест на автономію. Йдеться про формування ними Правил прийому до вищих навчальних закладів на 2015 рік. Розроблені та затверджені університетами, інститутами, коледжами, технікумами, училищами Правила прийому чи не уперше за весь час радянської та пострадянської ери не перевірялися і не виправлялися працівниками Міністерства освіти і науки; воно ж не диктувало вишам переліки конкурсних випробувань, як то було іще рік чи два тому; «згори» не встановлювався так званий «мінімальний бал» сертифікатів зовнішнього оцінювання; «вага» атестату про загальну середню освіту чи результатів навчання на підготовчих курсах... Право приймати рішення із цих та інших дуже важливих питань організації вступної кампанії відтепер отримали вищі навчальні заклади. Здається, що та щаслива епоха університетської автономії, про яку так багато говорили ректори, експерти, науковці настала. Є певні рамки діяльності, визначені законом, є право приймати рішення, є багаторічний досвід проведення вступних кампаній... Ставай автономним...

Але, на жаль, сталося далеко не так, як бажалося. Аналіз опублікованих університетами Правил прийому висвітлив ситуацію, яку влучно можна охарактеризувати українською народною приказкою «перші коти за плоти», або у російськомовному звучанні «первый блин комом».

Для підтвердження такого достатньо прикрого висновку наведемо кілька фактів.

Чинний Закон «Про вищу освіту» та нормативні документи МОН цього року не визначали остаточних термінів оприлюднення Правил прийому до вищих навчальних закладів, інформація про які була б доступною, зрозумілою та оперативною. Здається, що автономні вищі навчальні заклади, будучи зацікавленими у проведенні якісного набору майбутніх студентів, мали б поспішати з опублікування Правил прийому. Бо, як не кажіть, в Україні не один університет, а сотні; ліцензовані обсяги прийому на навчання набагато більші, аніж кількість випускників загальноосвітніх навчальних закладів; та і валовий показник охоплення вищою освітою (на рівні МСКО 5-8) за даними 2012 року досягає 80%, що набагато більше від середніх показників у країнах ЄС (тобто, вищу освіту здобувають практичні всі, хто того хоче). У попередні роки терміни публікації Правил прийому жорстко контролювалися Міністерством освіти і науки і над очільниками університетів постійно висів дамоклів меч покарання за порушення таких термінів. Чи то ейфорія від втрати відчуття дамоклевого меча, чи то нездатність побороти в собі «радянське» відношення до майбутнього студента, але станом на 29 грудня за даними УЦОЯО Правила прийому не опублікували 117 із 379 вищих навчальних закладів ІІІ-ІУ рівнів акредитації. Найбільше таких «зарозумілих» університетів функціонують в Київському, Львівському та Харківському регіонах, тобто у найбільших вузівських центрах України. У цьому факті, на нашу думку, поєдналися неповага до абітурієнта, зловживання автономним правом приймати рішення і, головне, відчуття безкарності. Бо, як інакше, можна характеризувати подібну ситуацію, коли 5 січня розпочалася реєстрація для участі в зовнішньому оцінюванні, а майбутні абітурієнти не можуть дізнатися про вимоги, які університети будуть ставити перед ними.

Своєрідне розуміння автономії переважною більшістю очільників українських університетів виявилося і в тому, як вони використали можливості цієї автономії для формування умов прийому, які б дали можливість відібрати якісно підготовленого абітурієнта.

Добре відомо, що із неякісного початкового продукту гарного борщу не звариш. Маємо вибачитися за таке порівняння, але, якщо на перший курс прийняти абітурієнта, котрий не має належної загальноосвітньої підготовки, то навряд чи з нього можна підготувати гарного фахівця. І чи не тому, майже третина опитаних Фондом «Демократичні ініціативи» респондентів у грудні 2014 року заявила, що якість вищої освіти в Україні дуже низька і скоріше низька, а більше 42% вважають, що питання її якості є першочерговим. Між іншим, і ректори вітчизняних університетів не один раз упродовж усіх років існування системи зовнішнього оцінювання твердили, що ЗНО позбавило їх можливості відібрати «свого», якісно підготовленого абітурієнта, а форма проведення зовнішнього оцінювання, коли абітурієнти «вгадують» «хрестики» й «нолики», є недосконалою. Міністерство освіти і науки разом із Українським центром оцінювання якості освіти вирішило прислухатися до університетів. У 2015 році абітурієнтам запропонували складати тести двох рівнів складності. Як результат, університети отримали можливість вимагати від бажаючих стати студентами сертифікат зовнішнього оцінювання з української мови та літератури і математики базового або поглибленого рівня, залежно від спеціальності, яку обрав майбутній студент. Здається, що таке рішення було абсолютно логічним і раціональним. Але іншою виявилася логіка в українських університетів.
За даними на 29 грудня 2014 року із 262 ВНЗ ІІІ-ІУ рівнів акредитації, які опублікували свої Правила прийому на 2015 рік (а це 69% від загальної кількості університетів у цій групі), тести поглибленого рівня з української мови та літератури вирішили вимагати лише п’ять (!) університетів, а із математики – сім. І це при тому, коли в Україні є більше сотні національних університетів і кілька десятків дослідницьких. Не кажучи про ті вищі навчальні заклади, які не мають таких високих титулів. Складно зрозуміти Вчену раду і ректорів університетів, які, скажімо, на спеціальність «комп’ютерна інженерія» вимагають сертифікат з математики базового, а не поглибленого, рівня. Або однакові сертифікати базового рівня з української мови та літератури вимагають на спеціальності «українська філологія» та «фізичне виховання»... Навіть людині, яка дуже далека від усіляких університетських забаганок, зрозуміло, що абітурієнт, який хоче в майбутньому стати механіком, інженером, програмістом повинен мати набагато інший рівень знань з математики, аніж майбутній географ, спортсмен чи учитель трудового навчання. На жаль, ця проста істина, вочевидь, не дуже зрозуміла академікам, професорам і докторам, які очолюють університети і засідають у вчених радах. Бо для них важливішим є інше: до університету потрібно набрати будь-кого. А що буде із його майбутнім навчанням – то справа інша. Адже, очевидно, що вчитися (у повному розумінні цього слова) в багатьох університетах немає потреби. Недарма ж, результати соціологічного дослідження, про яке згадувалося вище, свідчать, що 45% відсотків респондентів вважають однією із найбільших проблем сучасної вищої освіти України корумпованість викладацького складу ВНЗ.

Не менш показовим став і аналіз того, як університети визначили мінімальний результат зовнішнього оцінювання, із яким абітурієнти можуть подавати свої документи до університетів. У 87% вищих навчальних закладів - це 100 балів. Хочемо нагадати, що починаючи з 2015 року, це буде найменша кількість рейтингових балів, що їх зможе отримати абітурієнт, пройшовши зовнішнє оцінювання. Отже, університети орієнтуються на тих, хто має мінімальний рівень знань за курс середньої загальноосвітньої школи, а не на тих, хто має хоча б посередні знання. То яких майбутніх лікарів, юристів, учителів та інших спеціалістів ми побачимо через 4-5 років в особі подібних абітурієнтів? Іще один приклад. Лише кожен четвертий університет спромігся на те, щоб передбачити у Правилах прийому різні вагові коефіцієнти для сертифікатів зовнішнього оцінювання, виокремлюючи цим так звані «профільні предмети». Так, у Національному університеті технологій і дизайну на спеціальність «економічна кібернетика» «вага» кожного сертифікату ЗНО з української мови та літератури, математики, англійської мови визначена коефіцієнтом 0,3, тоді як очевидно, що для математики він мав би складати не менше 0,5. Аналогічна ситуація у десятках інших навчальних закладів...

Але, як виявилося, і цього замало. Користуючись тим, що відтепер є автономія і Міністерство не визначає переліки предметів на вступні випробування, деякі університети пішли ще далі. Для того, щоб набрати на не популярні спеціальності хоча б кого-небудь, університети запровадили справжній «інноваційний» підхід до формування переліку вступних випробувань. Так, Національний авіаційний університет на спеціальність «облік і аудит» профільним предметом з ваговим коефіцієнтом 0,5 визначив... «Історію України», щоправда з мінімальним балом 140. Звичайно, простому смертному тяжко зрозуміти чому для майбутнього бухгалтера важливіші кращі знання з цього предмету, аніж із математики, але, як кажуть, фахівці, «космос – справа дуже тонка...» На жаль, подібних аналогічних «космічних» прикладів чимало. Так, у Харківському національному автомобільно-дорожньому університеті вважають, що абітурієнтам, які хочуть вивчати прикладну механіку, важливіше знати іноземну мову, ніж математику. Бо ваговий коефіцієнт з мови тут встановлений 0,4, а із математики – 0,25. Більше того, сертифікат поглибленого рівня з математики для навчання прикладній математиці, на думку університетських розробників Правил, також не потрібний. Чимало «фокусів» вписали у свої Правила університети, визначаючи перелік вступних випробувань на філологічні спеціальності (іноземні мови). Окремі з них до іноземних зарахували навіть російську. Усе задля однієї мети: набрати на перший курс будь-кого. Адже позитивних результатів ЗНО із російської мови завжди буде більше, ніж із англійської, французької, німецької....

На жаль, перелік подібних фактів можна продовжувати іще довго. Але, мабуть, варто, зробити і якісь висновки.

Перший. Наші університети не готові працювати як автономні заклади освіти. Більшість із них даровану автономію сприймає як вседозволеність. Але так не може бути. Тож чи не варто повернутися до ідеї, яка обговорювалася на етапі розробки Закону «Про вищу освіту». Йдеться про різні рівні автономії, до кожного із якого необхідно закладу освіти прийти. Університет повинен бути готовим працювати в автономному режимі, а не вчитися цьому за рахунок бюджетних коштів, яких катастрофічно не вистачає.

Другий. Чи є необхідність фінансувати з Державного бюджету університети, які приймають на навчання абітурієнтів із низьким рівнем підготовки? Чому УНІВЕРСИТЕТИ (виділено автором) повинні упродовж одного-двох семестрів займатися тим, що не зробила школа: надавати загальноосвітню підготовку. Чи це є справа професорів і доцентів? Між іншим, подібна ситуація в українській освітній історії вже була. Йдеться про так звані «робфаки», які «дотягували» майбутніх студентів до навчання в університеті. ТО, можливо, варто такі, з дозволу сказати університети, перейменувати у «робфаки», щоб займалися тією справою, яку можуть робити?

Третій. Очевидно, що своє слово в цій ситуації має сказати Міністерство освіти і науки України. Насамперед, шляхом використання економічних важелів впливу, не порушуючи основних засад автономії вищих закладів освіти. Розподіл державного замовлення необхідно поставити у повну відповідність із результатами вступної кампанії. І не обмежуватися лише 20% державного замовлення, як то передбачено чинним законодавством. Час для того, щоб цю норму закону змінити іще є.

Четвертий. Зрозуміло, що вимірювати здатність працювати в автономному режимі лише за одним фактом, навіть таким важливим як вступна кампанія, складно. Але маємо справу із симптоматичним прикладом, котрий виявився одним із найперших. На жаль, чинний Закон «Про вищу освіту» не передбачає серйозних запобіжників для обмеження ректорського свавілля чи вседозволеності університетів в режимі їхнього автономного існування. Є серйозні побоювання того, що автономія може перерости в анархію. Тож не порушуючи її засадничих принципів, необхідно серйозно уже сьогодні думати над тим, як цю проблему вирішити. Як навчити керівників закладів освіти, котрі десятки років працювали в командно-адміністративній системі управління, функціонувати в режимі автономії та відповідати за свої дії? І чи, взагалі, це можна зробити. Адже університетам, імплементуючи Закон «Про вищу освіту», доведеться складати й інші тести. Чи не занадто дорогими будуть для суспільства і бюджету їхні помилки?.







Додатково:

Міністр освіти: «Відповідальність за якість освіти ми покладемо на університети»

Умови прийому на навчання до вищих навчальних закладів України в 2015 році

Інна Совсун: Питання зменшення кількості державних вишів є вкрай актуальним