Новина, яка бентежить багато кого: Гарвард, найвідоміший університет світу, протягом останнього часу втратив близько восьми мільярдів доларів. Ого! — перша реакція. Другою може бути запитання: скільки ж він,загалом має?
А відповідь у нашого брата викликає нервовий смішок: цільовий капітал (ендаумент) Гарвардського університету до кризи становив 37 мільярдів.Наступним логічним предметом цікавості, звісна річ, буде: яким же чином знаменита вища школа заробляє? Вищою школою. Точніше сказати, вищим класом — і спеціалістів, яких готує, і розробок, які пропонує. До речі, стаття прибутків від підготовки фахівців значно менша, ніж від пошукової роботи.
Університет на продажі інтелектуальних продуктів зажив слави одного з провідних наукових центрів світу. І нині потерпає саме через це — значний ступінь інтеграції в економіко-бізнесові процеси, що з відомих причин увійшли в смугу занепаду.
Занесло в світи далекі не з чистого дива.
Упереджуючи чиїсь лжепатріотичні запитання — а чого це добродія на Гарвард потягло? Своїх університетів хіба не вистачає? — рішуче відповім: більш ніж вистачає. Якщо за статистикою кількість вищих навчальних закладів у нас уже перетнула межу дев'ятсот, то тих, які іменують себе з погордою «університетом», понад півтори сотні ( перед здобуттям незалежності було 10). Значна частина новостворених університетів неймовірними зусиллями домоглася високого статусу «національний».


Гарвардський та Чернівецький університети однаково неперевершені, але їхні можливості різніЩоб під час самозвітів закопилювати губу. Однак випливають такі собі єхидні запитання: і що? А який ендаумент у них? Що у відповідь почуємо від наших найнаціональніших? Прошу в моїй господі не висловлюватись!..
Та й яке, даруйте, самофінансування, які прибутки, коли справді науковою роботою (точніше, інтелектуальними продуктами, що дають безпосередні прибутки) займаються поодинокі вітчизняні ВНЗ. Прикро це чи ні, але конкретні студентські розробки у більшості випадків призначені не для внутрішнього ринку. А отже, доведеться з гіркотою констатувати: ступінь інтеграції нашої вищої школи у вітчизняні ж бізнес та виробництво катастрофічно низький. Якщо не сказати відвертіше: ніякий.
Як свідчать останні заходи в царині науки та освіти, — конференції, «круглі столи», засідання за участі високопосадовців, — доморощені ідеологи вищої школи почали перейматися своїм майбутнім у сенсі світової економічної кризи. Щоправда, розмови точаться не про те, як мінімізувати ризики у царині інтелектуально-розробницької діяльності, а про ймовірне різке скорочення фінансування, зменшення напливу студентів, особливо тієї категорії, яка сплачує за навчання, в тому числі й за рахунок банківських кредитів.
Ще помічаємо акти самобичування, які неминучі після аналізу деяких кричущих фактів. Приміром, того, що жоден з наших університетів так і не зміг утовпитися в число 500 кращих вищих навчальних закладів світу. А от фіни змогли туди потрапити одразу з шістьма університетами. Хоча й вони нині скаржаться на різке падіння обсягів ендаументу. Бо ж чим вони підняли свій рейтинг? Високим ступенем наукової роботи, результатами якої залюбки користується бізнес.
Тож з упевненістю можна казати, що криза наші університети не заторкне так болісно, як це трапиться з провідними світовими. Хоча експерти не виключають: чимало наших «національних» зазнають відчутних ударів. Адже вони тримаються не на відсотках від упроваджених розробок, а на готовності батьків посилати до них своїх дітей і сплачувати немалі гроші. Ці кошти, у більшості випадків, спря-мовуються не у високі технології, а 6... приземлені витрати. Наша професура не любить конкретики щодо університетської науки, але хоче жити на широку ногу.
Та є й сподівання, що наслідки кризи для нашої вищої школи будуть не лише повчальними, а й такими, що примусять університети кардинально змінити власний курс. І вести статистику не за кількістю малопривабливих дипломів, а за тим же ендаументом. Ось цей проявник і допоможе нам розв'язати стару проблему: як у сфері вищої школи позбавитися від зайвих навчальних закладів. Розкручених на безупинному піарі голих королів.
Ми, може, нарешті зрозуміємо, що випускати слід не молоду людину з певними оцінками за теоретичний курс, а майбутню еліту, котра здатна буде вже завтра повести бізнес та виробництво на якісно нових началах. Мова, певна річ, саме про університетську науку. Хочу в цьому сенсі нагадати, що «Силіконова долина» (до речі, її науковці також скаржаться, що криза вже вдарила істотно) починалася не з великих фінансових вливань з бюджетів, не з банків, бірж чи венчурних фондів — а з університетів.
Ще 30-х років минулого століття професор Стенфордського університету Фредерік Терман, який увійшов в історію як «батько долини», закликав викладачів та студентів створювати «навчальні підприємства». І переважно не для того, щоб мати від них примітивний зиск, а з метою випробувати на практиці здобуті знання. Як бачимо, випробування принесло обопільну користь: підняло на вищі щаблі рівень підготовки й істотно збільшило ендаумент конкретних університетів.
Тож курс для наших ВНЗ відомий. Країна чекає. Із сумною статистикою: рівень високотехнологічної продукції в структурі ВВП у нас постійно знижується. Якщо 2000 року її частка становила 4 відсотки, то за підсумками дев'яти місяців нинішнього показник ніяк не перетне позначки 0,5. Тобто, чим більше гасел про високі та критичні технології, тим їх менше. І кому ж виправляти такий дисбаланс, як не нашим університетам? Звісно, тим, які зуміють виборсатися з виру кризи.
Андрій ЧИРВА, « Урядовий кур’єр » 18.12.2008 р. №238