Дослідники вивчають вплив нових технологій на дітей, їхнє фізичне та психічне здоров’я, а також соціальні навички.

Наприклад, цьогорічне опитування американських підлітків Pew Research Center показало, що 45 % із них майже постійно перебувають онлайн, а 24 % відчувають негативний вплив соцмереж на їхнє життя. Психологи сперечаються, які саме пристрої та інтернет-платформи шкодять дітям найбільше, а також визначають, скільки годин хлопцям та дівчатам безпечно проводити онлайн у тому чи іншому віці.

А ось американська соціальна антропологиня та педагогиня Еріка Крістакіс, авторка книжки «Як важливо бути маленьким: чого маленькі діти справді потребують від дорослих» (The Importance of Being Little: What Young Children Really Need From Grownups), звертає увагу на іншу проблему. Вона стверджує, що значної шкоди розвитку дітей завдають батьки, які, проводячи час із сином чи донькою, раз-у-раз поглядають на свої смартфони.

У її публікації «Небезпеки від відволікання батьків» йдеться про те, що повсюдність використання смартфонів призвела до багатьох негараздів: смертельних аварій, порушень сну, втрати здатності до співпереживання, проблем у взаєминах… Видається, легше перерахувати речі, на які смартфони не вплинули. Деякі нові дослідження показують, що ключова проблема розвитку дітей залишається недооціненою: це використання батьками ґаджетів. Стверджуючи це, я не применшую прямої загрози технологій. Є серйозні докази того, що тривалий час перед екраном (особливо перегляд швидких або жорстоких зображень) має руйнівний ефект для мозку дитини. Сьогоднішні дошкільники проводять за ґаджетами більше чотирьох годин на день. А з 1970 року середній вік, у якому діти починають дивитися на екран, змістився з чотирьох років до… лише чотирьох місяців. Проте деякі нові інтерактивні ігри можуть бути безпечнішими для дітей, ніж перегляд телебачення або відео на YouTube, оскільки краще імітують природні навички гри. І, звісно, багато хто з теперішніх нормальних дорослих у дитинстві дивився чимало дурнуватого контенту. Але так чи інакше, час за пристроями, — це час, не витрачений на активне вивчення світу та стосунків з іншими людьми.

Батьки в наш час проводять більше часу з дітьми, ніж будь-коли раніше. Попри різке збільшення відсотка працюючих жінок, тепер вони приділяють більше часу турботі про дітей, ніж у 1960-х роках. Але взаємодія між батьками й дитиною все менш якісна. Вони постійно присутні в житті своїх чад фізично, але емоційно менше в нього включені.

На ще одну проблему, пов’язану з активним використанням батьками ґаджетів, звернув увагу Крейг Палсон: він відстежував залежність зростання кількості дитячих травм від популярності смартфонів. Це привернуло увагу до фізичних небезпек для дітей, чиї батьки відволікаються на ґаджети, але мало хто замислився про вплив на когнітивний розвиток дітей.

Сучасні батьки страждають від того, що експертка з технологій Лінда Стоун понад 20 років тому назвала «постійною частковою увагою». Це шкодить і нам самим, і нашим дітям.Новий стиль батьківської взаємодії може призвести до переривання давньої емоційної інформаційної системи, особливістю якої є чуйна комунікація — основа переважної більшості підходів до навчання людей чогось нового.

Науковці пропонують різні назви для двоїстої сигнальної системи між дорослим та дитиною, яка створює основну архітектуру мозку. Джек Шонкофф, педіатр і директор Гарвардського центру розвитку дитини, називає цей стиль комунікації «служити й повертати»; психологині Кеті Хірш-Пасек і Роберта Міхнік Голінков пропонують назву «розмовний дует». Батьки по всьому світу вдаються до одного й того ж: вони спілкуються з дітьми вищим тоном мовлення, спрощеною граматикою та з дещо перебільшеним зацікавленням та ентузіазмом. Незважаючи на те, що ці розмови можуть набридати дорослим, дітям їх ніколи не досить. Як свідчить одне з досліджень, діти, які брали участь у такому спілкуванні в 11 місяців та в 14 місяців, у два роки знали вдвічі більше слів, ніж ті, хто його не мав.

Проблеми виникають, коли емоційна інформаційна система спілкування дитини й дорослого, украй важлива для раннього розвитку, переривається, наприклад, повідомленням у чаті.

В одному експерименті група дев’ятимісячних дітей, які отримали кілька уроків мандаринської мови від живої людини, могла вирізняти певні її фонетичні елементи. Тоді як інша група, яка отримала цю ж інформацію з відео, не могла. За словами пані Хірш-Пасек, усе більше досліджень підтверджують важливість бесіди. «Мова є єдиним найкращим провісником досягнень у навчанні, а ключем до сильних мовних навичок є ці обопільні вільні бесіди між дітьми й дорослими», — вважає вона.

На початку 2010-х років бостонські дослідники таємно спостерігали за 55 батьками та опікунами, які їли з одним або декількома дітьми в ресторанах швидкого харчування. Із 55 дорослих сорок були поглинені своїми телефонами, деякі з них майже повністю ігнорували дітей. Науковці виявили, що дорослі насамперед відволікалися на друкування й натискання на екран, а не на дзвінки. Не дивно, що багато дітей почали пробувати привертати на себе увагу. Наступне їхнє дослідження стосувалося взаємодії 225 матерів та їхніх у середньому 6-річних дітей у знайомій їм обстановці. І мамам, і дітям дали їжу, яку необхідно було спробувати, і цей процес записували на відео. Виявилося, що чверть матерів спонтанно використовували свій телефон, і ті, хто це робив, мали значно менше словесних і невербальних взаємодій із дитиною.

Ще один експеримент провели психологині Хірш-Пасек, Голінков і Джесса Рід. Вони з’ясовували, чи впливає використання батьками мобільного телефона на те, як вони вчать дітей. Тридцять вісім матерів та їхніх дворічних дітей помістили в кімнату. Мами мали навчити своїх дітей двох нових вигаданих слів. Їм дали телефони для зв’язку з дослідниками, які були в іншій кімнаті. Експеримент довів, що у випадках, коли спілкування мам і дітей переривалися дзвінком, діти не навчалися цих слів, а коли їм не заважали, все вдалося.

Схоже, ми виробили найгіршу модель виховання, яку можемо собі уявити, — ми присутні біля дітей фізично, тим самим блокуючи дитячу автономію, та лише частково залучені емоційно. Виправити це непросто, особливо з урахуванням стрімких змін в освіті.

Тепер близько двох третин чотирирічних дітей ходять у дитячі садки якогось типу, де часто заняття відбуваються у форматі односторонньої «вчительської розмови». У таких середовищах діти рідко мають нагоду для спонтанного спілкування.

Збалансувати потреби й бажання дорослих та дітей ніколи не було легко. Наївно думати, що діти могли би коли-небудь стати незмінним центром уваги батьків. Мати, яка відправляє дітей погратися, чи батько, який каже, що йому потрібно зосередитися на роботі в наступні півгодини, — це цілком обґрунтовані відповіді на конкурентні вимоги дорослого життя.

Багато дорослих людей побудували своє повсякденне життя навколо хибної установки, що вони завжди зможуть усе поєднувати — працювати, піклуватися про дітей, мати добрі стосунки зі своїм чоловіком чи дружиною, приділяти увагу батьками та всім іншим, хто може їх потребувати. А крім цього, бути в курсі всіх подій і пам’ятати, йдучи до машини, що потрібно замовити більше туалетного паперу. Сучасні батьки застрягли в цифровому еквіваленті циклу обертання.

Батьківська неуважність, якщо вона трапляється час від часу, не є катастрофою — вона навіть може виробити в дитини стійкість та — у старших дітей — незалежність. Та інша річ, коли це відбувається постійно. Неуважні дорослі стають дратівливими, коли їх відривають від телефона; вони не тільки пропускають емоційні сигнали дітей, а й часом неправильно їх тлумачать. Батько, зосереджений на ґаджеті, може бути більш схильним до гніву. Адже він може припустити, що дитина намагається ним маніпулювати, тоді як насправді вона просто хоче уваги.

Добре, що маленькі діти запрограмовані на те, щоб отримати від дорослих потрібне їм. Маленькі діти будуть робити чимало для того, щоби здобути увагу. Але колись вони можуть здатися. Дослідження румунських дитячих будинків показало, що існують межі того, як мозок дитини може обходитися без взаємодії з дорослим. Якщо батьки не змінять свою поведінку, в дітей може помітно зрости кількість істерик. Ми насправді не уявляємо, наскільки страждатимуть наші діти, якщо ми не будемо більше залученими у спілкування з ними.

Батькам легше непокоїтися про те, скільки часу за ґаджетом проводить дитина, а не вони самі. Це класичний випадок проекції — захисного перенесення своїх проблем на інших. Якщо ми зможемо дати раду втручанню технологій у наше життя, ми, швидше за все, виявимо, що можемо зробити набагато більше для наших дітей, роблячи менше. Припиніть намагатися бути всім для всіх. Підіть із дитиною на майданчик, візьміть у руки футбольний матч. Із вашою дитиною все буде добре. Просто на час, який ви проводите з нею, відкладіть свій смартфон.